Наталя Ступко

Бажання

Петрові

Вершечки грудей пружились, бубнявіли, росли, як ростуть молоді скелі з тіла землі. «Моя Говерла», – шепотіли губи, а язик обходив вершину, як закоханий у гори турист. Танцюючи і відпочиваючи у поцілунку, вуста підійшли до иншої вершини і почали солодке сходження. «Мій Монблан», – зуби куснули підкорений пік, і він похитнувся. Рука вже добралась до кучерявого пралісу, впевнено торуючи собі стежку до ще однієї вершини.

«В якій частині світу ми сьогодні?» – продовжила б Вона жарт иншим разом. Тепер же слух притупився, бо вся енергія перейшла у шкіру, що вбирала в себе поцілунки, дотики, зітхання. І коли Він нарешті вимовив «моє Кіліманджаро» – Вона не почула.

На другій, чоловічій, півкулі землі теж пнулась гора, що мала стати найвищою вершиною світу. Вона не хотіла її швидкого росту, бо найбільше любила довгі мандрівки рук і губ по своєму тілу. Гора, однак, росла, як айсберг, що йде назустріч «Титаніку».

«Яка Джомолунгма!» – маленька жіноча рука легенько стиснула тіло гори. Вона шепнула: «Не спіши». Цього разу не почув Він. Бо Еверест, як найвища вершина Землі, вже шукав найглибшу її западину, щоб там вибухнути вулканом божественного життя.

...Вона машинально запалила торшер і встала. Слабке джерело світла ледь вихопило з темряви обриси невеликої кімнати, де основними меблями були книжки – на полицях, канапі, столику, підлозі. Лише глибоке, м’яке, трохи вже старомодне крісло жовтою плямою світилось у кутку, зберігаючи тепло жіночого тіла.

Від биття серця, що наростало від млосної чуттєвости, а тепер ґвалтовно пришвидшеного різким ударом страху, паморочилось у голові. Стан, наближений до інфаркту, констатували б медики.

Вона відкрила двері і швидше відчула, ніж побачила, що Він вовтузиться з якоюсь річчю, прагнучи дати їй лад. Запалила світло. Він сидів на підлозі, міцно обпертий об стіну, і знімав черевики.

«Привіт», – тихо і лагідно прошепотіли вуста, а очі пильно і холодно дивились, що діється. «Привіт», – так само тихо відповів Він, підводячись. Роззутий, злегка похитуючись, швидше від втоми, ніж від випитого, Він безпомічно озирався, ніби не знав, куди поставити черевики.

«Об що він перечепився?» – подумала Вона і відкрила двері до кухні. Серце билось трохи менше, а страх змінило майже блаженне почуття – «слава Богу, вдома». Вона ставила чайник, мастила скибки хліба, лущила холодне яйце. Сіль, перець, майонез, горнятко.

Він став на порозі, худий, усміхнений, майже зовсім сивий, високий, роззутий – не зміг чи не схотів знайти капці.

«Знову нічого не їли, – подумала Вона. – Де і з ким він пив?» Але про це буде розмова завтра. Будуть вибачення, що не зателефонував, розлога розповідь про вчорашній, тобто сьогоднішній вечір. Щось сталось – бо Він не любив пити, та й не вмів ніколи. І не мав за що, як і ті, з ким дружив і водився. Все зайве вони чесно ділили порівну, влаштовуючи сімейні прогулянки з пивом та морозивом або походи на виставки чи до театру.

Серце заспокоїлось і вже майже соромилось свого шаленого хлоп’ячого герцю, а потім безглуздого страху. Серце зрілої жінки, завдання якого тепер – статечно переганяти кров, постачаючи клітини організму усім необхідним.

«Іди до мене», – Він простягнув руку, яка ледь ковзнула по грудях, бо Вона відсахнулась. Але рука була настирливою і таки знайшла груди, і почала пестити їх, боляче стискаючи. Серце, що було зовсім затихло, закалатало з новою силою, від образи і болю. Біль дужчав, бо худа, сильна рука місила невеликі, ще пружні груди, як місять тверде тісто на вареники. Він знайшов і пухкі вуста, і гострі зуби, як у стигле яблуко, занурилися в них.

«Не треба», – Вона вивільнилась і вийшла з кухні, злизуючи з нижньої губи краплину крові. «Я люблю тебе», – ще встигла почути, заходячи до кімнати стелити на ніч. І це була правда. Вона це знала і дивувалась, що стільки років минуло, а це все ще правда.

«Впертий», – усміхнулась, минаючи ванну, бо знала, що води у крані немає, і Він змиває з себе пил і втому дня, поливаючись з відра.

Сіль, перець, майонез, хліб, яйце. Горнятко було порожнє. Вона зітхнула – знову нічого не їв. Витерла стіл і погасила світло.

Прокушена губа садніла, а чоловічі, холодні, з м’ятним подихом вуста легко брижили її, перебирали, як клавіатуру рояля – ледве чутне піаніссімо. Піано, форте, алегро, престо, фортіссімо – Бах і Бетховен у чотири руки видобували із них обох найпотаємніше. «Ах!» – ніби тріснула струна.

«Ти плачеш? – Він відсторонився, начебто так міг краще побачити у темряві, і витер зі своїх губ сіль її сліз і крові. – Не плач, маленька. Все буде добре». – «Дурненький. Мені вже добре». І це теж була правда. І Він це знав.

Сон не йшов, Вона запалила світло. Дивилась на його неприкриту шию, лопатку, плече, руку. Він і зараз, як у дитинстві, спав на животі. І рука, що сьогодні принесла їй стільки різних переживань, теж спала. Звідки береться у ній, цій частині тепер майже завжди голодного тіла, така сила? Така жага життя?

Вона легенько провела вказівним пальцем по вказівному пальцю сплячої руки і побачила тоненьку сіру смужку під нігтем. Зі скількох столів у скількох кнайпах збирали сьогодні бруд ці руки? Ніжність, біль, туга і жаль, жаль також і до себе, хвилею накрили душу.

«Треба не забути нагадати вранці, щоб постриг нігті», – і Вона вимкнула світло.