Галина Крук

Ангелоїдка

Вона сполохано стріпує війками, перелітаючи з місця на місце. Шпортається об маленькі лунки пор з ледь помітними темними цятками посередині. Наштовхується на своє відображення в опуклому скельці лінзи Рудобородого. Занепокоєно розвертається і утікає гладенькими галявами вилиць, на яких нічого не росте, у напрямку рудих рідкуватих зарослів. Зливається з оточенням і жде, що буде далі.

Увесь механізм приводиться в дію десь іззовні. Стук у двері – потріскана площина дверей відхиляється... а, зрозуміло – це Дада: колючий чорний кактус, який ніколи не зацвіте... Дада вкочується і видихає дощ, запах мокрої трави і кілька слів, які так і не долітають до неї, зависаючи над головою Рудобородого.

Крила Дада згорнені під одягом і вона їх спершу не помічає... але цей постійний шурхіт... часом їй здається, що світ зроблено з цигаркового паперу... необдуманий вчинок, тобто уже обдуманий... якби не вона, у світі було б надто багато необдуманого...

Рудобородий розмазує по столі контури гарної плями з-під пива, намагаючись надати їй якоїсь лише йому відомої форми... проводить нігтем борозенку в дерев”яній стільниці і спостерігає, як рідина несміливо наповнює русло... З Дада скочується велика лунка крапля, яка заповільнено падає... падає... а може, піднімається... якщо дивитися знизу, то важко сказати точно – падає чи піднімається... аж врешті вона відбиває краплю долонею, як волейбольний м”яч, і на білій поверхні залишається червоніти вмятина.

У них забагато недоробленого, - каже Рудобородий. Вона бачить, що продовження думки застрягає у ньому, мов сигаретний дим, який він вдихає щоразу глибше і затримує... ми не можемо розмовляти з ними на рівних – дим не втримується у ньому, просочується через ніздрі і розсіюється по кімнаті... Рудобородий завжди закінчує так само... вона думає: ми не можемо, тобто, вони не можуть... вони справді багато чого не можуть, бо не хочуть... вони навіть хочуть якось примітивно... лише те, що бачать...

Дада торкає її губ поглядом, в якому вона прочитує цілу довгу історію про те, як вони можуть зараз вийти... ні, ні... не разом, а поодинці, щоб не засмучувати Рудобородого... сісти в його, Дада, синій седан, припаркований за рогом... його руки на кермі, а в неї такі округлі повнуваті губи, що... у голові Дада губиться маршрут, коли вона опускається... її зовсім не видно перехожим... він не гальмує навіть на переході... це такий приємний перехід, коли вона зісковзує язиком під тонку шкірку... кілька ризикованих поворотів... їхати недовго – якихось два квартали... збав швидкість, - шепоче Дада, - хоч трохи повільніше... звизгують гальма і перехожі розбігаються врізнобіч... тепер вони рухаються по колу, накручуючи оберти вздовж самого краю... вона мовби заводить у ньому годинникову пружину, помагаючи собі пальцями... Дада видається, що кожен оборот може стати останнім, після якого пружина вихопиться з її тендітних рук... вона чує, що він весь – очікування вибуху... Дада намагається зосередитися на дорозі... звідкись із-за рогу раптом вискакує людина... розширені зіниці... вони наближаються... гальма не спрацьовують... Дада знає, що на цій стадії вже не спрацьовують гальма... вона відчуває, як у Дада паморочиться в голові, коли він перетікає в неї... вона чує, як седан з розгону вдаряє об щось... як його відкидає... коли вона вивільняє голову, то бачить гарні червоні квіти, які розцвітають на лобовому склі з-під сплющеного обличчя Дада... ти-ба, як гарно цвіте Дада – думає вона зачудовано... червоні квіти зливаються, як маки на полотні котрогось з експресіоністів... тоді вона бере розквітлого мертвого Дада за плечі, щосили струшує ним і кричить йому прямісінько в обличчя: ні, Дада, ні!..

але живий Дада не розуміє її... він бачить тільки її вологі привідкриті губи, які промовляють йому щось інше... чому вона не хоче йти зі мною? - питає він ображено. Рудобородий по-батьківськи поплескує його по крилах і, спльовуючи на підлогу, цвиркає: стережися її, вона - ангелоїдка... вона пожирає ангелів...

неправда, ангелоїдка – значить ангелоподібна!!! – зі всіх сил шпурляє вона в обличчя Дада й Рудобородого... але вони її не чують... бо не вміють... бо в них стільки недоробленого... врешті їй стає шкода Дада і вона таки йде з ним, покусуючи повнуваті губи, туди, де за рогом припарковано синій седан...

Смерть

він не знає, що від цього у ній завжди робиться тріщина – щось на зразок волосини, яка часом звисає перед очима чи прилипає до плаского білого живота ... така маленька, а так неймовірно дратує... тріщина чимдалі ширшає, її краї розповзаються настільки, що все довкола – засохлий вазонок на підвіконні, колюче покривало, на якому вони лежать, вони самі, тілами впереміш, зім”ята майка на бильці, - все шкереберть летить туди, в ту зяючу, як рана, порожнечу всередині неї.

як це все уміщається в мені, часом думає Марта, оглядаючи перед дзеркалом своє худорляве тіло з двома темнуваними плямами пипок і незрозумілим заглибленням пупця... пупець – ця вирва, ця непевна згадка про початок, яка за життя не встигає зарубцюватися...

що ти відчуваєш, коли я залажу туди язиком? – питає Марко, коли вони лежать ще голі, але вже не такі навіжені.

лоскоче... ти ж знаєш, що я дуже боюся лоскоту на животі... – каже Марта, залишивши частину відповіді недомовленою, бо насправді вона не любить, коли торкатися її пупця - їй видається, що Марко застане там її вчорашню, застане там запах відмерлої епідерми, який не вимивається, бо з дитинства вона боїться там митися... коли Марта була малою, мама казала, що не можна пхати туди пальці, бо розв”яжеться живіт... її завжди переслідувало оте відразливе видиво тельбухів, які вивалюються із розв”язаного живота... але це занадто довго пояснювати, та й нема жодної певності в тому, що Марко зрозуміє її правильно.

Маркові ніколи не дізнатися, яка вона всередині... вона сама не знає, яка вона там... часом у миті найбільшого кайфу їй хочеться вивернуся назовні, як рукавиця... виверни мене, - просить вона Марка спраглими покусаними губами, але він чи то не чує, чи то не розуміє... розвертає її і бере з іншого боку...

вона щоразу вивертається, коли я підходжу занадто близько, щоб її зрозуміти, – думає Марко, - здається, вже маю її, аж ні... вертка, як риба, яка невідомо як висковзує між пальцями...

він придивляється до неї зблизька, не впізнаючи... все видається інакшим з перспективи живота, на якому він лежить головою... непропорційно широке, мовби розлите на постелі, стегно, світлі волосини живота, що темніють і сплутуються у напрямку лобка... вона ніколи не соромиться отак лежати перед ним голою... у ній є щось твариняче... часом її важко хотіти, як жінку...

Марта не знає, що значить жінка, якщо не брати до уваги тіла... Марта не знає, що значить чоловік, якщо не брати до уваги тіла... Марта не знає, що значить кішка, якщо не брати до уваги тіла... все схоже між собою і відмінне водночас... часто Марті здається, що вона насправді нічого не знає...усі її думки - про тріщину, яка невідступно більшає в ній і якої не можна нічим закласти.

часом вона нагадує йому кішку... коли отак спить калачиком, затиснувши зап”ястя стуленими колінами... коли потягується після сну, різко вигинаючи спину... а особливо, коли мовчить... їй, як кішці, вдається вислизнути крізь вузьку шпарину їхнього мовчання, бути тут і водночас бути десь інде, куди йому ніколи навіть не зазирнути...

тоді він може годинами гладити її волосся, перебираючи тонкі м”які пасемка на потилиці... вони слухняно прогортаються, відкриваючи незвично білу шкіру голови... здається, її голе тіло в усіх інших місцях ніколи не буває таким оголеним, як під волоссям... чомусь його неймовірно збуджує думка поголити її, побачити її без волосся... коли він був малим, старші хлопці з їхньому двору поголили кішку... він не бачив самого процесу (казали, кішка дряпалася і щосили пручалася), лише результат – маленький безпорадний череп, обтягнутий синювато-рожевою шкуркою, який викликав у нього змішане відчуття провини і відрази... і саме тоді, як то недивно, він вперше відчув ерекцію... іноді йому кортить розповісти їй про це, але він боїться, що вона його не зрозуміє, або треба буде довго пояснювати, вишуковуючи потрібні слова, добираючи аналогії, виправдовуючись якимись психоаналітичними теоріями...

Марта потилицею відчуває його зіпріле плече, тепле вухо на животі і погляд, що ковзає десь поверх її волосся... кожного разу її розчаровує те, що все це ніби не насправді... бо насправді після такого слід помирати... довго, конвульсивно пригадуючи найтемніші глибини свого тіла... зазираючи в найпотаємніші закапелки мозку – у ті темні вузькі коридори, які ніколи не освітлюються свідомістю... ідучи навпомацки вздовж безкінечно довгої стіни... руками відчуваючи усі ті нерівності... углиб... ще глибше... натикаючись на перепони зі світу реальності... муха мертвопетлює під стелею, сідає на майку... майка зіжмакана, як в корови з рота... звідкись, здається, з того ж дитинства, незадоволений мамин голос, який звинувачує – хіба ж так можна поводитися з речами, а ну поскладай негайно... мамо, не зараз... відвертається Марта думками з інший бік... у цих глухих коридорах можна загубитися... вони рухаються впритул один за одним, як бігуни на фінішній прямій... двері зачиняються, обережно, двері зачиняються... чиєсь обличчя вихоплює погляд у тлумі електрички і коли вона вже втрачає останню надію встигнути слідом, воно починається – як високий вібруючий звук ізсередини, який росте, розходиться брижами по всьому тілу, накочує, як цунамі, руйнуючи все на своєму шляху... будинки в прибережній смузі... іграшкові кафе на терасі над пляжами... залишаючи розпластані мокрі тіла уперешім із різним хламом... і після такого доводиться жити далі – Марта з нерозумінням відвертається до стіни...

по якійсь млосній хвилі знемоги Марко приходить до тями - хапливо виймає із неї свого зніченого безпартійного члена, витирається рушником із махровим рослинним орнаментом... і Марті не лишається нічого іншого, як, накрившись колючим покривалом по самі вуха, зосередитися на орфографії обгортки від презервативів... але й там - кожного разу те саме... і нічого – про щілину, яка заважає їй жити... і нічого про смерть, яка так і не приходить...

часом їй здається, що вона надто далеко...

часом йому здається, що вона в ньому...

Аналізатор

ніби не ми скидаємо зі себе одяг на гарячі прибережні камінці і входимо у воду. Без одягу тіла чуються непевно, як слимаки без мушлі. цікаво, що він бачить, коли дивиться на мене ззаду – лише виділяючи поглядом те, що йому подобається? сідниці, які посередині труться одна до одної... стегна, які похитуються в такт... плечі, на яких нерівномірно облазить обгоріла шкіра... які думки пробуджуються у ньому при вигляді неголених протягом двох тижнів литок із колючою твердою щетиною? де в нього пролягає межа між тим, що приваблює, і тим, що викликає огиду... чому я ніколи не можу позбутися цього аналізування, мовби в мої мозги при народженні вмонтували якийсь підлий пристрій, який мусить все без перестанку аналізувати...

доки я обережно входжу у воду вище стегон, вода входить у мене, теж поступово і обережно, мовби боїться... це взаємопроникання завжди мене збуджує... з ним неможливе взаємопроникнення... він ніколи не розповідає, що відчуває, коли бере мене.

- там ти волога, темна і м”яка – каже він, - найприємніше відчувати, як ти мене стискаєш, коли кінчаєш... тоді ти не залишаєш мені шансу вийти, не вилившись...

але це мені нічого не каже, бо я не тямлю себе тоді, коли кінчаю... тільки в ці моменти аналізатор відключається, мовби в ньому стається коротке замикання... і все – трах-бах – і знову блимає лампочка нічим не затуманеної свідомості...

море входить у мене набагато глибше й повніше, ніж він... мене збуджує, що я на очах у нього ніби віддаюся іншому... я зраджую тобі з іншим, тобі подобається така фантазія? йому подобається, бо він теж намається ввійти в мене, витісняючи воду... він не хоче мене ні з ким ділити, навіть із морем... егоїст... море заважає нам кохатися... аналізатор у моїх мозгах малює мені цілу схему напряму дії різних сил і фізичних законів, які заважають нам кохатися... але коли б я стала переповідати все це йому, то в нього б, швидше за все, пропало бажання.

ніби не ми виходимо на берег і кохаємося просто на гарячих каменях, відчуваючи шкірою всі їх гострі й тупі кути, і силу тертя, яка згідно з розрахунками аналізатора, дорівнює скільки то й стільки, і силу збудження, яка часто прямо пропорційна зовнішнім обставинам, і силу вибризку, яку невідомо в яких одиницях вимірювати, і все оті незрозумілі нераціональні рухи заради короткого кайфу відключення цього клятого аналізатора...

цікаво, скільки часу тривало це коротке замикання...