Поступ, №18 (676), 1-7 лютого 2001 р.

Галичина в темряві

МОСКВА

Я – російський письменник, який має українські, польські та литовські коріння. Не зважаючи на те, що я виїхав з Галичини та на сьогодні проживаю у Москві, це зовсім не означає, що я відсторонився від свого минулого. Я намагаюся, хоча б один раз у рік, відвідати свої рідні місця та черговий раз переконатись, що... Галичина вже не є найулюбленішим місцем на світі. Під час своєї останньої подорожі по Дністру мене пробували вбити, на автостанції у Львові – обікрали, а коли вирушив у гори, то виявилося, що в горах не ліпше, ніж “на долі”.

На першому місці – злидні чи здичіння?

Важко сказати – чи це злидні є першопричиною існуючого здичіння, чи навпаки – здичіння спричинилося до злиднів? Найгіршим видається прогресуюча розпорошеність та примітивізм суспільства. Майже суцільна участь населення у дрібній торгівлі, відсутність виробництва і “остарбайтерство” – це лише видима частина айсбергу...

Галичина стрімко занепадає. У середині 90-х років твердження про те, що Львів перетворився у найбільше західноукраїнське село, вважалося злою насмішкою. А сьогодні про це вже відкрито говорять рубрики гумору у місцевій пресі. Міста, в яких згасають фабрики та навчальні заклади, зростає кількість некваліфікованих службовців, виїжджають найенергійніші та найздібніші верстви населення, чекає закономірний занепад. Через брак електроенергії міста України потонули в темряві (всюди, за межами столиці, вимикається електричний струм); комунальне господарство, транспорт, озеленення міст – усе це без будь-яких перспектив деградує. Тим часом, через віковий ценз “зійшли зі сцени” рештки старої місцевої інтелігенції, яка ще пам`ятала давні дорадянські часи, що залишились недосяжним взірцем для людей похилого віку. Сьогодні вони з великим сарказмом повторюють вираз голови львівської обласної адміністрації: “Усі ми “вийшли”(походження) з села, але село не вийшло з нас”. Що найгірше, так це те, що для більшості населення такий стан справ є нормальним!

Убогість сіл пов‘язується з наступним, потужнішим, ніж до цього, рівнем криміналізації. Під час останнього приїзду я зрозумів, чому убивця-маніяк Онопрієнко міг безкарно вирізувати цілі сім‘ї: з приходом темряви ніхто не висуне й носа за двері, не кажучи вже й про допомогу! Перший раз у житті я побачив села, де не чути гавкоту собаки. Дороги занедбані, людям не вистачає коштів на бензин...

У той час, як дії влади сконцентровані виключно на зміцненні особистих позицій, люди почали ігнорувати всі цивілізовані заборони...

Ґутенберґ - потішник

У цілому, Україна на 5 років відстає від Росії (щодо формування олігархічної буржуазії, убивств на замовлення, фінансових пірамід, конфлікту Президента з парламентом), та на стільки ж випереджає Білорусь, яка переживає період “оксамитової демократії”.

Проте не йдеться про аналогію. Людське терпіння не є безмежне. Суспільство повинно якимось чином функціонувати, скорумпована “демократична” еліта, яка не може цього забезпечити, кінець кінцем буде усунута. Загальна апатія, суспільні вибухи та автократичні тенденції завершаться “наведенням порядку”.
Це не буде “освячений абсолютизм”, швидше всього навпаки, і напевно – не комунізм (адже більшість занадто добре пам`ятає його дистрибуційні блага); можна собі тільки побажати, щоб цей “остаточний продукт” не набрав брутального забарвлення (факт, який засвідчує ганебну поразку в 90-х роках крайньої правиці навіть у Галичині, нікого не повинен увести в оману: зміни дозрівають довго, але процес їх впровадження припиняється занадто швидко).

Я хотів написати про культуру, але хоч “виганяв політику в двері, вона увійшла через вікно”, у вигляді політичної економії. Якщо вже говорити серйозно, то пострадянські країни найбільший поступ осягнули в питаннях культури (взяти хоча б для прикладу видавничу діяльність): що б не говорили, але населення отримало такий рівень доступу до інформації, про який не могло і мріяти. Для мене особисто лише одна ця позиція вирівнює всі негаразди нової ситуації. Сьогодні молодь сама вирішує, які книги хоче читати (або писати).
Серед міст сьогоднішньої України Львів першим освоїв винахід Ґутенберґа, мабуть, саме тому тут відбувається найбільший у країні книжковий ярмарок “Форум видавців” (на сьогодні – вже сьомий).

Парадокс полягає в тому, що, незважаючи на низку протекціоністських заходів, у незалежній Україні українською мовою видається менше, ніж до цього – приблизно 10% друкованих видань. Лише в Галичині ця пропорція є протилежною. Серед львівських видавництв можна виокремити “Класику”, “Літопис”, літературно-філософське “Свічадо” і краєзнавчий “Центр Європи” (альманах “Галицька брама” та найкращий, як на сьогодні, путівник по Львову).

Залишилось “Ї”

Міграція до столиці (незалежно від традиційної нелюбові між двома містами) є головною причиною занепаду львівського культурного прошарку. Люди виїжджають зі щемом у серці, але виїжджають. Колишні редактори “Пост-Поступу”, найамбітнішої львівської газети 90-х років, видають у Києві найбільш читаний до останнього часу український журнал “ПіК” (“Політика і Культура”). До Києва переїхав графік Ігор Подольчак – до середини 90-х років він безрезультатно намагався зробити Львів одним з пластичних центрів Європи, організовуючи міжнародні виставки “Інтердрук” чи створюючи Фонд ім. Захер-Мазоха (реакція міських депутатів: чи то ми, українці, повинні не лише мучитись, але й отримувати від цього задоволення?).

Найкращі львівські художники на чолі з Любомиром Медведем уже рік, як оздоблюють стіни церкви в Оттаві, реставратори будують під Москвою палаци для “нових росіян”, корифей львівського вітражу Анатолій Чобітько оздоблює резиденцію татарських нафтових баронів у Києві і в Криму. У Львові немає роботи навіть для контролюючих місто бандитів. Із Заходу деколи приїжджають якісь диваки або телевізійні групи, які прагнуть чи то настрахати, чи то здивувати глядачів постатями місцевої богеми...

Однак у Львові є речі, про які можна говорити без гіркоти. Журнал “Ї” (українська літера), без сумніву, найцікавіше львівське видання, яке не має аналогів не лише в Україні, але й у Росії. Його редактором є перекладач, філософ і політолог Тарас Возняк, у певному сенсі міністр закордонних справ Галичини. Журнал займається проблематикою Центральної і, в цілому, “Нової” Європи. Він не уникає болісних тем, має міжнародний формат та є багатомовний.
Має оригінальне графічне оформлення (прикладне мистецтво – це галицький “коник”, і мистецькі навчальні заклади віддавна у цьому спеціалізуються). Це саме “Ї” залучило студентів до перекладу західних філософських та літературних публікацій. Молода гуманітарна еліта Львова, сконцентрована навколо журналу, щороку організовує одну чи дві міжнародні конференції, кожні два тижні – семінари.

Це популярна форма їхнього інтелектуального життя: екуменічні семінари у Львівській Богословській Академії проводять дрогобицький захисник прав людини Мирослав Маринович, який вивчав теологію у США, та ректор Борис Гудзяк. У Львівському національному університеті ім. І. Франка політологічні семінари організував професор Ярослав Грицак. Навіть цей навчальний заклад, база радянської та пострадянської реакції, яка, здавалося б, у своїй основі незреформована, у зв‘язку зі зміною поколінь також зазнає позитивних змін. Немала в цьому заслуга проректора університету Марії Зубрицької, надзвичайно “прозахідного” філолога, яка до цього працювала в університетах у Пенсильванії та Кракові...

Феномен Станіслава

Івано-Франківськ, який має свою власну та, в цілому, специфічну культуру, залишив далеко позаду не лише Львів, але й, у певному сенсі, Київ. Ось так – зібралося декілька місцевих письменників, написали на прапорі гасла “Постмодернізм” та “Центральна Європа”, вирушили у бій і взяли штурмом твердиню української літератури. Станіславським феноменом (Станіславув (пол.) – за радянських часів Станіслав, а з 1962 року – Івано-Франківськ) зацікавились також поляки, частково росіяни, а найбільше – західні славісти.
Юрій Андрухович, який дебютував ще за радянських часів, став відомий зі скандальних виступів у станіславсько-львівсько-київській поетичній групі “Бу-Ба-Бу”, а три повісті, які він написав у 90-х роках, критика визнала взірцем українського постмодернізму. Проте станіславський феномен виник лише після того, як інженер з Калуша, Юрій Іздрик, створив альманах “Четвер”.
Іздрик, який швидко набрав сил і позбувся провінційних звичок, на мою думку, сьогодні є найцікавішим серед засновників цієї школи; він уникає орнаментації, риторики...

Прецизійна школа повинна мати вагому теоретичну базу. Це завдання взяв на себе Володимир Єшкілєв – автор та видавець складного для розуміння альманаху “Плерома” і надзвичайно вартісної “Малої енциклопедії сучасної української літератури”, гарно виданої місцевим видавництвом “Лілея-НВ”. У Станіславі є відчуття артистичного феномену, який контрастує із загальною убогістю.
Започатковані 1989 року міжнародні виставки “Імпреза” відбуваються, хоча і з певними труднощами, до сьогодні.

У галицькому мистецтві на першому місці стоїть техніка, матеріал, більшою чи меншою мірою його прикладні форми – графіка, ткацтво, кераміка. Таким, зрештою, і є їхнє мистецтво. Творчість Володимира Гуменного та Володимира Чернявського, художників, які близькі до станіславської літературної школи, характеризується, насамперед, незвичайним професіоналізмом. Івано-Франківськ вийшов з тіні Львова і навіть виграв на його фоні. Проте й надалі мене мучить одне питання: як співіснують цей побут та свідомість? Зрештою, у Галичині впроваджується інший постулат К.Маркса: зникає різниця між містом та селом. Питання лише полягає у тому, чи село повністю поглине місто, чи місту хоч трішки вдасться видозмінити село? І хто доживе до завершення цього процесу?

(Rzeczpospolita, 26.01.2001)