про нас пишуть:

Хто фарисеї, а хто...

Богдан Залізняк

На першому телемості за об'єкт обрали мову. Російська сторона, а також “п'ята колона” в Україні вимагали захистити російську мову, надавши їй статусу або „другої державної (?), або офіційної. На другому телемості з'явився, з подачі, певна річ, московських євразійських об'єднувачів, привид “фашизму”. А де йдеться про Україну, її національну ідентичність, де бодай хтось з української еліти прагне ідеологічно знеросійщити Україну, там з'являється і відповідний добір “кадрів”. У першому випадку – експерти політологічно-імперські, у другому – фігурували кадри “грубого і брутально-владного начала Третього Риму – Москви”, теж політологічні експерти, теж імперські хранителі й оборонителі, але по-своєму – специфічні.

Обидва телемости дуже чітко вияскравили одну рису, яка відділяє нас, українців, від росіян, – агресивність. Особливо ця риса характеру (точніше–ментальності) росіян проявлялася у Владіміра Познера, незмінного ведучого з російського боку, у Владіміра Жириновського (“Победу одержит блок Ющенка. Будет, возможно, другое государство, с центром во Львове. Они закроют все русские школы”). Дуже вже хотілося б російським українофобам, аби Україна розділилася, аби Росія могла обійняти своєю “ласкавою” рукою більшу частину Східної України. Дуже вже їм того хочеться, але ніхто до того в Україні не допустить, незважаючи на власних “п'ятиколонників”, на під'юджувальників збоку. Не бракує шовінізму й у господіна Марґелова, глави Комітету з міжнародних питань Державної думи РФ (“Интегрироваться в Европу нам придется вместе!” – звучить як наказ, як примус), у давнього російського демократа, екс-мера міста Москви Гавриїла Попова (“Мы никогда не откажемся от роли великой державы”, “Украина заинтересована, чтобы вместе с Россией...”).

Госпожа Наталія Нарочніцкая, котра називала вірних Української Греко-Католицької Церкви разом із воїнами УПА фашистами (“Надо перестать самоопределяться как антимоскали, не повторять мифы”).

Ведучий Владімір Познер вів “теледебати” з усвідомленням свого завдання, виробленого в апартаментах антиукраїнських, антидержавницьких сил в Україні, освяченого сусідським перстом: вплинути на вибори в Україні за потрібним для Росії вектором. По-перше, телемости мали на меті спаплюжити національно-демократичні сили України, передусім українську національну ідеологію, постать Віктора Ющенка – лідера блоку “Наша Україна”, тріумфальну ходу якого до Верховної Ради важко зупинити. А дуже хочеться! І одним, і другим, Крім того, дехто, живучи в минулому, пробує (і йому натхненно й агресивно допомагали москвини і “п'ятиколонники”) підвищити рейтинг своєї партії. На жаль, він уже, той .рейтинг, не підніметься, на це годі сподіватися. Певні сили поклали “яйця” у кілька кошиків: у “харчоблок”, у “прогресивних соціалістів”, у “зелених”, у “жінок з майбутнім”, у “молоду ґенерацію”, у найсмішніших “правих”, які досі не знали, що вони – праві, бо лишень вилізли з-під снігу і не встигли розгледіти, куди вони виповзли, та й не годні були вчасно завчити приписи моделі своєї поведінки. Та все це різко раптом проявилося на теледебатах із блоком Юлії Тимошенко. Чітко й виразно.

Отже, Владімір Познер вів телекорабель одноособово (хоча ні: підтримка московських експертів та “п'ятиколонників” з України була “ще та”, особливо старалися кондратюки, джангірови, симоненки), майже не звертаючи уваги на ведучого з боку України – Анатолія Борсюка. Познер постійно перебивав Борсюка й українських учасників телепередачі, це – якщо вести мову про елементарну етику. А якщо за суттю, то пригадується вислів чеського письменника Карела Гавлічека-Боровського, який ще 1844 року зауважував: “... росіяни люблять називати все російське слов'янським, аби пізніше все слов'янське назвати російським”.

Отже, господін Познер почав з того, що запитав Борсюка; “А может быть, добавить слово “конкуренты?”. Йдеться про те, що в назві першого телемоста було запитання; Україна і Росія – хто? Сусіди, опоненти, противники, друзі? Не пам'ятаю достеменно, але суть цього запитання звучала саме так. І от Владімір Познер вирішив із самого початку познущатися з України, бо попри постійні запевнення, що відносини між Україною та Росією рівноправні, що ми – дві великі європейські. держави, адепти Третього Риму – Москви – дивляться на нас, як Ленін на буржуазію: настане час – проковтнемо! А отакі телемости – підготовка до “ковтання”. І через те – й запитання до аудиторії: а може, ми – конкуренти? Це – на винос, на загал. А в душі, повторюю, своє носить: зачекайте – зачекайте! Адже недаремно: “Мы одинаково мыслим, у нас одинаковые обычаи” (В. Жириновський), або “В том, что произошло в 1991 году, вина (підкреслення наше. – Б. 3.) лежит на обеих сторонах” (Н. Нарочніцкая, московський експерт). А раз є “вина”, то її треба спокутувати, а отже, і виправити становище, тобто потихеньку повернутися до первісного стану, до імперії, де “мой адрес – нє дом і не уліца”.

Як тільки-но в українській студії почали говорити, Познер не витримав: “Мы хотели говорить о Евразийском Союзе”. Тобто і неетично перебив (перебивав постійно і далі), і прагнув конче спрямувати розмову в бік євразійства, а не обговорення економічних зв'язків – ширшого засягу. Другий раз не витримав господін Владімір, бо, мовляв, задовго балакаєте (“я понимаю, что у вас выборы”). Але в тому і весь сенс: адже, повторюю, телеміст для того й задумували політтехнологи і вище, аби таки вилинути на голоси українських виборців. Тож у цій фразі Познера явно простежується глузування і з українських політиків, і з української аудиторії, і з самого Борсюка, а, цілком можливо, і з політтехнологів, які йому вже досить таки набридли ще в “російському розливі”.

Що далі в ліс, то більше дров “Может быть, дадите слово Симоненко?” – укотре не витримав господін Владімір. А й справді, чому пан Борсюк одразу не покликав до слова п, Симоненка, який, я певен, багато в чому доклався до проведення цього телемоста? Але, зважте, яка безцеремонність проявлена Познером. Звик командувати у своїй хаті і, отже, усім вирішив показати, хто господар на посткомуністичному просторі. “Просили – їжте, щоб вам повилазило” (тобто за ініціативу покарані).

За наполяганням Познера глядачі двох держав побачили два телесюжети, один з яких (уже вкотре) належав кореспондентові ГРТ Наталії Кондратюк, творчість якої є особливо українофобною. (Кілька думок із тексту сюжету у виконанні пані Наталії на замовлення господарів: “Правые партии, не пользующиеся в Украине поддержкой, объявляют Ющенка украинским “мессией”; “националистические тенденции для многонациональной Украины опасны”. В Англії вони не є небезпечними, бо ж – патріотизм усюди патріотизм, а в Україні – “опасные”. Бо це зона інтересів Росії, каже в підтексті пані Наталія. І ми її американцям не віддамо, кажуть у підтексті москвини, зокрема і господін Познер. До речі, у сюжеті глава Адміністрації Президента України Володимир Литвин заявляє “без обиняков”: “Только вместе с Россией мы можем быстро, эффективно решить проблемы”. Господи! Люксембург може сам розв'язувати свої проблеми, Іспанія – сама, Італія, Болгарія – теж, а Україна – ні! Чому? Створюється враження, що в такому разі пан Литвин абсолютно погоджується з думкою якогось Міхаїла Смоліна, який у вступній статті до книжки “Украинский сепаратизм в России” (Москва, 1998) цілком серйозно стверджує: “Национально мыслящие русские люди обязаны, ради будущего русского народа, ни под каким видом не признавать прав на существование за государством “Украина”, “украинским народом” и “украинским языком”. История не знает ни того, ни другого, ни третьего”.

Прекрасно... Отже, нема для справжніх росіян ні держави Україна, ні народу українського, ні мови української! То що, пан Литвин з тими тезами теж солідаризується, бо інакше Україна не може – “только вместе с Россией”? Тож, панове, які там “мови”, які там “економічні зв'язки”, які там... “Вместе” – от що головне! От для чого всі “скопом” (окрім кількох людей в українській студії) висміювали українську Незалежність (і в тексті, і в підтексті), зокрема Віктора Ющенка, першу людину національного гарту в українському уряді, який може привести до парламенту сумлінних і порядних людей – спеціалістів, який уже довів, що може робити добро людям, тим “маленьким українцям”, яких так постійно і вперто висміює російськомовна преса розмаїтих олігархів, з якого кожного випуску знущаються у “Великих перегонах”.

А як вам, шановні читачі, подобається фраза Владіміра Познера: “Мне страшно весело работать с Жириновским”? Чоловік обливав брудом українську національну ідею з “висоти” московського шовінізму, а ведучому – “весело”! Ще б пак: така установка й була – спаплюжити нас, принизити, у крайньому разі – здивуватись чи обуритись: чого ви, українці, від нас відійшли?

А тепер не розумієте, що пора назад, до кошари. Як не розумієте, то ми вам показуємо дорогу, кажуть у “телемості” і пан Познер, і Марґелов, і Нарочніцкая. Та й пан посол Чорномирдін повчає нас із кіносюжету: “Диктует, по сути дела, какие должны быть выборы в Украине. А почему бы Украине самой не сделать заявление: в США избрали одного президента, а правит другой?”.

Справді, а чому б не запитати пана Чорномирдіна: а хто дав йому право нами керувати? Зі Штатами ми самі розберемося, це наша справа. Адже Штати не радили Росії, як їй нині проводити вибори, чи не так? То чого ж Росія так хвилюється? Адже ми – незалежна держава, і про це знає пан Чорномирдін. Навіть інколи каже про це, коли треба закамуфлювати те чи інше чергове зближення в якійсь сфері (як звичайно, бізнесовій) між Україною та Росією.

Ніхто з української телестудії, окрім Тараса Возняка, який прагнув дещо по-науковому, з глобальних позицій пояснити імперським динозаврам, не спромігся на гідне відстоювання національних інтересів. Натомість українці (?) виправдовувалися. Один стверджував, що в нього дружина – росіянка, інший – що діти в Москві вчилися чи вчаться, ще інший – що “понимает обеспокоенность россиян”. І не було кому чітко, ясно, зрозуміло сказати: “У вас свої національні інтереси, у нас – свої. І, будьте ласкаві, не вчіть нас, що нам робити у своїй країні, яку ідеологію сповідувати, з ким дружити, кого до Верховної Ради обирати, на чиє ім'я, проти кого заяви писати”.

Бо, як кажуть у нашому народі, “скінчилася Божа хвала”. Цікаво виглядав господін Познер ще в одній ситуації. Коли Тарас Возняк нагадував телеаудиторії, що в Росії є не тільки православні народи, Познер прокоментував його слова так: “Возняк сказал так, что он сомневается, что Россия – православная страна”. Що ж, історію імперії, Російської Федерації треба знати. Треба знати, що кожна людина десь на землі має свою вітчизну, свою націю, яку повинна захищати, не принижуючи інші нації. Але як хто на твою націю нападає, знущається з неї, тому треба давати гідну відсіч.

Бо “все, що йде поза рами нації, – писав Іван Франко, – се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеологами раді би прикрити свої змагання за панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

Хто протистояв українській національній ідентичності в тих телемостах, зокрема у другому: сентиментально схвильовані чи люди з фарисейськими поглядами, чи... – судити читачам.