Євгенія Кононенко

Без мужика

Світ, в якому ми живемо, побудували чоловіки. Вони побудували його для себе і, не рахуючись з жінками, встановили в ньому свої закони, розв’язали війни, побудували апарати пригноблення й придушення. А жінки змушені жити за негуманними законами, які їм нав’язали чоловіки. В цьому є правда, але не вся. Це так звана сіра істина, бо вона не за будь-яких умов трансформується в життєву правду. У світі, створеному чоловіками для чоловіків, є велика жіноча філія, держава в державі, за законами якої живе неміряна кількість жінок. Світ, який жінки створили для себе й встановили в ньому свої закони. Світ, куди, по змозі, не пускають чоловіків, і звідки не відпускають до чоловіків.

Ти родом саме з такого світу. Саме в ньому завжди приймалися рішення твого життя, хоча жінок, як кажуть феміністки, не пускають до сфери прийняття рішень. Для нас держава чоловіків існувала десь дуже далеко. Нехай на свята вивішували портрети старих дебільних державних мужів, і то були винятково чоловіки. Нам не було до них ніякого діла, і їм не було ніякого діла до нас. Ми в ніякий спосіб не були дотичні до великого світу чоловіків. Виховательки в дитячих садочках, учительки в школах, лікарки в поліклініках, продавщиці в магазинах і в аптеках – то все жінки, жінки. Розумні й не дуже, кваліфіковані й не дуже, милі й не дуже. З ними і тільки з ними доводиться жити й будувати стосунки.

А вище ми й не зазираємо. Певне, один з головних неписаних законів нашого жіночого світу – не пнутися в радянські еліти. Ні в партійну, ні в мистецьку, ні навіть в наукову. Бо там не можна без мужика. А ми чесно живемо зачуханим життям жіночо-безмужикової філії так званої середньої радянської інтелігенції.

– Не дай тобі, Боже, вийти заміж за професорського синочка! Зганьбить, принизить і викине геть! – говорить мама. Вона почала це говорити років за п’ятнадцять до того, як проблема вибору шлюбного партнера стане для тебе актуальною. Про поведінку на випадок, якби синочок був генеральським, партійним, артистичним або завмагазинним тебе навіть не інструктують – таке з тобою не може статися за визначенням. Варто уникати не лише синів тих, хто перебуває на вищих щаблях радянської ієрархії, а й синів екзотичних національностей народів СРСР – грузинів, узбеків, євреїв.

І взагалі, чоловіки, навіть твого соціального прошарку, навіть твоєї крові – це, як правило, лихо, якому нам не дано давати раду. Коли виходиш заміж, треба дивитись, з ким будеш розлучатися – геніальна фраза, яку ти чуєш мало не від раннього дитинства. Добре, як відразу після народження дитини мужик зникне, щоб більше не псувати нервів. А є й жахливі екземпляри, з якими і жити не можна, і розлучитись – проблема.

Мужики – це лихо. Мужики – це горе. Самотнє життя – не мед, але це надійний прихисток від підбитих очей і абортів. В жіночому монастирі із приблизно таким статутом пройшли твоє отроцтво і юність Тебе оточують остогидлі стіни однокімнатної квартири, де товчеться вас троє, ти, мама й бабуся. Три баби. Три баби без мужика. Бабуся завжди вдома. Тобі кажуть, що в цьому твоє щастя. Вона і нагодує, і проконтролює. Пильнує, щоб ти не клала «Яму» Купріна під підручник з геометрії. Щоб не малювала голих дівчат і не пізнавала крадькома вульгарний, згубний, але такий звабливий світ косметики.

– Чого ховаєшся? Хто не робить нічого поганого, тому нема чого ховатися!

А, якщо побачить, що ти старанно схилилась над многочленами, лагідно похвалить, спитає, чи не треба допомогти. Всі вважають, що тобі надзвичайно пощастило з бабусею. Коли бабуся на кілька місяців потрапляє до лікарні, тебе віддають в родину багатих родичів. Там не пропускають нагоди нагадати тобі, що ти – родичка бідна. Мама добре знає, як та родина ставиться до вас, бідних родичів. Але що робити? Ні за яку ціну не можна залишати дитину саму вдома! Бо ще, раптом приведе! А ми ж порядні! Хоча й БЕЗ МУЖИКА!

Нехай БЕЗ МУЖИКА, але з почуттям власної гідності. Революція дала жінці розлучення. Хоча б заради цього її варто було робити. А в Царській Росії жінку могли законодавчо повернути лихому чоловікові, від якого вона втекла. І що б воно було, якщо бути навіки прикрученою до батька своєї дитини? – інших варіантів мужика навіть уявити в контексті нашого бабського світу не можна. Мужик у житті порядної жінки може бути тільки один і не більше – можна менше. Але так не виходить. Неодмінно настає час, коли казишся й підхоплюєш якесь мурло. Всі думають, що в них буде не так, але в усіх все те саме. Деякі жінки живуть з чоловіками. Але всі вони платять за одоробло в домі тяжким приниженням і жіночими хворобами.

– Якими хворобами?

– Підростеш – довідаєшся. З одним чоловіком за той час, поки народиться дитина, пізнаєш усе! Буває, так спаскудишся, що до кінця життя вистачить!

А чи бувають нормальні мужики, з якими живеш і не паскудишся? Бувають. Десь у недосяжній далечині є благородні мужчини, які перебувають на небувалій моральній висоті, борці з неправдою цього світу, за якими можна йти куди завгодно, кинувши все. Їм навіть можна віддатись без шлюбу, бо вони ніколи не обмануть дівчат, які довірились їм. Але їх усіх вбили на війні. Або закатували в сталінських таборах. Але, якщо копати глибше, виявляється, що невеликий відсоток порядних чоловіків все-таки є. Та їх миттєво розбирають повії. В них нюх на кращих хлопців, у тих спритних доступних баб із дошлюбними контактами в минулому. В наші дні повії не сидять з жовтими квитками, з червоними ліхтарями. Вони обкручують кращих чоловіків, забирають їх від хороших жінок. Але це не причина ставати повією! Головне – це дівоча честь і жіноча гідність, а не мужик.

Чоловіки до нас не ходять навіть у гості. Хіба що твій батько. Та йому відмовляють у чоловічих якостях.

– Огидна безвольна баба!

– Ганчірка в руках своєї матусі!

– Мамій!

Але, якщо його не пускати в дім, він добиватиметься побачень з тобою в школі наодинці, вчитиме тебе ненавидіти маму й бабусю, одним словом, буде зовсім жах. І доводиться терпіти його тут. Раніше ви жили з ним у двокімнатній квартирі. Ти спала в одній кімнаті з бабусею, а мама з ним у іншій. Потім мама перебралася до вас, а він лишився сам. Тобто ви втрьох в одній кімнаті вже давно. Коли перебралися до однокімнатної, то стало, загалом, краще. Тепер можна не замикатись у кімнаті, а ходити, коли треба, до кухні й до туалету. Коли ви мешкали разом, то нерідко сиділи, замкнувшись на шпінгалет, поки він не перебуйствує й не піде з дому. Або не засяде до ванни друкувати фотографії.

У мами багато знайомих жінок, переважна більшість з яких також БЕЗ МУЖИКА. Розведьонки, або взагалі не виходили заміж. Вони й ходять в гості до нас, а ми – до них. А ті, хто все-таки з мужиками, приходять до нас без своїх обормотів. Всі «примужчинені» жінки з числа маминих знайомих не живуть, а мучаться.

– Навіщо вона живе з ним? Чого вона з ним не розлучиться?

– Та я вже їй скільки разів казала: це не життя. А вона після кожної сварки знову біжить до нього.

Є три великі категорії нестерпних мужиків: п’яниці, бабії та мамії. П’яницею був твій дід з боку мами, покійний чоловік бабусі. Вона вже давно удова. А ще п’яниці з підбитими очима юрмляться біля магазину горілчаних виробів. Бабуся любить спостерігати за ними з вікна. Заочно впізнає їх, як інші бабусі ідентифікують у скверах домашніх голубів. Бабії – це ті, хто чіпляється до всіх підряд, і навіть до абсолютно порядних жінок. Таких, як ото ми. Один з представників цієї паскудної породи одного разу приходив до нас. Це – колишній чоловік маминої подруги. Він слиняво цілував у плече тебе дванадцятирічну. Мама потім довго протирала тебе ваткою з одеколоном. А є ще мамії, мамники, матусині синочки. Так, жінки складають кращу половину людства, але є істоти з жіночої половини, які ще гірші за мужиків. Це «мами», «мамочки», «матусі», жінки, які породили хлопчиків, з яких згодом виросли чоловіки. Особливу загрозу становлять сини самотніх матерів. Це взагалі гірше атомної війни. Ти підліток, тобі дванадцять-тринадцять років, але «матусі» й мамії викликають в тебе неконтрольований жах. Твій батько – мамій. Вона має на нього магічний вплив. Це вона змушувала його бити вас усіх трьох, це через неї ми замикались у своїй кімнаті на шпінгалет, боячись вийти в туалет. А тепер живемо в безнадійній однокімнатній квартирі, бо він, аби нашкодити, не погодився побудувати собі кооперативну квартиру і залишити вам ту, двокімнатну. Так наказала вона. Головна мета «матусь» – повний контроль над синочками. Горе дівчатам, які покохають синочка «мамочки»! Бо «мамочки» до самої смерті миють у ванні своїх одружених синів і навпаки.

Увечері ви розкладаєте свої паскудезні рипучі розкладачки, гасите світло і в темряві, перш ніж заснути, смієтеся з мужиків. А тут іще останнім часом з’явився новий тип мужицької нестерпності: не п’яниці, не бабії, не мамії, а безробітні нероби, які живуть на гроші жінок-трудівниць. Саме з таким ніяк не розлучиться заміжня знайома мами.

А загалом всі наші знайомі просто ридають від замилування, потрапляючи до нашої безмужикової сімейки.

– Як у вас затишно і спокійно!

– Які ви всі культурні й інтелігентні!

– Яка у вас чудова родина! Особливо бабуся!

– Аби вам тільки трохи більше помешкання!

– І нікого вам сюди не треба!

Навіщо це навіювання? Невже вони не бачать, як тут погано? А як іще може бути у маленькій жалюгідній безмужчинній колонії, де візит слюсаря-сантехніка викликає жах приходу татарина?..

Ти добре вчишся у спеціалізованій школі і ходиш до приватних вчителів. Мама пишається: її дочка вчиться, а не гуляє. Адже в деяких жінок дочки мають хлопців мало не від дев’ятого класу! Цілуються з ними, дозволяють себе мацати. То вже не дитина, а блядюжка. Нехай такі потім і вийдуть заміж, але ж скільки усяких паскуд їх до того перемацає! Твої мама й бабуся мали тільки одного. І, хоча їхні чоловіки, себто твій дід і твій батько, не з числа найкращих (найкращих, як відомо, розібрали повії), вони ніколи не паскудились, не принижувались пошуками інших, а жили собі БЕЗ МУЖИКА і ростили дітей та онуків.

Ти закінчуєш школу, вступаєш до університету на математичний факультет. Там має бути багато хлопців. Тобі дуже хочеться порушити родинну традицію залізобетонної порядності. Порядна дівчина – слизький евфемізм для позначення непривабливої. Найгірше для дівчини бути негарною, в стократ гірше, ніж гулящою. Заміж виходять ті, хто гуляють. Шлях до заміжжя йде через блуд. Ти не знаєш жодної історії, щоб хлопець не одружився з тою, яку зробив вагітною, – улюблений сюжет української класичної літератури. Зате знаєш чимало щасливих молодих жінок, які вчасно віддалися, а тепер ходять на лекції із великими пузами й масивними шлюбними обручками. Ти розповідаєш про них вдома.

– То навіщо їм тоді той університет? Як вони збираються вчитися?

Невже твої домашні наївно гадають, ніби ти – ВЧИШСЯ? Як і більшість дівчат, хто кантується на цьому гнилому факультеті, ти знаєш: головне – заміж. На курсі десь двісті чоловік. Дівчат більше. Ти хочеш кохання й не хочеш ніякої науки. Ти ні в кого не закохана, тобі ні на йоту не подобається жоден хлопець з курсу. Ти й досі не розумієш, як можна закохатися в постать на відстані, якщо жодного слова не сказали одне одному. Але в студентській галактиці періодично виникають ситуації, коли знайома пика раптом стане неймовірно симпатичною, і розпочнеться нове життя. Зазвичай, це відбувається в колгоспі, куди студентів вивозять восени. Але тебе не пускають до колгоспу, хоч ти трісни! Це мотивується не обороною твоєї моральності, а турботою про здоров’я. Хоча вони, мабуть, таємно благословляють хворобу в анамнезі, яка дає тобі змогу отримувати довідки про непридатність до польових робіт. А то б довелося посилати дитину в зону неконтрольованого блуду. Мама розповідає, як одна дівчина, повертаючись з поля, померла прямо в потязі. Але помирає, та ще й в потязі, одна на сотню тисяч. А в гречку на буряках скаче кожна друга. Неважко зрозуміти, ЩО так лякає твоїх маму й бабусю.

А ще є студентські туристичні поїзди, студентські табори, будівельні загони. Там також романи закручуються легше, ніж в аудиторіях, і туди тебе також не пускають. Мамі кажуть: «Звідти приїде не твоя дочка, а бозна хто». Мудрі слова. Мама й бабуся керуються ними, плануючи твоє дозвілля. І на курорт тебе, вже студентку, вивозить мама. Відпустити дитину до моря з дівчатами? Це все одно, що власними руками віддати її в будинок розпусти!

– Ти марнуєш університет! А роки йдуть! Ти їх не вернеш! – періодично обурюється мама, маючи на увазі, що в університеті ти не займаєш того місця кращої з кращих, яке впевнено посідала у школі. Але ти вже декілька разів побувала на заняттях гуртків для сильних студентів, де з жодним хлопцем не познайомилась ближче. І тому облишила ту дурню. Ти й лекції за програмою розумієш через пень колоду, а на гуртках взагалі всі говорять мовою, якої ти ніколи не вивчала. Розумні хлопці щось пишуть на дошці й кидають презирливі погляди на дурних дівчат, які прийшли невідомо для чого. Так, мама абсолютно права: ти марнуєш університет. Бо, якщо не вийдеш заміж студенткою, потім будеш сидіти в дівках, як ото вона, до тридцяти років. Поки не підбере який-небудь підстаркуватий мамій. Або взагалі не вийдеш заміж.

– І нічого страшного! Дочка Герцена також – уяви собі! – взагалі не виходила заміж! – вигукує мама. Вона колекціонує інформацію про видатних жінок, які мали протягом життя не більше одного мужика.

– А як же Ахматова?

На це питання мамі відповісти нелегко. Вона любить вірші Ахматової і, разом з тим, знає, скільки романів було у великої поетеси.

– Зате Леся Українка була зовсім не така! А які вірші! Не гірше, ніж в Ахматової!

Ти не отримала релігійного виховання, і маєш дуже приблизне уявлення про святих великомучениць і те, як вони героїчно берегли свою цноту. Але тебе всіляко прилучають до неклерикального іконостасу видатних порядних жінок всіх часів і народів. А ти потихеньку вибудовуєш альтернативний іконостас з не менш видатних жінок, але таких, які й дня не сиділи БЕЗ МУЖИКА. Як сидиш ти. Проклинаючи світ, який тебе породив, виростив і не відпускає зі своїх цнотливих пазурів.

Та, коли дуже хочеш втрапити в халепу, то неодмінно втрапиш. На твою голову приходить твоє перше лихо. Він дуже високий, носить окуляри, взимку зав’язує мотузки хутряної шапки на підборідді. І розмовляє дуже високим баб’ячим голосом.

– Дивись, – каже він, показуючи тобі свій військовий квиток, – у мене пункт перший параграф четвертий, – це в’ялотекуча шизофренія з брєдом реформаторства. Насправді такого немає в природі. Це вигадка радянських психіатрів. Мене засадили до психушки за моє ставлення до режиму.

Він розповідає тобі, що у психіатричній лікарні вночі не гасять світло. Так і спи. А вдень не дають ні читати, ні розмовляти, ні лежати на койці, можна тільки ходити по коридору. А також труять страшними медикаментами – нейролептиками, від яких зникають всі бажання, вгасає будь-який дух боротьби.

– Невже ти не бачиш, що він справжнісінький шизофреник, а не борець із режимом? – каже тобі мама. А він веде своє:

– Ти повинна полюбити мене за мої муки. Мене ніхто ніколи не любив. Всі в цьому світі – мої вороги. І ти з ними?

Ні, ти поки що не з ними. Ти з ним. Щиро віриш, ніби рятуєш борця, який постраждав у нерівнім бою із темними силами. І щиро не розумієш, чому мама, яка сама раніше говорила, ніби за борцем із неправдою можна йти на край світу і навіть віддатись йому без шлюбу, так обурюється, коли ось він, з’явився.

Потай від мами й бабусі ти мерзнеш із тим хріновим «борцем» по зимових скверах і парках, тиняєшся по смердючих дешевих їдальнях, яких в радянські часи було багато.

– Подивись на цю бабку, – каже він тобі у вареничній на Подолі, де потім тривалий час було кафе «Пирогоща», а тепер – якась елітна крамниця. Ти дивишся на бабусю в благенькому пальтечку, яка алюмінієвою ложечкою виїдає сметану із гранчастої совдепівської склянки. Ти відчуваєш пекучий жаль до тої старенької. Господи, ось воно, людське життя. Чи варто жити його, щоб так завершувати...

– Її стан у цьому світі значно кращий, ніж мій, – каже тобі він, поки та бабуся йде до каси вимагати книгу скарг і пропозицій, певне, хоче поскаржитися на кислу сметану. А ви з ним йдете у черговий під’їзд. Він сідає на бетонну підлогу, ти – йому на коліна. Він переповідає тобі жахливі епізоди свого стражденного життя. Це так несхоже на все, що ти знала до того із різних джерел. Ти віриш: це один з тих, кого сили зла не добили на війні чи в таборах, заради кого можна кинути все, бо це особливо трагічне кохання.

Зараз ти згадуєш свого першого мужика із судомами огиди, зі здриганням нудоти. І ці судоми не слабшають із часом, хоча тоді тобі було менше, ніж минуло відтоді, коли диявол дивився, як невміло ти рвалася зі світу БЕЗ МУЖИКА і поряд – тільки руку простягни! – сміявся з твоїх поривань. Іноді ти чула в темряві його дрібний паскудний регіт.

Ти була абсолютно темною в любощах, навіть не знала, що вони зводяться до ритмічних рухів. Але спочатку треба зруйнувати дівочість.

– Навіщо вона в тебе? Тобі ж не п’ятнадцять років! – обурюється він.

А ти ніяк не можеш скористатися своїм першим у житті шансом. Від прелюдії, яка триває кілька місяців, у тебе піднімається температура, поперек ламають страшні болі. Але процес заїв на стадії увертюри, а завіса не підніметься, і перша дія ніяк не розпочнеться. Він – повний імпотент, як усі шизофреники із тривалим стажем.

– Це все через радянський режим! Це через проклятих комуняк! А вони, с-сволота, можуть по декілька разів на ніч!

Ви ходите разом темними зимовими вулицями, і ти починаєш гостро помічати і щурів, які ходять біля гастрономів, і непритомних заюшених побитих хлопців, і п’яниць, які засинають на морозі, і жалюгідних жебраків-дебілів.

– Дивись, – каже він, – це все життя! Ці люди могли бути зовсім іншими! І я б міг бути іншим, аби не комуністи!

Ти зовсім тяжко переймаєшся його безвихідною долею, і, не маючи сил допомогти йому, пропонуєш померти разом. Але він не хоче. Він хоче жити. Прописатися в Києві, отримати пільгове помешкання як інвалід другої групи. Мати окрему кімнату, дивитися телевізор. Працювати? Ні, працювати він не може. Він так настраждався по психушках, куди йому працювати? Він сподівається, переїжджаючи до Києва в результаті одруження, знятися з психіатричного обліку.

– Інакше я знову потраплю до лікарні у моєму місті! А звідти я вже живим не вийду! Не вийду!

Ви йдете до ЗАГСу й реєструєте шлюб. Таємно від мами й бабусі. На ранок вони бачать печатку в твоєму паспорті. Кажуть, темні провалля життя краще не згадувати. Але вони мають здатність несподівано розверзатися й смоктати теперішнє в свої чорні каламутні чорториї. Психоаналітики кажуть, що навпаки, треба все ретельно пригадати із найменшими подробицями. Потім ще раз, ще раз... Поки спогад не перестане мучити. Мама б’є тебе паспортом по обличчю. Вона здирає з тебе шлюбну обручку, яку ти, коли розпочався бешкет, із викликом одягла. Вона хапає тебе за підборіддя й б’є потилицею об кіоск «Союздрук» – ваше вияснення стосунків уже давно вийшло з однокімнатної квартири на зупинку тролейбуса.

– Мужика захотілося? То навіщо вибрала такого паганючого? Увійшов у силу? Скільки разів може?

Вам все одно, що навкруги люди. Якась жінка питає, чи не може вона чимось вам допомогти. Тобі байдуже, що повно люду дивиться на вас – хтось сміється, хтось крутить біля скроні, хтось хреститься. Один з найчорніших днів твого життя. Його чорнота – не в глибині горя. А в ганебності, в приниженості, в побитості, в нудотності, в блювотності, коли усе єство судомно вивертається навспак. Невже людство пройшло шлях від самиці примата до Лесі Українки, щоб доживати до таких днів?!..

Коли ти розлучилась зі своїм першим чоловіком, бабуся суворо каже:

– Бережи свідоцтво про розлучення! Щоб могла пояснити, чому ти не мадемуазель, а м-мадам!

Твій перший чоловік не зробив тебе мадам. Втрата дівочості до шлюбу, і зовсім не з тим, за кого виходиш заміж, не створює проблем для сучасних дівчат. Хіба що для їхніх бабусь. А от пояснити, чому лишилась дівчиною, якщо була одруженою, – то таки правда проблемка не з легких. Мама веде тебе до гінеколога. Лікарка каже: щоб належним чином обстежити тебе, треба вчинити фізичне насильство. Мама й досі не знає, як саме ти втратила свою с-смердючу дівочість. З ким і коли нарешті позбулася тої огидної плівки, якою Творець невідомо для чого нагородив при народженні homines sapientis жіночої статі. Вважається, її треба пильнувати, щоб, як коштовний дар, піднести мужикові, за якого вийдеш заміж. Щоб він ніколи, навіть коли ви розлучитесь, не смів дорікати, ніби ти передчасно стала м-мадам. Скільки лиха протягом історії принесла нещасним дівчатам відсутність того мерзенного шматочка плоті! Тобі багато лиха й принижень принесла його наявність. Ти позбавлялась її в кілька етапів. Світ БЕЗ МУЖИКА міцно тримав тебе й не віддавав світові, де баби мучаться з мужиками.

Твоє наступне горе – математик. Треба ж хоча б якось виправдати п’ять років на математичному факультеті! Він з тих, хто ходив на гуртки для розумних і з презирством дивився на дурних дівчат. Але він також нєдодєлок, хоча й на психобліку не перебуває. У ваших стосунках було щось людське, поки ви не дійшли до його койки в гуртожитку. А там воно зникло назавжди, а ви обоє протягом кількох років не хотіли цього визнавати, розгублено намагаючись повернути той людський компонент, який був виник напочатку, щоб прикро й безжально зникнути назавжди.

Він також клене твою недоречну дівочість. Ти нарешті руйнуєш її на стороні, але це не допомагає. Він вже може розпочати, але не може закінчити. А мама не радить рвати з ним, адже тоді в твоє життя прийде третій, п’ятий, десятий мужик. А тим часом цей, люто зціпивши зуби, кричить на тебе й мало не б’є:

– Чому ти нічого не знаєш про це? Теж мені, розлучена! Я більше не можу мучитися з такою темною в сексі!

Він вимагає порекомендувати його на стажування до котроїсь із твоїх одружених подруг. А ти обираєш інший спосіб порятунку вашого союзу, вирушаючи на стажування сама. Ті хлопці, з якими ти набуваєш досвід... Страшно й уявити, що вони думають й говорять про тебе. До речі, один з них поставився до тебе не як до... чи то вкрай стурбованої, чи то вкрай дурної. Та тобі все те байдуже. Все підпорядковано єдиній меті: за будь-яку ціну налагодити повноцінні стосунки з математиком. Адже стільки різноманітних зусиль, часу, хитрощів, грошей та душевного вогню вже витрачено на нього!

Під час стажування ти підхоплюєш незаплановану вагітність. Знову жах, знову нудота, знову ганебний каналізаційний чорторий в житейському морі. Ти панічно боїшся того, що буде далі, боїшся йти в гінекологічну м’ясорубку на загальних засадах. Мама відводить тебе до лікарні по знайомству, то жаліючи тебе до сліз, то тяжко кленучи. Адже довелося розповісти їй, звідки в тебе та вагітність. У тебе почалась кровотеча, майже все вийшло само, немає сил іти, твою ходу моторошно гальмує кривавий двомісячний зародок.

Та все минає, минуло й це. Прийшло нове лихо. Старий козел, класичний чистопородний мамій, живе з мамою, одружений не був. Працює разом з тобою в інституції на Лисій горі, куди ти прийшла за призначенням після університету. Сидить у кімнаті навпроти тебе. І дивиться, дивиться, дивиться на тебе, поки світ не починає тьмяніти й плисти. А потім знову приходять хворобливі поцілунки в парках, обвітрені губи, руки під светром. І знову тяжка зболена прелюдія до чогось, а самих подій нема. Тепер, коли все це давно відгоріло, на довгий спомин лишилась тільки огида. До нього. Чого, старий облізлий котище, поліз до молодої кішечки? Чого не сидів зі своєю мамою? І до себе. Чого кадрилася з тою голомозою мавпою? Чого цінувала себе так низько? А тоді все боліло так нестерпно, так гірко, і видавалося наповненим таким глибоким змістом, і нуртували такі могутні підземні води, і вже не мама, а сама доля так боляче била по пиці.

Ти переконуєш себе, ніби це незвичайний чоловік, мужній, розумний. Просто в нього життя не склалося. І тому він працює якимось одороблом у заштатній установі з винагородою сто сімдесят радянських карбованців – це й тоді було дуже мало. А ще величезний парубоцький податок. І сорок вісім років. Ти пишеш йому свої перші вірші. А він панічно боїться свого почуття до тебе, якому не може опиратися. І бореться із непотрібними пристрастями так, як це уміє робити пересічне українське малокультурне мурло:

– Як добре, коли жіночка, окрім талантів поетичних і математичних, має ще й талант і шити, і вишивати, і в’язати, і огірочки солити! Бо магазинні огірки – ой не такі! А білизна з пральні! Та вона ж смердить! Так добре, коли жіночка все швиденько випре і розвісить на балконі. І так добре, коли жінка одягне на себе те, що сама собі пошила й вишила. Тільки тоді можна казати, що жінка добре вдягнена! А їжа, о, домашня їжа, жінка зігріває її своїм серцем, своєю душею. Якщо молода гарна жінка усього цього не вміє, їй треба негайно вчитися! Домашній борщ! Домашні соління! Домашні пироги! Як все це робить моя мати! Ось за що чоловік любить жінку!

Ця тирада вимовляється в кімнаті, де ви працюєте разом, в присутності десятка осіб, у відповідь на вірші, які ти тихенько поклала йому на стіл. Сказати, що тобі наплювали в душу – це нічого не сказати. Тобі нагидили в душу тим лайном, яке виробляється у кишках паскудного українського радянського мужика опісля споживання домашнього борщу, домашніх солінь, домашніх пирогів. І таке лайно смердить не менше за те, яке робиться із продуктів громадського харчування.

Ось вони, витоки твого фемінізму. Ти фізично відчуваєш гноблення своєї жіночої сутності. Взяли й зіжмакали твою ніжну поетичну душу, відкриту до кохання, підтерлися нею й викинули до кошика із зужитим туалетним папером. Хай згинуть усі чоловіки, для яких домашній борщ і домашні пироги є цінністю! Зварити їх живцем у казанку з домашнім борщем! Штовхати в горлянку домашні пироги, поки не полізе з носа! Топити в домашньому компоті, як сліпе кошеня, тримати за комір, щоб не могло витягти голови! Упився, соколе? Досить? А мені не досить! Несіть сюди ще й діжку із розсолом!..

Варто відзначити, що у вашій родині їжу завжди цінували за те, що вона корисна. Багата вітамінами, не викликає печії та алергії. А смакові якості завжди були на шістнадцятому місці.

– Корисне! У мене відразу апетит пропадає, коли про їжу кажуть, що вона корисна! – казав твій батько. Сам він густо перчив свої страви, смажив усе до з’яви рум’яної апетитної шкірочки, поливав виріб гострими соусами, змащував гірчицею. Ти пам’ятаєш, як він смажив і шкварив, коли вони з мамою розлучилися, але ще жили в одній хаті, і він вів своє окреме господарство. Він завжди намагався увіпхати тобі щось зі своїх харчів потихеньку від мами й бабусі, які тримали тебе на дієті.

Якщо мужик над усе любить набивати пузо вишуканими різносолами, значить має й сам ставати до плити. До чого тут жінка? На що вона буде гідна на ложі кохання, якщо всі сили віддасть борщам і пирогам?..

Це було двадцять років тому. Але й сьогодні ти ладна трощити все навколо себе, коли згадуєш того нікчемного мужика. Па-аганий жлобяра, якому тільки бавитися із тлустозадими жлобихами, а поліз до молодої гарної блискуче освіченої жінки на двадцять п’ять років молодшої, та ще й посмів закидати: не вміє солити огірки, щоб ти втопився у розсолі! А сам навіть не вмів грамотно поводитися з жінкою, тільки ліз під кофтину, як неповнолітнє шмаркадло, а далі? А далі йому його мама не дозволяла! І він у темряві зимового скверу безсоромно і владно брав твою руку... О лихо! О мужики, які доводять жінок не до судом екстазу, а до судом блювоти!

...Та все одно, так не хотілося вертатись у спокійний світ БЕЗ МУЖИКА до мами й бабусі, хоча саме в той період ви перебралися до більшого помешкання. В тебе ненадовго з’явилася окрема кімната. Здавалося б, тільки жити й життю радіти. Та опісля усієї шизофренії, після усіх фаз хворобливого невдоволення, після усіх старечих маразмів твого молодого життя до тебе приходить психічно здоровий лупоокий жеребець. І, маючи в анамнезі кілька років тяжкої муки з трьома статевими нєдодєлками (одне одного краще!) ти йдеш на заклик того лошака, який віртуозно легко знаходить де, як і куди. Як це робили ті, до кого ти ходила на стажування, щоб стати більш зграбною в сексі для математика.

– Дивись, – показує він тобі дивовижну в радянські часи книгу кохання, – ми робитимемо це, це і це. А також це. І це також.

А до того ж він не мамій.

– Я іноді терпіти не можу своєї матері, – каже він, і це здіймає в тобі хвилю вдячності долі, яка послала тобі такого прогресивного мужика. Ти шиєш шлюбну сукню, нарешті в тебе буде все, як у людей. А от вже ти й по-людському вагітна. Шкода тільки, що дитина народиться аж через рік і місяць після вашого одруження. Всі твої подруги народжували справжніх дітей кохання через п’ять, максимум сім місяців після реєстрації шлюбу. А тут запланована дитина, щоб ніхто не подумав, ніби твій лошак неплідний.

Із вагітністю прийшла прогресуюча байдужість до сексу. Тепер тобі дуже подобається, коли твій муж їде до своєї мами за соліннями, а ти лишаєшся на шлюбному ложі сама. Але після триденної розлуки він з новою силою накидається на тебе. Він пишається своєю потенцією і не розуміє, чому ти так стримано ставишся до його необмежених можливостей. В тебе росте живіт, але в нього не спостерігається ні найменшого трепету перед тендітністю нового життям. Ти просиш дати тобі перепочинок, а він обурюється:

– Так що ж мені люб-бовницю заводити?

Кажуть, щоб перевірити, чи буде в подружжя статева гармонія, треба неодмінно зійтися до шлюбу.

– Ні в якому разі не йди на дошлюбні контакти! А що як він раптом не одружиться з тобою? – застерігає тебе, вже двадцятип’ятирічну і занадто досвідчену, одна з маминих однодумниць.

Звичайно ж, ви стали коханцями до шлюбу. І тобі сподобалось. І хотілося ще. Але так само, як примітивна шкільна математика не дає навіть приблизного уявлення про функціональний аналіз, теорію ймовірностей або теорію функцій комплексної змінної, так і дошлюбний секс не дає ні найменшого уявлення про те, яким буде секс шлюбний. Ти починаєш щиро ненавидіти інтимні стосунки, а він не злазить із твого вагітного тіла. Одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас. Коханка може відмовити, законна дружина – ніколи. Чого тоді заміж виходила? Це тобі не принизливий позашлюбний зв’язок! Тебе, як в пісні співається, гордо назвали обраницею. Ти перед усім світом жона. Ти ходиш із золотою обручкою. У тебе повноцінна родина. І тому ти повинна шанувати свого чоловіка і не кривитися, мовляв, немає охоти. Адже він у тебе МОЖЕ. Це не якийсь нєдодєлок, він у тебе і починає, і завершує, і через п’ять хвилин готовий до нових подвигів. А ти не цінуєш, того, про що мріє стільки жінок!

Ти й досі не розумієш, чому мужики так пишаються своєю потенцією. Значно більшою мірою, ніж розумом, честю, совістю і навіть грошима. Адже статева сила не свідчить ні про силу волі, ні про силу розуму, ні про інші чесноти мужика. Могутню потенцію може мати і абсолютний дурень, і безсовісний виродок, і безпросвітно сірий вірил, нічого, окрім як матрасити жінку і запліднювати її, нездатний. Саме такий батько твоїх дітей. Глибоко символічно, що сьогодні він, маючи п’ятдесят років, обіймає посаду лаборанта в занюханій бюджетній установі. Сплачує в еквіваленті 6-7$ аліментів на двох дітей, яких не впізнає на вулиці. Невдовзі після вашого розлучення його підібрала жінка, старша за нього, яка народила від нього дитину і, здається, й досі живе з ним. Ти щиро співчуваєш їй. І якщо їй з ним погано, і якщо добре.

Але звільнення прийшло не відразу. Певний час ти маєш цього безпорідного лошака поряд у стійлі. Саме тоді до тебе приходять Образи й Рими. Ти давно пишеш свої вірші та перекладаєш іноземні. Але саме в роки твого останнього шлюбу це стає невідворотним. А тут іще Чорнобильська катастрофа. Ти живеш із маленькою донечкою у Москві. Tвій кошак стогне по телефону як йому погано без милої кішечки. А ти, маючи п’ятимісячне дитя, гасаєш по столиці СРСР, щоб позбутися чергового подарунка від коханого чоловіка – для банального аборту потрібно зібрати безліч підписів від різних посадовців Москви. А потім, тяжко перехворівши, повертаєшся до своїх віршів. Якщо раніше були вагання й хитання, то тут, у метушні столичного акання, пишеш винятково по-українськи. Чорнобиль змусив здригнутися і всю націю, і кожного особисто.

– Панає-ехалі тут, гаварят по-ха-ахляцкі – чуєш ти в убогих московських сквериках, коли сідаєш на лавочку із дитячим візочком. (Штрих до портрету багатоликого створіння на ймення Радянська дружба народів). А на семінарах перекладачів в Московському Домі літераторів знущання з України є своєрідним проявом хорошого тону інтелектуальних московських мальчиків і дєвочек. Висміюється Тичина, із його партією, яка веде – дотепний переклад російською цього вірша зробив один з мальчиків, за що отримав похвалу від керівника семінару: «Вы мастерски показали всю гадость Тычины!» А також ефект пики Луї де Фюнеса справляють на російську творчу еліту слова «їдальня» або «пришпандьолив». В Москві в якомусь сенсі добре, в Києві ще й досі «Партію веде» сприймають всерйоз. Але саме в Москві ти, як ніде, відчуваєш, що в твоє місце не там.

Восени ти вертаєшся додому писати вірші. Твоєму чоловікові це не подобається. Іноді він просто обурений!

– У тебе все є! І чоловік і дитина! Вірші пишуть невлаштовані статево невдоволені баби!

Коли ти від дев’ятої до шостої займалася ненависним програмуванням, в нього аж ніяк не виникало бажання звільнити тебе від тої каторги. Якщо жінка ходить на роботу, це, зазвичай, зовсім не обурює чоловіків. Аби її робота була остогидлою й безрадісною, у порівнянні з якою обслуговування законного лошака стає привабливим. От коли в жінки з’явиться улюблена робота, то вже серйозна загроза для згоди в родині.

Він йде від тебе, залишивши тебе БЕЗ МУЖИКА з двома дітьми, мамою, бабусею і поезією без найменшої надії бодай колись мати іншого мужика. Ти щаслива відіспатися насамоті, коли ніхто не матрасить. Бо ти вже знаєш, що таке бути з мужиком: це значить щоночі бути матрасом. Навіть коли ти вагітна на останніх місяцях, навіть коли тільки-тільки народила, навіть коли місячні, навіть коли кровить після аборту, за будь-якої погоди, будь-якої пори року, і в холод, і в спеку, і коли дощ, і коли сніг, і коли цвітуть сади, і коли дозрівають вишні, і коли копають картоплю, на тебе залазить мужик і качає свої подружні права – ти не наважуєшся назвати евфемізмом «виконує подружній обов’язок» цю пародію на кохання. І досі, коли тебе раптом почне мучити жіноча самота, ти згадуєш ті роки, коли була жінкою-матрасом під батьком своїх дітей, і тобі відразу стає добре, і жіноча самота вмить стає благословенною.

Та наразі ти знову БЕЗ МУЖИКА. Але тобі є що робити, окрім як думати, як це погано. Щодня настає вечір, маленькі діти, мама й бабуся засинають, і ти відчуваєш себе королевою насамоті зі списаними зошитами, іноземними книжками й словниками. Великі страждання з чужих поезій сильніші за твої нікчемні томління. Ти згадуєш свою нудьгу над математичними конспектами. А якби ЦЕ прийшло до тебе на десять років раніше?.. Та життя не перепишеш. Що було, те було, і що є, те є. Шумить дощ. Зі слів складаються рядки. Ти спілкуєшся із неймовірним, і ніхто не заважає. В одній з маленьких спалень схлипують діти. І ніякий мужик не сопе й не вимагає матрасу. Ти щиро кайфуєш від того.

Приходить час нести на люди плоди твоїх нічних трудів. Ти поступово входиш у світ людей, чиї імена бачила надрукованими в пресі й періодиці – друковане слово – велика сила! Ти не відчуваєш сакрального трепету, та відчуваєш до того світу велику цікавість. Хоча ти й досі не можеш уявити, що вони всі тут робили за СРСР, коли були цензура, вірші про партію, пропозиції стати інформатором. Ти не застала цього світу, як не застала й радянських гонорарів та всесоюзних творчих конференцій літераторів народів СРСР.

А в пострадянському світі української літератури тобою поступово починають цікавитись. І як творчою особистістю, і як жінкою. Тут, в літературі, всі вже давно перегуляли одне з одним і збалансувалися в більш-менш стабільних шлюбах. Але все одно відкриті для нових творчих і життєвих вражень. І ти потрапляєш до кола їхніх нових зацікавлень. І як творча особистість, і як жінка трохи за тридцять, яка виглядає молодше. Ти не думаєш, що б воно було, аби ти натрапила на когось із них на світанку. Ти просто не опираєшся випадку, коли такий трапляється. Минулого нема, а майбутнє вичерпується наступним побаченням.

А один – то взагалі ідеальний коханець для творчої жінки. Пристрасть і творчість зливаються в одне. Коли ти хочеш нового побачення, то кажеш, що хочеш показати те, що останнім часом написала. Невідомо, які сили призначають дати ваших зустрічей, але ти вже знаєш: поки текст не готовий, зустріч не відбудеться. Ваші побачення відбуваються не так часто, як хотілося б. Це по-житейськи сумно, але, з іншого боку, така атмосфера неймовірно сприяє творчості: ти дуже хочеш нового побачення і весь свій хист вкладаєш у черговий вірш, у чергове оповідання. Іноді тобі здається, ніби ти пишеш тільки для того, щоб він сказав, що це добре. А згодом, коли звичка стає сильнішою за пристрасть, як воно завжди буває в тривалих зв’язках, ти знаєш: щоб пожвавити стосунки, треба написати щось нове.

Отже, творча складова твого єства регулярно отримує якісне підживлення. В якомусь сенсі це рідкісна гармонія. Але ти в цьому світі не лише творча особистість. Ти жінка, якій «для здоров’я» треба трохи частіше, ти, чорт забирай, господарка, якій треба тягати картоплю та інші важкі речі, ти заробітчанка, ти врешті решт мати двох дітей! Якби ж то й для інших вимірів твого буття знайти таку ж вагому підтримку... Але де взяти? Роки йдуть, діти ростуть і створюють проблеми. Іноді тобі здається, що Бог дав тобі цих нестерпних дітей, щоб неплідні жінки побачивши такі можливі варіанти, не так страждали. Життя складається з домашніх сварок і безгрошів’я. В ньому немає нічого хорошого, крім творчості й таємного роману. І ти простягаєш руку в незнаний світ до нового мужика.

(В дужках варто відзначити, що ти вже давно не реагуєш на пересічну нетворчу мужичню, що трапляється на твоєму життєвому шляху. Голомозі череваті дядьки, розлучені, шукають прихисток від житлових проблем, готові носити банани твоїм дітям і перетворити на маленький палац твоє незграбне помешкання, аби й для них у ньому знайшовся куточок. Звичайно, й твою маму також треба подіти кудись подалі. Найкраще, завезти в село до його мами. Ото цікава пропозиція! Ти можеш лаятися з мамою, як завгодно, але коли якесь мурло наважується регулювати ваші стосунки, ладна послати його якнайподалі і піддати ногою взад! Шукай собі інших баб з дітьми й житлоплощею!)

Ти не дуже любиш стежити за модою, вбачаючи в цьому непотрібну правдивим творчим людям суєтність. Та раптом опиняєшся в епіцентрі новітніх шлюбних тенденцій своєї епохи й своєї країни, познайомившись із закордонним дядею. Він з’являється, як сніг на голову, дрібний комерсант, так званий євроколектор, який працює з дешевим антикваріатом сумнівного походження. І відразу запрошує тебе в ресторан.

– Я покажу тобі, як воно в нас. Хіба в нас такі убогі ресторани? Ти скоро сама побачиш наше життя!

Феміністки вважають, що, знайомлячись з жінками із третього світу, громадяни першого підшукують собі слухняних дружин, які у своїй масі ще не пройнялися ідеями гендерної рівності. В цьому є правда, але не вся. Коріння їхніх шлюбних пошуків ще й в тому, що пересичені пересічні люди Західної матеріальної цивілізації вже фізично неспроможні радіти від свого достатку. Матеріальний бік їхнього буття цілком на рівні, але комунікативна, емоційна складові у них, зазвичай, вкрай бідні. Вони вже стільки всього з’їли, стільки поміняли авт, стільки побачили туристичних об’єктів, що не в змозі отримувати насолоду від усього цього. Але їх ще може простимулювати радість в очах у тих, кого вони частують, катають на машині, кому показують узбережжя й собори.

Не минає й місяця, як ти сидиш з ним у ресторані на березі Північного моря і їсиш варені устриці. Сірі води припливу швидко досягають великого вікна біля вашого столика.

– Придивись до них уважніше, – каже він про устриць у казанку, – вони схожі на жіночі таємні місця. Такі ж гарні й загадкові, – тобі подобаються ці непристойності, хоча, загалом, ти не любиш, коли мужики занадто вульгарні.

Колись одна твоя однокурсниця говорила, що ідеал мужчини – це той, з ким не страшно мати багато дітей. Ніхто з літературних хлопчиків не відповідає цим вимогам. А цей вночі каже, що любитиме твоїх дітей, як своїх власних. І зробить тобі ще одне. Пізня дитина кохання несе особливу мудрість життя. Тебе неймовірно зворушує ця маячня. Жоден мужик не хотів дитини від тебе, включаючи батька твоїх дітей. Твої діти народились через недогляд і брутальне ставлення до жінки. А жаданої дитини кохання в тебе нема. Тобі близько сорока. Ще можна встигнути, якщо стрибати в останній вагон. Але Бог не дав. Він, певне, був правий.

Це тривало три роки. Твій закордонний бой-френд їздив до тебе, ти з дітьми – до нього. Але ви зустрілись запізно. Ти вже не в силі облишити те, що маєш на батьківщині, хоча й твої досягнення ще ніяк не виражаються в грошовому еквіваленті. І справа не в тому, що в нього майнові проблеми, яких ти не розумієш. Справа в тому, що нічого не розуміє він:

– Невже ти не розумієш, що тобі вже час кидати літературу? Невже ти ще не переконалася, що вона тобі нічого не дає? А в моїй країні ти б легко отримала місце в хорошому супермаркеті, а потім, ти з твоєю головою і з твоєю освітою могла б швидко стати менеджером по постачаннях!

Від цих порад ти повертаєшся до цієї самої літератури, гендерних студій та культурних досліджень, яких, власне, ніколи й не кидала. Повертаєшся у світ БЕЗ МУЖИКА, з якого вийшла, як Венера з морського шумовиння.

Ти згадуєш свого імпортного бой-френда із вдячністю й ніжністю. Але не сумуєш за ним. Завдяки йому ти суттєво збільшила свій життєвий досвід. І не тільки в тому сенсі, що побачила чужі краї ізсередини, не як туристка. Ти й розширила своє знання про життя з мужиком. Якщо твій літературний коханець розкрив тобі шарм нешлюбних стосунків, то цей довів тобі на практиці, що, іноді із мужиком, як би дивно це не звучало, буває, можна жити під одним дахом. Ви любились, як молоді закохані, і неймовірно гучно лаялись, як подружжя з великим стажем. А потім солодко мирилися. Та то був страшенно нетворчий стан. В ті періоди, коли ви з ним і твоїми дітьми гралися в родину, ти не могла зліпити докупи й десяти слів на папері чи в комп’ютері, хоча регулярно намагалась. В тебе були важливіші справи. Нагодувати родину. А це нелегко, хоча й нема проблеми продуктів, і побутова техніка до твоїх послуг. Простежити, щоб всі були задоволені. Висловити велике зацікавлення його справами: ремонт автомобіля, купівля й перепродаж ділянок землі, ціни на євроколекторських ярмарках, де він успішно торгує якимось дурним крамом типу старих порепаних саквояжів або гребінців для чесання худоби. Увечері, поки діти дивляться відео, сидіти з ним за пивом чи за вином, плавно переходячи до кохання. Назавтра все те саме. За стерпного мужика, як і за все на світі, треба платити. Іноді, досить високу ціну. Це, до речі, відчула твоя дочка:

– Мені завжди було тебе жаль, коли ти була з ним.

Син, здається, сумував за ним найбільше з вас трьох, але він нічого не сказав. Либонь, неусвідомлено шануючи право кожного на своє життя.

Так, у кожного своє життя і у всякого своя доля. Деякі жінки поєднують і повноцінну родину, і реалізацію в культурі, ти це знаєш. Але не знаєш усіх їхніх рано чи пізно сплачених таємних рахунків, без яких житейська бухгалтерія не ведеться.

Кажуть, найефективнішим шляхом боротьби з фемінізмом є усвідомлення чоловіками того факту, що вони втратили те, за що їх мали б обожнювати жінки. Щоб світ перестав казитися в судомах фемінізму й імпотенції, чоловіки повинні знову взяти на себе відповідальність за світ і за жінок. Тоді й жінки відкинуть бабські дурощі й повернуться на свої Богом дані місця.

Ти не знаєш, як би воно було, аби в молоді роки, коли ти казилася в передчутті кохання, тобі б зустрівся саме такий чоловік: сильний, ніжний і авторитарний. Можливо, тоді б ти була іншою. Не прийшла б ні до фемінізму, ні до творчості, яка, до речі, дає такі пульсації щастя, яких мужики давати не вміють. Але й без мужиків, навіть таких недолугих, не буде жіночої творчості...

...А феміністка має бути одруженою, і одруженою щасливо. (Щасливо не в патріархальному сенсі, себто добре забезпеченою, а щасливо в сенсі налагоджених партнерських стосунків із коханим чоловіком). Це необхідно не так в інтересах самої феміністки, як фемінізму як такого. Бо народ ще й досі сприймає фемінізм як крик недотраханої самиці. Він, народ, не розбирається, що гірше: недотрахана чи затрахана. В народі й досі вважається: найстрашніше для жінки бути БЕЗ МУЖИКА. Ти пам’ятаєш, як баби на курортах, в яких ви знімали кутки, жаліли маму: «Мужика нема? От лихо!»

Колись ти написала оповідання «Три вершини любові». Перша вершина досягається, коли від кохання ти стаєш краще. Другої – якщо кохання покращує того, кого кохаєш. Третьої досягаєш, коли від кохання стає краще світ навкруги. Серед тих, чиї романи та шлюби ти мимоволі спостерігаєш, переважають ті, хто не дотяг і першої вершини, стаючи від кохання нестерпними, готовими в ім’я мужика не до подвигів, а до злочинів.

Нерідко третьої вершини досягаєш, минаючи другу. Світ стає краще хоча б від тих пісень, які складе ошукана кохана. А зробити краще об’єкт – то й таки правда, проблемка. Цю ситуацію передано в «Лісовій пісні», вершині творчості великої поетеси. Звучить сопілка, світ краще став. А ВІН ходить по цьому світу вовком. То може, третя, найвища вершина любові – зробити краще ЙОГО? Ні, це було б вкрай несправедливо. Хоча велике кохання жінки до чоловіка – це прекрасно, та мірою життєвих досягнень жінки не може бути мужик.

Особисто ти нікого не зробила краще. Якщо хтось із твоїх мужиків, як етапних, так і проміжних, не зовсім негідник, це не твоя заслуга. Просто таке прийшло до твого воза.

В тебе, буває, виникає ліричний сум за тим, чого не було й не буде. Та в стократ сумніше уявляти себе на місці жінок, які втрачають голову, честь, совість, гроші, кладуть здоров’я, а то й життя, аби тільки не бути БЕЗ МУЖИКА. Ти знаєш безліч таких жінок. Вони марніють від кохання, хоча й пильно дбають про зовнішність, вони стають лютими й хижими, готовими заради прихильності якогось поганого мужика удавити кого завгодно.

І взагалі, в тебе не складається з жінками. Одні кудись зникли з обріїв твого життя, з другими посварилась, із третіми спокійно розійшлася без сварок. З чоловіками значно легше. В тебе повно «подружок» серед чоловіків. Ви сходитесь за пивом чи за коньяком, говорите про життя, політику й секс, обмінюєтесь кожен своїми претензіями до протилежної статі. Кажуть, між чоловіком і жінкою такого не буває: неодмінно з’їдеш до банального сексу. Твій особистий досвід спростовує цю поширену думку. В тебе повно приятелів-мужиків, з якими в тебе нічого не було. Хоча, здається, деякі з них пишаються, ніби хтось приймає їх за твоїх коханців.

А жінок-подруг в тебе майже нема. Переважно, просто хороші знайомі. Можливо, воно так тому, що тобі й досі уперто хочеться руйнувати мимоволі нав’язаний стереотип, ніби жінки – найкращі, а чоловіки – бридота, від якої краще подалі.

В тих, хто програмував тебе саме в цих параметрах, були вагомі на те причини. Але вона існує, ота спадкова тяжка жіноча нездарність щодо мужиків, коли твій мужик, як не крути, а неодмінно обернеться до тебе своїм найпаскуднішим боком. Певне, саме ця нездарність і породила світ жінок БЕЗ МУЖИКА. Чи є у світі сила, перебороти це прокляття, позбутися того темного дару розкривати в них тільки їхню мерзоту?..

Зараз на твоєму календарі пора вересневої малини. Деякі твої ровесниці вірять, ніби в них ще все попереду: і велике кохання і класний мужик. (Бо на біса велике кохання до пересічного дядька?) Але раптом настане той день, коли прийде сильний і чуйний, мудрий і мужній, хто оцінить твої духовні пошуки й досягнення, прийме твою побутову безалаберність і принципову нехазяйновитість, а також знайде спільну метамову із твоїми дітьми, яку ти й сама не завжди здатна знайти. Воно було б непогано – хто б відмовився? В тебе немає ілюзій, ніби доля пошле тобі ще й цей досвід. Але, кажуть, треба вірити й у невірі. Найбільше свічок завжди палає біля ікони Нечаяної Радості.

В будь-якому випадку треба жити. І життя триває. І, не зважаючи на всі ідіотизми твого поточного життя, тобі, загалом, подобаються твої житейські та інтелектуальні шукання. Декілька років тому для тебе дивним чином впевнено клацнув якийсь незбагненний механізм, і виникло необоротне почуття: твоє життя відбулося. Хоча й ти жінка БЕЗ МУЖИКА.

Це не підведення підсумків. І це не сповідь. Сповідь передбачає покаяння. Звичайно, ти, як і переважна більшість, маєш великі гріхи. Але наразі ти ні в чому не каєшся. Та приходить час, коли те, що каламутило й збурювало твої підземні води, нестримно виривається на поверхню. Все, що є досвідом, має право бути предметом оповіді. Тої оповіді, коли провалля відвертостей прагнуть сягнути висот узагальнення. Треба жити.

Повністю есей Євгенії Кононенко "Без мужика" побачить світ у видавництві "Кальварія"