Ігор Бондар-Терещенко

Жінка як те

Общество, в котором доминируют мужчины, производит порнографию, в которой всецело доминируют женщины.
М. Тернер. Порнографическая поэма

А что, неужели никто не понимает, что вся эта философия  вызвана не идеями, а всего лишь неконтролируемым круговоротом  сексуальных позывов и алкоголя?
И. Яркевич. Из котлована

...Иноді з приводу писань сьогоднішніх феміністок хочеться зауважити, що їхнім авторкам краще було б гендлювати красою. Втім, важко, мабуть, продавати те, чого нема. Натомість чоловіки взагалі звикли ховатися за «напрямками», як вважає цинічна Віра Павлова. «Посмотрите – ведь женщин нет ни среди иронистов, ни среди концептуалистов, – дорікає вона. – Когда речь идет о прямом высказывании, впереди всегда бабы».

Починала вчити «женщин говорить», як знати, Анна Ахматова: «Муж хлестал меня узорчатым, / Вдвое сложенным ремнем».Продовжувала Інна Іскренко: «Когда чужой мужчина / разденет / и раздвинет...» Закінчує ж «цехову» тему та сама Павлова: «заключила с мужем пари / бери меня час три / без перерыва...»Є від чого впасти у відчай непитущому одинаку.

На відміну від сучасних валькірій, теперішній мачо в літературі почувається незатишно. На його тексти з тестикулами майже ніхто не звертає уваги. І невблаганне падіння у вищезгаданий відчай обертається травмою. Яка й виправдовує всю його творчість, що перетворюється на процес зализування розриву між письменницьким Я і довколишнім світом. Пробували зализувати? Це, по суті, найоптимальніше виправдання, оскільки решта імпульсів до писання (естетичні, моральні чи метафізичні) виглядають підозрілими і несправжніми. Травма дає можливість нашому мачо виправдати спонтанність власного письма, його нестримність, довільність і передчасну еяколяцію. Навіть антифеміністичну ненависть, як-от у «нового дикого» Альдо Нове:

«Ненависть – это вам не просто враждебность я не знаю к чему. Это когда тебе охота уже повернуть язык в едальничке у этих кадрушек. Ты даже не можешь спросить, а можно ли тебе. Ты только можешь сесть на поезд. Пока ждешь поезда, стоишь и ненавидишь. И ни одна с тобой не пососется. Тогда ты приезжаешь домой, смотришь в окно и думаешь о работе».

Або ось як у рукописного донецького літерата Олега Солов’я: «Якщо уже зовсім відверто, то я не зовсім розумів, для чого сюди приїхав. Просто узяв тижневу відпустку за свій рахунок і купив у касі квиток...»Або в «завершального» Осипа Мандельштама: «Люди живут вместе и никак не могут разъехаться. Вот и все. Выдать им билеты – и пьеса кончится». Адже, як писав призабутий Аркадій Штейнберґ: «Кроме женщин, есть еще на свете поезда, / Кроме денег, есть еще на свете соловьи. / Хорошо бы укатить неведомо куда, / Не оставив за собою ни друга, ни семьи».

Але про «неведомо куда» вже писали колишні О’Генрі з Алєксандром Гріном і нинішні Спайкер із Собаккою, а ми ж мовимо про дальші мандри потаймиру, які закінчуються скаженим калатанням серця і розчавленою в сперму мрією. Себто про щастя. Чи пак, про поезію. Коротше, про травму. Це коли ягнята мовчать, а мачо не плачуть. «Цей час відкритости існує перманентно, – переконує у своєму «Поезієзнавстві» Іван Лучук. – Так само безперервно існує і щастя, та осягається воно окремими особами лише тоді, коли з’являється його воля і підходить його час». А решта, додамо, так і залишаться в якості почесних полюціонерів від літератури.

Безперечно, письменницьке щастя – це найвища стадія постспілчанської протоплазми, просвітленої аупівським духом, але – не найвища стадія мачистського духу, обтяженого українською протоплазмою. Себто наразі йдеться про ступені розвитку кожного московського юзера з малоросійським лузером включно, коли на певній стадії щастя як проблема знімається. І тоді починається джез. Вірніше, Іздрик: «Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш?.. Я повірив, що можна спати, обійнявшись, цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще... Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш... був набагато щасливішим».

Подібну думку знаного на ввесь світ відлюдника підтверджує-заперечує також Анрі Мішо:

«Моє щастя таке впевнене, що викликає в мене відчай. Витягує з мене всі поривання, відбираючи зір, слух, і його все більшає... а мене все меншає...
Воно безмежне, без меж... без...
А тим часом – то лише якась дещиця. Моє лихо було набагато важливіше, воно мало володіння, спогади, нарости, баляст.
То був я!»

Тему згадуваної Іздриком «сонливости» продовжує оспівувач пітерського дна, відомий журналіст-камікадзе Ілля Стоґов: «Она просыпалась поздно... была б ее воля, валялась бы в постели и до обеда. Розовая, заспанная, она вылезала из-под одеяла, тянулась, стоя голой посреди комнаты, и отправлялась в душ. Он смотрел на все это и каждое утро ловил себя на одной и той же мысли: больше никогда в жизни не будет у него такой женщины». Втім, подальша евфорія завжди змінюється на більш прозаїчне захоплення власним звільненням, коли після року такого спання раптом з’ясовується, що кучерява голівка, яка близько року лежала на одній подушці із Стоґівською (Іздриковою, Мішевою), перестала там лежати. «Недавно я случайно встретил ТУ девушку на улице, – підтверджує Стоґоff. – Посмотрел на нее и поразился. Неужели из-за этой... чужой девицы... неужели из-за нее я каждый день умирал?.. каждую ночь, как Иов, стенал и плакал... хотя даже детям известно, что мачо – не плачут?»(«Как одна моя знакомая сказала: из нероковой женщины сделал себе роковую», – підгигикує над нашими мачо у своєму «Боге Х» злий Віктор Єрофєєв).

Варто завважити, що якраз через подібні метаморфози і пишуться книжки! А ви як гадали? Відбувається своєрідна сублімація лібідо з похмільним катарсисом і деперсоналізацією ідеї. «Можна ли выдумать целую страну для того, чтобы забыть женщину?», – сумнівається Марія Рибакова в «Иннонии». З усією безвідповідальністю скажемо: можна! Достатньо, не занурюючись у скальдівсько-менестрельські нетрі сивої давнини, погортати свіжого «Пфіту» з-під шотландського пера Ендрю Крамна, де (уявіть собі таку дракулівську «ориґінальність»!), князь втрачає свою наречену. І вибудовує на згадку про неї ціле місто. От лишень на папері. Ось які поривання творчого закрою пробуджують в нас наші ж дорогі втрати! Викриваючи в нас немислимі допіру таланти, подвигаючи на принизливі донедавна для відчайдухів-мачо вчинки...

«Как бы там ни было, вовсе не жажда ласки-нежности притягивала меня к ней, – згадує Стоґівські страждання свого героя Гарукі Муракамі у «Полюванні на овець». – И сейчас еще, стоит вспомнить ее, возвращается ко мне то странное, неописуемое ощущение. Одиночества и печали – словно от прикосновения чьей-то руки, вдруг протянутой сквозь невидимую в воздухе стену». «То був я!» – вихоплюється наперед Мішо...

Взагалі ж, коли в описі любовних фрустрацій мішаються коні-люди, демон інтертекстуальности витворює для читача такого собі монстра-кентавра невизначеного роду-племені, який, відставивши набік келих з оковитим мартіні, белькоче: «Тут все так близко...» І читачеві нічого не залишається, як самому вирішувати, з ким йому краще: гребтись, ходити в розвідку і прокидатися зранку. І по яких краях-літературах відшукувати по тому себе, мачуватого – в хахлів, а чи у великоросів з фінами і японцями? Хто ж з них вищий, ніжніший, не засонькуватий? Часом і спитатися про це буває ні в кого. Не в ІБТ ж, зрештою...

 «Тебе не больно? – спрашивал Матадор, погружая указательный палец в ее трепещущий анус, и она, смеясь, сама вводила в зад его напряженный жезл. Бережно, как помещают в вату доследующего декабря новогодние игрушки», – захоплюється красою взаємнень Вячеслав Куріцин в авантюрно-пригодницькій «Акварелі для матадора». – Тебе вкусно? – спрашивал Матадор, и она, улыбаясь одними глазами, глотала сперму, как блокадник глотает случайную пайку – подарок судьбы». А буває ж, гірчить ситуація, особливо з наськими мачо. «Ельза підводиться з колін, витираючи рукою вологі губи, і сідає поруч зі мною біля розчахнутого вікна, – пише донецький Соловей. – Потім легенько тягне мене за рукав: «Тобі не сподобалося?»Я почуваюся винним, почуваюся просто паскудною тварюкою». Те саме паскудство, між иншим, і в Стоґова: «Она вставала с колен и равнодушным жестом вытирала губы, а мужчины долго не могли отдышаться и, поднося зажигалку к сигарете, чувствовали, как дрожит огонек».

Читавши подібне у різноплеменних авторів, замислюєшся над тим, звідки ж з’являються таке невибагливе камасутріянство, і як воно сприяє народженню літературних і не дуже чикатіл. Бо ось же пише колишній харківець, а нині відвертий німчура Міхаїл Єлізаров у своїх «Нігтях»: «В реальной жизни девки меня боятся, я их здорово подавляю. Мне всегда казалось, что пока я смотрю женщине в глаза, могу делать с ней все, что захочу. Теперь это не всегда получается. Как правило, никогда». І тим не менш, тут-таки дивуєшся тому, як спрагло деякі жінки тягнуться до психопатичних особистостей. Диву іноді даєшся, їйбо! Як правило, вони сплачують по тому жахливу ціну за свою слабкість, провадячи незавидне існування. Спершу воно, ясна річ, спокусливо і захопливо, наче в лефівських романах з 1920-их років: «Я никогда не насиловал женщин против их воли, но вас, Наталья Ипатовна, мог бы изнасиловать, – сказал инженер со злым восторгом. – Тише вы, сумасшедший... кто-то ходит, – прошептала Тарпова». Але потім все обертається зовсім не так, не траґічно, а швидше анекдотично: «Поручнику, вам подобається Бабель? – Дивлячись яка».

До речі, Бабель. Дружина цього одеського казанови згадувала, що заради кумедної ситуації чи ще якого побутового приколу він не милував ані її, ані родичів, ні знайомих. Все у казан, себто – в літературу! «Как-то раз он вдруг говорит, – солодко здригається спогадниця у своїх мемуарах, – «Можно посмотреть, что находится в вашей сумочке?» Я с искренним удивлением разрешила. «Благодарю вас, я, знаете ли, страшно интересуюсь содержимым дамских сумочек». Он осторожно высыпал на стол все, что было в сумке, рассмотрел и сложил обратно, а письмо, которое я как раз в тот день получила от одного моего сокурсника по институту, оставил. Посмотрел на меня серьезно и сказал: «А это письмо вы не разрешите ли мне прочесть, если оно вам не дорого по какой-нибудь особой причине?» «Читайте», – сказала я. Он внимательно прочел и спросил: «Не могу ли я с вами уговориться?.. Я буду платить вам по одному рублю за каждое письмо, если вы будете давать мне их прочитывать». И все это с совершенно серьезным видом. Тут уж я рассмеялась и сказала, что согласна, а Бабель вытащил рубль и положил на стол».

Зрозуміло, важко читати нашим рахманним лірикам про подібні неприховані гіперінтимності фройдівського характеру: і про те, що саме оповідачка відтепер буде «давати», і що ж насправді нахабний мачо при тому «вытащил» і «положил»... Ні, наші лірики цього просто не винесуть. Через те вони в Україні либонь і не читають інтернетівський «Живий журнал», в якому чорним по руському написано: «Бабы, конечно, больше любят нас – у нас обветренные мужественные лица, чуть насмешливые улыбки, мускулистые предплечья... Мы вбиваем гвоздь в стену с одного удара, играючи чиним утюг и поем хриплыми голосами. Когда мы встречаем женщину, то сразу берем ее за Жопу и Буфера и зовем ее в экспедицию за полярный круг».

Що залишається по тому нашим фемінним письмакам, вічно несплячим і рефлексуючим, в яких «експедиція за полярне коле» архетипно коннотується зовсім з иншими, малоеротичними речами? «Что делать будем, товарищ Сталин? – лякалися подібному успіхові якого літератора у згадані благословенні часи. – Как что делать? Завидовать будем», – відповідав на те Перший Критик. Але по українних теренах це малодієво і не рятує від фрустрацій в імпліцитній формі. Себто від літзбочень. «Но я уже не прошу женской привязанности, – підказує нам рятівний, питомо український шлях Єлізаров. – Пусть это будут запорожские казаки, мифические великаны с медными спинами. Они защитят меня от блевотного мира, нарекут Стебельком или Соколиком, или как-нибудь еще ласково, с ними я воскресну, стану носить нож в крепком кожаном сапоге,смеяться с грохотом днепровских поргов, накручивая на палец ус, широкий, как лист папоротника...»

Погодьмося, важко щось заперечити на це, особливо тут і тепер, коли і femina довкола виключно melancholica, і Франко віднедавна – зовсім не Каменяр, і навіть Леся вже, здається, – не Українка. І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в сучасній українській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка-українка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі мистецькі індивідуальності, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на даний предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом.

Уже на прикладі скандальних публікацій Ю. Винничука, Ю. Андруховича, Ю. Покальчука та О. Забужко бачимо, наскільки чітко наше літературознавство артикулює те, як його жахає й відлякує наразі жіноче тіло і як воно нічого не хоче знати про це тіло – ані про його фізіологію, ані про його специфічну красу. З недавньої історії вже знаємо, які скандали може спровокувати ця «вічна» тема – згадаймо лишень ті ляментації офіційної преси, що оздобили свого часу вихід друком роману О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Предмет тодішньої полеміки включав у себе і волонтерський захват освічених охоронців моралі, і простодушний лібералізм, що закликав дати дорогу природі, яка завжди бере гору, і романтична естетизація екстазу, що забувала про його особистісну ціну...

У творіннях молодшої ґенерації (Н. Сняданко, С. Поваляєва, І. Карпа, С. Пиркало), які визначують сьогоднішню ситуацію постмодерну, вже не знайдемо того способу уникнути зайвої, пардон за калямбур, напружености, що його практикує та сама О. Забужко. Він полягає у правильному використанні жанрових дужок, які донедавна використовувались у совєтському живописі. Натоді достатньо було покласти модель спиною до мольберта й поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаности з шедевром Веляскеса. Втім, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, ті підтоптані соцреалістичні панянки все одно мали неапетитний вигляд. Сьогодні «трюк з люстром» у досить неоковирний спосіб використовує хіба що В. Пєлєвін, коли його герой-банкір у «Диалектике Перехода Из Ниоткуда в Никуда», віддаючись колезі, ставить перед собою вже не дзеркало, а... портрет президента Путіна – на той випадок, якщо в будуарі працюють камери. Адже спецслужби не випустять в Інтернет порноґрафічну плівку, на якій присутнить зображення державного ґаранта!

Отже, чому нас охоплює правець поважности, як тільки справа доходить до того, щоби роздягнутися? Не кажучи про те, щоби привселюдно (бодай на сторінках власного твору) злягатися? Зокрема О. Забужко у своїй повісті «Я, Мілена» дає один з варіянтів відповіді, мовляв, жінка у наській культурі завше була не просто жінкою, а й символом батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці. У такий спосіб наш читач мусив зрозуміти, що Україна – це край, що має власну духовну спадщину. Натомість Захід – це, безперечно, загниле болото, куди інколи їздять українці, аби дізнатися, що і вони, Химко, люди, які вже не червоніють за столом при слові «менталітет». Там, особливо в Америці, фемінізм, гомосексуалізм та етнізм виявилися полем потужних інтелектуальних спекуляцій. Але одна справа – захоплюватися тонкими і водночас енерґійними розумуваннями С. Зонтаґ чи Ю. Крістевої, і зовсім инша – займатися фемінізмом на шпальтах, припустимо, «Літературної України». Зрозуміло, що постмодернізм такої затії потребує на усілякий штиб підпірок та анаболіків, вироблених з каналізованої в інтелектуальне русло енерґії меншин. Наразі ж маємо абсолютно протилежну ситуацію з нашого буття, коли енерґії вільно перетікають загальним простором семантичного космосу, який не потребує підживлення ззовні. Себто можемо ствердити, що українська культура нині переживає латентний модернізм – навіть називаючись постмодерністською. Меншинних дискурсів у нас просто немає – всі ніші тут-таки розмиваються за постійних геолоґічних пересувань: вперед і назад, а також вгору і вниз. І це, безперечно, радує.