Юлія Далека

Свобода слова – свобода слуху... а різниці ніякої!

Треба бути або глухим, або зовсім не цікавитися тим, що відбувається навколо, щоб запитувати: «Які проблеми зі свободою слова в Україні?» Але ж запитують! І не лише люди, які не мають ніякого стосунку до справи, а навіть ті посадовці, які б мали піклуватися про ось ту ж таки нереальну чи неіснуючу свободу слова.

Проблем у Пані Свободи багато, та чомусь усе частіше виникає враження, що щобільше ми говоримо про них, то менший резонанс це викликає, і, звичайно, менше конкретних заходів для поліпшення ситуації спостерігається. А хто ж, справді, буде здійснювати ці заходи, якщо усі зайняті балачками про проблеми?

Ситуація вже давно перетнула межу простого замовчування, відсторонення, фільтрування інформації. Дійшло навіть до використання лише «правильних», «політично вивірених» повідомлень. Ми уже не дивуємося тому, що хтось наказує нашим ЗМІ, що і як (і про що!) писати. Слово «темники» давно не викликає ні в кому ні страху, ні образи, ні відчуття меншовартості. А варто було б замислитися: чому хтось наказує мені, що я маю знати, а чого ні? Чому мене контролюють, чому обмежують моє право на інформацію, до речі, задеклароване Конституцією України, Законами, Кодексами і т.д. і т.п. Де ж гарантія отієї відомої 34-ї статті?

Та для мене, майбутнього журналіста, найприкріше, найстрашніше навіть не це. Найгірше у тому, що мудрі журналісти, дивлячись і зважуючи стан справ зі свободою слова в Україні, намагаються не висовуватися, сидіти сумирно, бо ж кому хочеться повторити долю Гонгадзе чи Александрова? І те, що справи цих журналістів (та й не тільки цих) набули розголосу і підняли хвилю протестів, дали привід ще раз поговорити про свободу слова, нікого не змусить і не спонукає повторювати їх долю.

Геніальне запитання: чому у розвинених країнах журналіст – це професіонал, робота якого одна з найпрестижніших, звідки мас-медіа беруть таку повну, цікаву, актуальну і неординарну інформацію, чому там пресі довіряють, а у нас – ні? Та усе ж досить просто: як нам можуть довіряти наші ж співгромадяни, якщо ми навіть самі собі не віримо, бо знаємо, що пишемо чи говоримо в ефірі – не правду! Журналісти в Україні внутрішньо себе контролюють, намагаються не брати на себе жодної відповідальности, писати лише про те, що навряд чи розглядатиметься як загроза чиїмось інтересам, навряд чи зачепить того, хто захоче (і хто реально здатен) обмежувати цю саму свободу слова. Від гріха подалі!!! А ще ліпше – ближче до тих, хто керує процесом. Знову ж таки, цей самоконтроль призводить до виникнення бар’єру, перетнувши який навіть ті журналісти, які готові були боротися, щось доводити, відстоювати свої права говорити, повідомляти, вмивають руки, а часто (ніде правди діти!) змушені ще й самі писати ці «темники» для своїх колег (бо хтось же їх пише і досить таки професійно, якщо вони так чітко виконуються!)

Світова спільнота ніколи не зможе вважати Україну розвиненою державою, вільною і демократичною, доки у нас не сформується сильна, незалежна преса, що реально відстоює свободу слова не лише у тихому, безпечному редакційному колі. Добре висловлювати жаль з того приводу, що можна було б ось таку і таку тему розкрутити, ось про те і про те гарно написати, а ... не можна!

Та і не у спільноті справа. Себе шкода. Просто жаль бере, коли дивишся на ті мізерні спроби зробити поняття «свобода слова в Україні» реальним. Мені здається, що самі журналісти, як би вони не намагалися, нічого не вдіють. А налякані станом справ, вони і робити нічого не будуть – жити хочеться. Доколи громадськість, чи принаймні її провідна частина, не захоче чогось змінити, не захоче мати доступ до правди, доти в Україні не буде поняття свободи слова, але залишиться ота майже анекдотична «свобода слуху» (з серії: «Ви, хлопці, пишіть-пишіть, мені це до лампочки – хочу реагую, хочу – ні!») А можливо, не варто так багато говорити про неіснуючі поняття?