про
нас пишуть: Павло Швед
Місто і місце: спроба критики однієї загалом непоганої книжки
Опубліковано Ср, 23/09/2009 - 12:22
Українську гуманітарну науку важко назвати надто прогресивною, однак урбаністика належить чи не найзанедбаніших її сфер. Коли йдеться про осмислення такого феномену як архітектура і, більш загально, міста, ми не тільки не маємо робіт на кшталт «Віденський fin-de-siecle» Карла Шорске чи «Париж, столиця модерності» Дейвіда Гарві, але досить посередніх робіт, які б намагалися описати розвиток урбаністичних середовищ у межах країни, чи окремих міст. Це тим паче дивно, адже українські міста вирізняються значним та інтелектуально інтригуючим різноманіттям – від древніх міст, що зазнали на собі впливу чи не всіх основних культурних та історичних епох, таких як Львів або Київ, до новозаснованих «пролетарських» міст, історія та становлення яких часто обмежується епохою совєтського тоталітаризму.
З огляду на вищесказане, збірка есеїв «Феномен міста» Тараса Возняка, яку я придбав собі на останньому Форумі у Львові, і радує, і розчаровує. Радує тим, що серед бідності наших місцевих урбаністичних рефлексій, вдумливі статті пана Тараса не можуть не зацікавити. Однак, водночас, книга розчаровує як своїм загальним теоретичним підходом, так і тими темами, які автор вирішив підняти. Загалом стиль автора можна охрестити як своєрідний «галицький езотеризм». Серед явищ, які він намагається висвітлити, такі доволі далекі від модерного урбаністичного середовища теми, як метафізика міста, з її проблематикою «священного початку» у дусі Мірче Еліаде, проблема «ідеального міста» від Платона до епохи Відродження, мітологема Єрусалиму, масонство як будування храму та людини з його ден-браунівськими обертонами, нацистські ідеолого-архітектурні фанатазії Гітлера та бюргерське місто з ратушею та ринковою площею як своєрідний громадянський ідеал міського простору. Завершує книгу добірка есеїв пана Тараса про Львів, написана з 2000 по 2009 рік, яка, попри окремі цікаві моменти, загалом доволі фрагментарна і швидше прив’язана до часу та місця свого створення, аніж претендує на якісь ширші узагальнення. Окремо хотілося б відзначити чи не єдиний «утилітарний» есей «Львів: спроба практичного планування», що містить доволі цілісне і спрямоване у майбутнє бачення розвитку міста, яке я радив би взяти на озброєння сучасним керманичам Львова.
На мою думку, головна проблема «Феномена міста» в тому, що цю книгу написав не урбаніст чи соціолог, а філософ, а саме філософія є тим місцем, де книга зазнає своєї найсуттєвішої поразки. Розпочавши з доволі авангардного визначення міста у дусі Ле Корбузьє як «машини для життя», пан Тарас на жаль не зумів залишитися вірним цьому модерному баченню. Так, з одного боку у початковому есеї автор ніби визнає місто за «інше місце», своєрідний розрив чи рану на тілі природи, що насильницьки вириває певний простір з традиціоналістського колового середовища з його натуральною циклічністю, а з іншого, майже усі наступні есеї несуть на собі виразну печать консерватизму, що прагне віднайти правильну міру і відновити первісний баланс, вкласти надлишок, породжений актом заснування «нового місця» у стабільні та метафізичні/раціональні структури. Складається враження, що автор не добачає очевидних висновків зі свого засадничого твердження. Рана у тілі природи, яким є місто, не лише вивільняє простір нових можливостей, що змінює сприйняття людиною часопростору та всі її соціальні відносини, як втім, і саму ідентичність, але й в першу чергу, розриваючи з циклічністю натурального господарства, запускає у дію силу надлишкової вартості, що як зазначав ще Маркс, лежала в основі усіх суспільних модернізаційних перетворень, втім і модернізаційних перетворень міського простору.
Заключний есей «урбаністичної» частини «Феномену міста», «Місто-дерево і місто-матриця, чи демократія проти деспотія» змальовує два способи нівелювати модернізаційний імпульс, породжений актом створення міста. Ідеалом тут для пана Тараса виступає бюргерське місто-дерево, що за допомогою початкової демократії та самоуправління, здатне витворити гармонічну міську громаду. Місто-дерево (і натуралізація міського простору має тут промовисту консервативну природу) органічно зростає, спираючись на колективну волю спільноти через процедури самоуправлінської лемократії. Йому протистоїть модель «міста-матриці», що прагне організувати міський простір згідно певного наперед визначеного та накинутого ззовні зразка. Хоча, як слушно зауважує автор, це місто і не є закритим у сенсі, в якому закритим є місто-матриця (і тут хорошим прикладом могла б бути тоталітарна Германія, виплекана хворим мозком Гітлера), однак воно і не є засадничо відкритим, покладаючись у своєму функціонуванні на чітке відмежування міської спільноти від чужинців. Відтак рівновага, нібито досягнута завдяки такому виключенню, виявляється надто крихкою: їй загрожують як чужинці, переважно жителі сільської місцевості (окола, як говорить пан Тарас), так і магнати, які своїми зовнішніми капіталами порушують рівновагу місцевого ринку та сформованого ним міського середовища. Тоді як модель «міста-матриці» уникає модернізаційного імпульсу, властивого міському середовищу, перетворюючи надлишкову вартість у вартість символічну, тим самим стабілізуючи/структуруючи міську спільноту ззовні, «місто-дерево», з його натуралізацією середовища, випихає надлишок назовні у вигляді чужинців, які загрожуть порушити встановлену суспільну гармонію. Власне, не буде перебільшенням сказати, що модель «міста-дерева», описана Тарасом Возняком, являє собою не що інше як консервативну капіталістичну фантазію у її найчистішому вигляді – фантазію про те, що вивільнений актом заснування «нового місця» надлишок можна утримати у певних прийнятних рамках завдяки строгому регулюванню (регулюється не лише кількість вікон, які виходять на ринкову площу, але й такі, здавалося б, приватні питання як кількість гостей на святкуванні чи кількість наїдків на столах) та чіткому відмежуванню спільноти від чужинців.
Як на мене, діаду моделей міста, описану Тарасом Возняком, треба доповнити третім елементом – містом як місцем радикального розриву, що унеможливлює повернення до якоїсь форми суспільної гармонії, а водночас як місцем напруги та соціального конфлікту, результат якого ніхто не може визначити наперед. Тільки таке бачення міста, радикально відкрите до майбутнього, здатне адекватно описати модерне урбаністичне середовище і стати основою наших спроб вплинути на кінцевий результат. На жаль це те бачення, яке ви навряд чи знайдете у «Феномені міста» Тараса Возняка.