Поступ, 19 жовтня 2002 р.

Контркультура для аутсайдерів

Ігор МЕЛЬНИК

По дорозі з Варшави до Красічина до Львова -- міста своєї молодості -- завітав Микола Рябчук, критик та літератор, співредактор часописів "Сучасність" та "Критика". У четвер у Королівській залі Історичного музею він був основним доповідачем на семінарі журналу "Ї" на тему "Українська контркультура: досвід останніх десятиліть".

Здається, що "провокацією" до дискусії мала б стати свіжа книга Рябчука "Деінде, тільки не тут", видана львівською "Класикою", бо передмова до цієї книжки була відтворена в буклетах-програмках для учасників семінару. Однак у своїй доповіді Микола Рябчук зробив спробу узагальнити явище неофіційної культури трьох останніх десятиліть періоду УРСР.

На думку Рябчука, рух українських шістдесятників розколовся у середині 60-х на "конформістів" та "аутсайдерів". Перші в деякій мірі прийняли правила гри "офіційної культури", часом тримаючи більшу чи меншу дулю в кишені. Другі ж випали з легального обігу і змушені були творити для вузького кола втаємничених чи просто "до шухляди". А через те, що навіть культурна опозиція та найменші вияви української національної свідомості були для радянського режиму крамолою, то багато хто з числа останніх потрапляв під жорна репресивного апарату КДБ.

Хоча, як вважає Рябчук, за "чисте мистецтво", не пов'язане з політикою, і навіть за суто літературний "самвидав" нікого не ув'язнювали, навіть у 60-80-х. Хоча існувала для таких авторів заборона на друк, на експозиції, на виконання їхніх творів зі сцени.

Під час дискусії дехто намагався підтвердити, а дехто заперечити твердження Миколи Рябчука. Звучали теж думки, що українська контркультура продовжує своє існування і, можливо, їй знову доведеться піти в підпілля, тому варто "відремонтувати друкарські машинки та запастися цигарковим папером".

Хоча, видається, поняття контркультури є вічним. Адже за всіх часів та у всіх державах існує коло офіційних замовників, котрі підтримують бажаних для себе авторів посадами, преміями, стипендіями, уведенням до навчальних планів. Деякі більш жорсткі режими, щоправда, намагаються ще й встановити для творців правила гри та усунути всіх, хто їх не дотримується.

Щоправда, тепер творчість може доходити до споживачів безпосередньо, минаючи державних чи приватних замовників. Для цього існує Інтернет. Культурологи ще не осягнули значення цього технічного інструменту у творенні "культури та контркультури". Адже практично кожний може повісити у всесвітній мережі свої тексти, кліпи, картини і знайти там для них споживачів. Щоправда, це й нові можливості для кічу та графоманів, але ж і для справжніх митців теж...