www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Нємцев - кандидат філософських наук,
викладач Новосибірського ДУ економіки та управління

Росія увійшла в стан війни тихо і непомітно. Обійшлося без оголошення війни і чийогось нападу. Історичні події і відбуваються непомітно, хоча при цьому реальний (вуличний) і віртуальний натовпи можуть кричати що завгодно і про що завгодно. Опинившись в стані війни, Росія, мабуть, відчула себе абсолютно затишно, комфортно. Чи не до цього вона йшла давним-давно, ще з того часу як на її території  оголосили класовий мир? Варто перечитати і запам’ятати рішення Ради Федерації від 30 вересня 2015 року, воно коротке: «Дати згоду Президентові Російської Федерації на використання Збройних сил Російської Федерації за межами території Російської Федерації на основі визнаних норм і принципів міжнародного права. Ця постанова набирає чинності з дня її прийняття». Відомий буквалізм в дотриманні «букви закону» відкинуто, і посилання на пункт «г» частини 1 статті 102 Конституції Російської Федерації в цьому ж документі виглядає анахронізмом. Цей пункт ставить у відання Ради Федерації «вирішення питання про можливість використання Збройних Сил Російської Федерації за межами території Російської Федерації». Питання вирішили позитивно, текст документа не містить ознак, що це рішення не було прийняте раз і назавжди.

В Україні досі перебувають полонені російські військовослужбовці (втім, офіційно вони – «колишні» військовослужбовці), театр бойових дій ніби і не закрили, але відкрився вже другий, в мало кому відомій південній країні. Мета цієї війни туманна, але хіба це має значення? Взагалі, важко зрозуміти, що має значення. Хто саме помітив початок нової кампанії? Хто і які емоції відчув? У соціальних мережах точаться звичні суперечки, в одержавлених і державних медіа очікують звичну вже наростаючу концептуалізацію чергової війни як історично зумовленої (навіть готовий мем «Сирія – це сакральне місце Росії»). Донецьк / Луганськ, де не відбувається нічого цікавого («відведення військ» не показове для стану війни), програють конкуренцію у видовищності. Мабуть, вслід за медіасередовищем одна війна замінює иншу і у свідомості звичайного типового представника суспільства у стані війни. Так, війна – це процес.

Революція 2017 року

Євґеній Ґонтмахер

Рятує» свідомість експедиційний характер цих двох перетікаючих одна в одну воєн. Хто хоч якось уникнув всеохопного медіасередовища, хоча це дуже важко, ті можуть взагалі не помітити ніяких змін. Та й чи легко помітити в такій великій країні, що вона перебуває у стані війни? Якщо тільки у Вашій родині або у сусідів чи колег не відбувається подія, яку вже так часто почали називати армійським евфемізмом «Вантаж-200».

Стан війни означає, що необхідність ведення та розвитку військової операції стає найважливішим пріоритетом внутрішньої і зовнішньої політики; суспільні процеси розглядають як аспекти військової мобілізації, а все несуттєве для неї – припиняють; ключовими публічними фігурами стають ті, хто може забезпечити цю мобілізацію громадських ресурсів. Оформляється універсальний вектор, який орієнтує громадські дискусії, так що будь-яку з них швидко можна звести до «на користь» або «на шкоду» теперішній військовій кампанії. Коли супротивник (який цього разу?) починає діяти і переносити військові дії зі своєї території на територію Росії, це сприймають як очікувану і неминучу умову війни. «Фактор війни» стає присутній в суспільному житті все більше, так, що це саме життя спрощується. «Війна все спише», – йдеться не тільки про мародерів і садистів. Спрощується також інформаційний обмін, це неминуче, і потім змінюється сприйняття часу, так що вже і незрозуміло, як можна було жити без постійної присутності війни «десь там» і пов’язаних з нею обмежень тут. Життя перелаштовують так, щоб надати максимальну можливість умовним «нашим» вбивати. Так, «на основі визнаних норм і принципів міжнародного права». Ось Сирія. Сама по собі дискусія про те, проти кого «насправді» спрямовані удари ВПС Росії, обходиться без обговорення будь-яких наслідків цих ударів для самої Росії. Перформативне ствердження військової присутності російських збройних сил в регіоні сприймають як самоцінне і самодостатнє явище, що не має прямого стосунку до «нас». Так, ніби можна бомбити міста чужої, хай навіть не сусідньої країни з єдиною метою – досягнення якогось урочистого медіаефекту.

А чому, власне, «вони» повинні обмежуватися Сирією?

До входження в цей стан ми, хто живе тут, дійсно готувалися. Пробуджується якась давня звичка економії «звичайного життя» заради загальної мобілізації; економії здатності суджень, щоб не викликати підозр у того, хто (імовірно) буде відслідковувати наші судження в пошуку ворожих; економія свободи переміщення, яка в Росії має дві модальності (за кордон і по країні), і коли через економічні і політичні причини перше стає недоступним, то все одно залишається ще друге. Телебачення та инші консолідовані з ним медіа вже давно перейшли до розширеного відтворення пропаганди мілітаризму.

На шляху від осуду до обговорення
Раціональне формування і дослідження проблем посттравматичної російської свідомості

Міхаїл Нємцев

Стан війни визнають звичайним станом. Чомусь одна з найрідкісніших тем в сучасній соціальній філософії – тема миру, мирного життя, примирення тощо. Чого не скажеш про «війну». Досить подивитися на т.зв. геополітику, що в її містичному, що в більш раціоналістичному варіантах, – крім воєн і підготовки до них вона нічого не бачить. Колись імператор Російської імперії був ініціатором руху за мир; совєтська ідеологія спиралася на мирне співіснування і «боротьбу за мир» як на найважливішу ідеологічну фігуру; саме це втрачено. Офіційна миролюбність, всебічно виморочена і плакатна, – це та частина «совєтської спадщини», яку повністю втратили при переході в постсовєтський стан. Колись міністерство оборони називалося просто військовим міністерством, і тепер ми потроху повертаємося в ментальний стан, синхронний до того часу; це час до Першої світової війни. Хто входить в ці «ми», стане зрозуміло лише згодом, в кінці цього періоду; колись же це буде; поки ж ніхто не може бути навіть стосовно себе впевненим. Ті, хто на початку століття щиро вважали загальноевропейську війну застарілою дурістю, з її початком раптом комфортно розташувалися серед її найпослідовніших ревних провідників.

Здавалося б, уже відомо, чим «тоді» все закінчилося. Але поки це неважливо, та й непереконливі будь-які історичні аналогії. Зараз здається, що перебування в стані війни може тривати невизначено довго. Воно саме по собі дає відповіді на багато питань, пропонуючи метод, описаний Єгором Лєтовим: «Вірю, що всього має бути більше. Вимірюю глибину добровільних могил, стримую сивину, економлю свої сили. (...) Переключись на чорно-білий режим! І вбивати вбивати вбивати вбивати вбивати». Вбивство стає звичною обставиною життя, і чи суттєво, що в обставинах експедиційної війни воно повністю «десь там», на віртуальних просторах. До цього можна звикнути. Власне, в легкості і непомітності звикання до стану війни і лежить фундаментальна етична проблема для всіх – у зручності звикнути жити так, щоб обставинами життя керувала мобілізація, тобто необхідність підтримки процесу вбивства людей «десь там».