Поступ, №82 (740), 31 травня 2001 р.

Європейські сни України

Нотатки з міжнародної конференції

Любко ПЕТРЕНКО

Дедалі чіткіших обрисів набуває для України жахливий сон про відновлення “залізної завіси”. Нам знову “світить” прикра перспектива залишитися ізольованими від цивілізованого світу – в той час, коли лише за кілька кілометрів на захід процес загальної європейської інтеграції набирає обертів. Чи можна ще зарадити лиху? Відповідь на це запитання намагалася дати міжнародна конференція Фонду ім. Гайнріха Бьолля та “Незалежного культурологічного часопису “Ї” під назвою “Україна, Польща та розширення ЄС на схід”, яка проходила з 22 до 25 травня у Львові та Перемишлі. У ній взяли участь експерти та журналісти з Німеччини, Франції, Польщі та України.

Очікуване розширення ЄС на схід є значним випробуванням не лише для держав-членів та держав-кандидатів на вступ (інсайдерів), але й для майбутніх безпосередніх сусідів ЄС, вступ яких відкладається на невизначений термін (аутсайдерів). Задля бажаного вільного пересування у межах держав, які входять до Шенґенської зони, ЄС змушений посилити контроль на майбутніх зовнішніх кордонах, а відтак запровадити візовий режим, у тому числі там, де він свого часу був скасований. Це було констатовано під час відкриття форуму.
Щоби не зловживати терпінням наших читачів і не вдаватися до дешевого інтригування, одразу скажу, що учасникам конференції не вдалося знайти більш-менш реальної та конструктивної формули взаємин Євросоюз-Україна.

Референт фонду Гайнріха Бьолля Вальтер Кауфманн, учасник цієї конференції, запропонував до розгляду досвід налагодження співпраці на німецько-французькому кордоні. Досвід дійсно був би цінним, якби можна було провести україно-польські аналогії. А вони присутні лише в історичному аспекті, тобто давня ворожнеча між німцями та французами нагадує минулі взаємини між українцями та поляками. Але порівнюючи умови розвитку, прагнення та політико-економічні потенціали, переконуєшся, що цей досвід можна застосувати лише у публіцистичному вербалізмі.

Не додав українській стороні оптимізму й виступ найславетнішого гостя конференції – одного з лідерів французької студентської революції 1968 Даніеля Кон-Бендіта. “Враховуючи у першу чергу економічні аспекти, а також соціальні, політичні та культурні, Україні ще треба зачекати щонайменше 40-50 років, перш ніж вона зможе потрапити до Європи”, – налякав він українських адептів проєвропейського зовнішньополітичного вектора. “Та ні, не може бути, Україна вже в Європі!” – заперечив йому екс-шеф української дипломатії Борис Тарасюк, нібито забувши про те, що саме за надто західні устремління його й було звільнено з посади. Він спершу апелював до географічної карти континенту, а потім навіть намагався навести якусь статистику, що нібито близько 80 відсотків українців прагнуть вступу держави до ЄС. Незрозуміло тільки, хто тоді вперто голосує за комуністів, прогресивних та не дуже соціалістів, голів колгоспів etc. “Ну, добре, хай ми ще не в Європі, – спробував зайняти компромісну позицію член Нацради з питань телебачення та радіомовлення Микола Княжицький, – але, заради Бога, не говоріть цього вголос, бо зруйнуєте цей тендітний західний вектор України”. Що ж, давайте робити вигляд, що все в порядку.

Але що до того західним політикам? Вони можуть бути або більш тактовними у своїх висловлюваннях, або щирішими (як пан Кон-Бендіт), але у всіх них при погляді на нашу державу виникають одні й ті ж думки: “Панове-українці, що ви верзете, ну як можна все це, що ви називаєте батьківщиною, загнати до Європи, якщо ще й більшість ваших співвітчизників того не надто бажає!”. І важко нам знайти якийсь контраргумент. Зрештою, самі учасники конференції мали можливість у ході її роботи перетнути українсько-польський кордон. Стовбичачи там понад дві години, вони змогли на власні очі побачити, яких жорстких митних і прикордонних заходів вимагає вже нинішня ситуація – і уявити, як загостриться напруження після вступу Польщі до ЄС.

Можна, щоправда, і в цій ситуації Україні та Євросоюзу вести якусь конструктивну співпрацю. От, наприклад, львівські журналісти запропонували застосувати до цих взаємин метод “Європи регіонів”. Адже й в Україні існує безліч барвистих областей, які різняться, зокрема, силою свого прагнення до Європи. То чому Захід, продовжуючи ламати голову над українським питанням, не міг би зважити на цей аспект? Тобто до кожного з регіонів України варто було б застосовувати різні підходи в співпраці. Очевидно, в цьому сенсі найактивніші контакти ЄС мав би розвивати з Галичиною, проєвропейська спрямованість якої ні в кого не викликає сумніву.

Теза про українські регіони в перший день конференції наткнулася на серйозний спротив як українських, так і західних учасників конференції. Але в останній день це питання стало темою для конструктивної дискусії. Екстраполюючи цей поступ, можна стверджувати, що незабаром регіональна теза вже стане підставою для реальної співпраці.