Посеред 613 заповідей, що регулюють життя єврея від самого народження до смерти, немає жодної вимоги любити Бога. Єврейський Бог не претендує на людську любов. І напевне власне тому у Старому Заповіті знайшлося місце для дивовижної еротичної лірики. У «Пісні Пісень» царя Соломона ім’я Бога не згадується жодного разу, а про любов еротичну і тілесну говориться відкрито. Очевидно, у біблійні часи євреї знали про любов не менше, аніж автори індійської «Камасутри». І хоча сьогодні релігійні євреї кохаються з жінкою через дірочку у простирадлі, щоб не відволікатися у думках від заповіді «плодіться і розмножайтесь», для багатьох ізраїльських дітей «Пісня Пісень» – це перший еротичний текст, за читання якого не перепадає від батьків.

Дисидентська природа еротики (як, зрештою, і смерти, але не народження) міститься у її некерованості, непередбачуваності. Як доказ – сексуальні революції різного масштабу, з часів найбільшої з поміж них збігло понад 30 років. З часів урочистого спалення опудала ідеологічного пуританства, при якому народ розмножувався черенкуванням, оскільки «сексу не було», минуло вже понад 10 літ. Після всього, через що ми пройшли, що прочитали, що побачили, життя наше людське мало б стати вільним і наповненим. Нічого подібного. Радше видається, що еротика і надалі мертва, принаймні в українському контексті. Не у тому сенсі, що посередником між чоловіком і жінкою стала пробірка, а у тому, що не беремо до співучасти слово, не витворюємо омовлену, виписану еротичну культуру.

Анонсуючи це число журналу, були готові до повені текстів, нехай і різних за якістю. Однак, не були готові до посухи. Був легкий «сліпий дощик» молодіжної поезії, після якого згадалося чиєсь влучне зауваження: «як шкода, що секс тратиться на молодих». Було кілька наших спроб спровокувати молодих українських авторів, однак, вони самі влучно зауважували, що вже «пішли із великого сексу». Навернути їх туди бодай у формі написання культурологічних есе виявилося справою безнадійною, як чесні вибори. Невже для них, молодих, опущені повіки означають лише втому? Невже любовна гра словами зачахла?

Що тепер убиває бажання описувати одну із найприродніших царин високої людської культури? Адже для того, аби сексуальність стала еротикою і увійшла у царину культури, потрібне мистецтво, і мистецтво слова зокрема. Иншої мови, окрім мови художньої, немає і не могло бути.

Як і віршам, коханню потрібні глибока загальна культура і штучні обмеження – кайданки рим, упряж розміру, загущена реальність образу. У сексі умовність називається еротикою, мета якої виховання почуттів через чуттєвість, хоча у самій природі еротики закладено ідею заборони. Середньовічна сороміцька оповідка вважалася непристойною тільки тоді, коли у ній йшлося про ченця. Романтик Віктор Гюго лякав, що покінчить життя самогубством, коли його наречена на людях оголила литку. Коли соціологи проводили перше сексологічне опитування, їх намагалися зупинити з поліцією. Сьогодні царина інтимного вийшла назовні, перестала ховатися і критися. Тут саме час згадати про ту межу, що відділяє еротику від порнографії, але не відважуся її визначити хоча б тому, що не вірю у необхідність цієї карколомної операції.

Смію запідозрити, що достойні критики-психоаналіти десь помилялися, десятиліттями переконуючи нас у тому, що культура є метафорою еротики. Навпаки: еротика є метафорою до усього обширу загальнолюдської культури. На цій інверсії фройдизму працюють кращі твори новаторського мистецтва, особливо — у кіно. У фільмі Фасбіндера «Недовгий шлюб Марії Браун» сексуальні стосунки героїв – парафраз історичної долі повоєнної Німеччини. Фільм Пітера Грінуея «Кухар, злодій, його дружина і її коханець» у декораціях еротичної драми розповідає притчу про помсту звільненого Просвітництвом плебсу.

Література, кіно, малярство – підсвідомість людського суспільства. Не вміючи брехати, вони чесно служать дзеркалом наших ілюзій. Варто згадати найбільш успішні фільми, тексти, щоб зрозуміти, про що мріє людина. Якщо звести відповідь до одного слова, можна сказати коротко і красиво – про Любов. Річ у тім, що мистецтво ніколи і не знало иншої достойної теми, так що доводиться розбавляти одиноку лаконічність цього іменника різного роду уточнюючими прикметниками. Багато з них зібрані під обкладинкою літературного випуску журналу «Ї».