http://www.volyn.com.ua ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ №112 ВІВТОРОК, 28 ЖОВТНЯ 2003 р.

СВОБОДА СЛОВА: ФІЛОСОФІЯ І РЕАЛЬНІСТЬ

Вони дещо розходилися на громадських слуханнях, які відбулися у Луцьку
– Спільно з посольством Сполучених Штатів ми зараз пробуємо проаналізувати стан із свободою слова в Україні,— сказав на відкритті громадських слухань “Свобода слова — права людини”, які пройшли в Луцьку, керівник однойменного проекту, головний редактор незалежного культурологічного журналу “Ї” Тарас Возняк. — Суть цієї проблеми полягає не в тому, щоб сказати, що ми такі хороші, вільні, маємо що сказати, можемо сказати правду, а нам не дають її сказати. Так, інколи не дають, але проблема ще полягає у нашому внутрішньому стані, як ми себе відчуваємо, чи є ми вільними людьми.
Громадські слухання мовби поділилися на дві частини. У першій — гості зі Львова — професор факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, директор Інституту екології медіапростору Борис Потятиник, координатор проекту “Права людини, свобода слова” Ян Чайковський, а також експерт з моніторингу Юрій Четвержук більше теоретизували щодо самого терміну “свобода слова” і намагалися аналізувати стан із цим у Львівській і Волинській областях.
Щоправда, робили вони це досить своєрідно. Так, пан професор Потятиник поінформував, що в Луцьку є лише тижневі газети і на основі кількох, куплених ним у кіоску біля готелю, зробив висновок, що “в плані здобуття популярності і впливу на читача” ліпшими є “Вісник”, “Віче” і “Луцький замок”. Із здивуванням на самих слуханнях він довідався, що є й газета “Волинь”, яка єдина виходить тричі на тиждень великим форматом із тижневим тиражем 200 тисяч примірників.
Результати ж моніторингу волинських і львівських газет (було надруковано — у Львівській і Луцькій областях (?!) з березня по вересень нинішнього року, звісно ж, засвідчили більшу кількість публікацій у львівських. Було зроблено навіть висновок, що, очевидно, зі свободою слова у нашій області справа набагато ліпша. Що це не так, а головне, що теоретичні постулати дуже далекі від реального життя, засвідчили виступи редактора відділу державного будівництва “Волині” Володимира Лиса, головного редактора газети “Слово і діло” Миколи Пасамана, заступника головного редактора газети “Віче” Володимира Данилюка, заступника голови обласного відділення Комітету виборців України Юрія Крисака, представника інтернет-видання “Політична Україна” (Луцьк) Енвера Сеіт-Джелілова, головного редактора газети “Волинські губернські відомості” Галини Федоренко та інших.
Постала картина, коли журналістам на Волині, як не дивно, потрібно доводити представникам виконавчої влади необхідність реально, правдиво висвітлювати події, які відбуваються в області. Йшлося і про майже абсолютну безправність журналістів районних і міських газет, які повністю залежні від місцевої влади, сторінки яких заполонили “листи трудящих” на підтримку дій тієї ж влади і з критикою опозиції та депутатів-аграріїв, які мали іншу думку щодо методів формування регіонального резерву зерна. В одному з виступів сумно констатувалося — багатьом журналістам в цих обставинах самим не потрібна свобода слова, вони вважають, що нічого змінити не можна.
Із здивуванням журналісти дізналися, що отримати кошти чи грант на втілення якогось проекту чи проведення заходу від того ж фонду Генріха Бьолля, який сприяє журналу “Ї”, чи інших зарубіжних організацій Національна Спілка журналістів України, її обласна організація не мають права, для цього журналістам слід створювати нові організації, групи і т. д. І тоді вже пропонувати свої проекти. Знову, як і на недавніх слуханнях про права людини в Луцьку, на жаль, був доволі далеким від реального стану справ аналіз ЗМІ Волині, який запропонувала Руслана Стасюк із Волинського ресурсного центру з Рівного.
Йшлося на громадських слуханнях і про публікації щодо порушення свобод і прав людини на житло, майнові паї на землю, на оплату праці, про порушення цих прав правоохоронними органами, — тут по кількості матеріалів “Волинь” є безсумнівним лідером. Як своєрідний підсумок на слуханнях прозвучали слова-побажання журналістів: “Не йдеться про якийсь конфлікт чи протистояння преси з владою, це не потрібно, гадаємо, ні журналістам, ні владі, йдеться про те, щоб не перешкоджали висвітлювати реальне життя, яке воно є, про цивілізованість стосунків”. Після громадських слухань відбулася презентація журналу “Ї”. Останній номер журналу (як й інші, тематичний) носить промовисту назву “Маніпуляція свідомістю”. Журнал можна придбати в книгарні “Планета”.

Володимир САВИЧ

Тусовки

СВОБОДИ – НАВАЛОМ, А ВІЛЬНИХ КАТМА 

Громадські слухання “Свобода слова і права людини”, що відбулись у Луцьку минулого тижня, зібрали неабияку кількість акул пера. Вочевидь, тут збіглись одразу кілька чинників: злободенність теми, респектабельність організаторів (це львівський журнал “Ї” за підтримки посольства США) та бажання висловитись (обіцяли широку дискусію). Десь у повітрі невловимо пахло халявою – після слухань мала відбутись презентація “Ї” з роздачею свіжих чисел цього доволі дорогого видання. 

Керівник проекту, головний редактор “Ї” Тарас Возняк запропонував поміркувати, чи почуваємось ми насправді вільними людьми – незалежно від політичної погоди в нашому українському домі. У Голландії, принагідно зауважив, про свободу слова ніхто не сперечається, бо її там аж занадто. Не сперечаються й у Туркменістані – щоправда, з цілковито протилежної причини. А от в Україні…

В Україні, скажу я вам, і семінари збирають, і моніторять ту свободу слова безперестанку, і рейтинги ледь не щомісяця оприлюднюють, і темники, що їх влада в редакції спускає, ганьблять, і гарбузи фурою до Києва возять на знак протесту проти карколомних позовів до ЗМІ… І відстрілюють журналістів – сторожових псів демократії. Одне слово, свободи маємо рівно стільки, щоб кмітливі хлоп’ята волали про шалені утиски преси й отримували під це діло західні гранти.    

І тут мушу згодитись із Тарасом Возняком: якщо ти почуваєшся вільною людиною, тобі не залежить, який надворі режим. 

– Мені здавалося, Луцьк мав би мати щоденну газету, – обережно закинув волинським журналістам Борис Потятинник, професор Львівського національного університету. А ще він вважає, що медіа будь-якої країни мусять пройти авторитарний етап. Не є винятком і Україна, яка в останньому рейтингу “Репортерів без кордонів” посіла за свободою висловлювань 139-е місце. Ще нижче – Росія і Білорусія, якщо це когось втішить.

Від організатора громадських слухань Яна Чайковського ми дізналися, що сумарний наклад волинських газет (принаймні офіційний) є більшим за наклад львівських. І що галичани довіряють пресі значно менше, ніж волиняни, відтак менше її передплачують.

Руслана Стасюк із Волинського ресурсного центру (Рівне) повідомила результати дослідження правозахисних публікацій. Від початку року у 20 волинських виданнях, зокрема в районках, з’явилося 208 матеріалів про порушення прав людини, і значна їх частина стосується земельних питань. На Рівненщині подібних газетних виступів було чомусь іще менше.  

“Чи можлива взагалі свобода слова в умовах української провінції?” – поставив питання руба Володимир Лис із газети “Волинь”. Зовні ця свобода ніби є, фактично ж – ні. Раніше всі знали: у друкарні сидить дядько цензор і нещадно викидає все, що “ніззя”. Тепер там цензора немає, але він сидить у редакторській голові, у наполоханій газетярській душі. Відтак не шукайте реальної картини життя у районній пресі, бо всі районки (і хіба тільки вони!) дотуються з місцевого бюджету. А хто платить, той і замовляє музику.

Наш колега навів кілька свіженьких прикладів телефонного права з Київського майдану і підсумував: протистояти адміністративному тиску можна, аби бажання. Аж такого великого бажання, однак, у медіа-цеху не спостерігається. “Я страшенно заздрю багатьом журналістам, яким свобода слова не потрібна. Вони вільно вихваляють владу”, – зіронізував наостанок Лис.

До речі. Якщо колишній губернатор Борис Клімчук спілкувався з журналістами ледь не щотижня, то теперішній голова облдержадміністрації не обтяжує нашу братію ані брифінгами, ані прес-конференціями, ані байками на добровільно-примусових посиденьках. Що дає охочим привід говорити про закритість влади, про її невміння спілкуватися з пресою. Ішлося про це й на громадських слуханнях. Спростувати такі закиди Анатолій Француз може в єдиний спосіб: пожвавленням особистих контактів із місцевими медіа.

Рецепт незалежності, що його відкрив волинянам редактор “Ї”, викликав у мене сумну посмішку. Виявляється, щоб здобути незалежність, треба… продатися. Бажано – іноземним інвесторам, бо їх наші ЗМІ цікавлять буцімто не як політичні, а як суто бізнесові проекти. 80% польської преси вже належить німцям, шведам, норвежцям. Чималий західний капітал вкладено у популярний на наших теренах “Високий замок”. Певні пропозиції зроблено “Дзеркалу тижня”. Себто процес пішов, і як провінційна панночка мріє про принца на білому коні, себто про крутого бізнесмена у 600-му “мерседесі”, так і провінційним редакціям належиться мріяти про імпозантного інвестора з-за бугра.

– Є лише два види преси: залежна від держави й залежна від олігархів, - запевнив керівник громадських слухань про свободу слова. – Продавшись інвесторам, ви отримаєте відносну свободу, бо абсолютної – не існує.

Тут я зирнула на годинник. Невпинно наближалася друга. Треба було встигнути в один кінець міста, потім в інший, потім із торбами забігти у друкарню, напакувати їх свіжим накладом “Народної справи” й розвезти газету розповсюджувачам – це три години автобусом. Додому я повернуся пізно ввечері. Прокинусь удосвіта, бо незалежного журналіста годують виключно ноги. Залежного – годує влада чи там інший грошовий мішок. А ми з шефом, який уже 14 років не був у відпустці, належимо до третього, надзвичайно рідкісного виду журналюг. Бо ми таки справді вільні – від указівок влади і від забаганок багатеньких буратін.

Хлопці-акулки, я нікому з вас не заздрю! Ані тим, що залюбки й наввипередки обслуговують владу, ані тим, що намагаються зберегти водночас свої незалежні погляди і пільги державного службовця, до якого прирівняний працівник провладних ЗМІ. Ані тим, що підсіли на гранти, як на голку. Семінари про свободу слова – це дуже мило й модно. Викривальні виступи – це взагалі супер. Ну, ви тут дискутуйте, а мені – пора. Дихати холодним, пронизливим, виснажливим повітрям свободи.              

Наталя Камишникова
Газета “Народна справа” (Луцьк)