Ірися Ликович

Феєрія для себе

Дзвінок вихопив мене зі сну. Точніше, з мрій. Напіввимріяна сонна тремтлива слухавка вібрує в моїй нерівнопульсуючій руці. (Хіба рука пульсує? – Так, у моєму творі все можливо. )

На екрані мобільного телефону тремтить напис «PIGGI», і сіра свинка пронизливо кричить-виспівує телефонну мелодію: «Ла-ла-ла...» Так могло би тривати довго, але з-за тла звукових хвиль визирає силует мого чоловіка. Точніше, не чоловіка, а коханця. І не мого, а просто так десь баченого чи навіть вигаданого на якісь лічені хвилини для ...

– Для чого?

– ... (не знаю...)

– ? (як?)

– ! (не муч!)

Мені сьогодні сумно. Я – САМА. Мене не цілуватимуть владні вуста справжнього чоловіка. Мій живіт не покриватиметься «гусячою» шкірою, а великі коричнево-рожеві соски не болітимуть солодощами. Я беру слухавку.

- Привіт.

- Угу...

- Я заскучив...

Що він ще говорив? Він сказав: «Хочу тебе», і це була єдина фраза, яку він насправді промовив. І, чесно кажучи, єдина, яку я хотіла почути.

- А ти?

- Я теж хочу тебе побачити...- рука моя вмілим натренованим рухом вивільняє з ліфчика ще сонне груденятко.

- Як справи? (Тобто: маленька паскуднице, ти знову торкаєшся соска наслиненим пальцем?)

- Все окей. Якраз збираюся в ліжко, – облизую свій вказівний, аби знову пестити моє яблучко.

Вершечок заспаного пуп’янчика перетворюється на стиглу міцну горошину спраглої жінки.

- Ти щаслива?

- О !..

Я згадую його і проймаюся бажанням відчути на собі доторк цих засмаглих від бажання рук, ненастирливо-гарячих уст, очей.

- Очей?

- Так. (Їхній блиск починається з мене. Він народжується й погасає на моїм оголенім тілі. Часто, коли він пестить мій куточок насолоди, погляд його зливається з моїм, і тоді я бачу ріст його бажань від початку і до самого кінця).

- Ти мусиш стати моєю тут і зараз, – твердо мовить він.

Я вся проймаюсь вогнем. Саме тому. Саме через це.

Сьогодні я сама. Вслухаюся у хвилювання свого серця. Рука вимріяного мужчини оголює мій живіт, довго пестить ніжну, м’яку шкіру. Потім мандрує нижче, і я тремчу, заплющивши очі. Вона блукає рельєфною поверхнею мого стогону, і потихеньку відшуковує ще солодші місця. Вся волога землі зібралась у мені і змішалась з моїми різнобарвними зітханнями.

- Алло...

О-го! Це навіть крутіше реальності. Вимріяний «він» аж розривається, блукаючи нетрями моєї любові. А я кричу, ваблячи його ще глибше -- до самого споду душі. Все живе моїм гарячим подихом. Палаючим, як його губи. Коли він цілує мій струмочок бажання, я плачу. Мої руки навчились так неперевершено повторювати рухи цього чоловіка!

Яке життя!

Ніч упала на місто. І я, вдоволена, засинатиму, бо щойно відлетіла з мене невеличка мрія, яка, знаю, повернеться ще не раз. Це ж уява торкалася мого пестливого тіла. І я, поклавши біля себе слухавку, стискала ковдру вільною від мрій рукою.

Вічність

«Все настільки змінилось від останнього нашого побачення. Сліди осені на твоєму обличчі глибше прорізають чоло. Але я згадую тебе таким рідним, таким схожим на того, якого колись зустріла вперше. Твої кумедні шорти, годинник на шкіряному паску, вигин губ, недбала поза. Я не можу жити без тебе. Я прожила без тебе тисяч-надцять років. А завтра знову мандрівка в життя, де немає тебе. Де є просто люди і просто події.

– Як тобі ведеться, коханий?

Бачиш, ти знову, як колись, герой моїх творів.

Я народила без тебе мільйони дітей, але всі вони були твоїми. Тому й тікали від мене так швидко. Вони летіли у світ. Бо рішучість взяли від мене. Вони були красиві, як ти.»

«Я кохав тебе, Мнемозино.

Ти була молода і звабна. Ти була зріла і врівноважена. А бувала й зовсім ніяка. Я дивився на тебе, як ти вивозила на свіже повітря свого першого чорнявого сина. Я спостерігав, як потім забирала його з дитсадка. А потім підвозила до школи. Я був з тобою в Єгипті, коли ти вперше втратила десяту доньку. Коли розмовляла тією чужою мовою.

Я кохав тебе, Мнемозино.»

Так почну я свій перший великий твір, – думала я, сидячи за письмовим столом своєї маленької, винайнятої в старої бабусі, кімнаті. В мене не було ще тоді комп’ютера. Тільки сіра чорнильна ручка, грубий зошит і мрії.

Тоді я ще навчалася в університеті, плакала вечорами, цілувалася зі своєю веселою самотністю.

«Часто, коли мами немає вдома, – розповідала мені шкільна подруга, – мій вітчим кличе мене до себе на ліжко. Або бере на коліна, коли палить на балконі. Інколи Він торкається моїх грудей і пестить стегна. Я не розповідаю про це мамі, бо це мені подобається.

Знаєш, коли вони вночі займаються коханням, то я чую звук, ніби хлюпає вода, коли намагаєшся затиснути її долонями. Мама завжди шепоче, що не потрібно цього робити, бо діти, тобто я з сестрою, можуть прокинутися. Але вона не знає, що я ніколи не засинаю так швидко, як Ніна, а спостерігаю за їхніми силуетами.

Спочатку Він дивиться телевізор, а мама купається. Потім вона виходить з ванни, закутана в рушник. І я вже знаю, що під ним в неї немає білизни. Їй тридцять три, але вона дуже любить кохатися. Потім Він вимикає телевізор і мама декілька разів питає, чи ми заснули. Ніна спить, а я мовчу. Тоді вона відкидає рушник і йде до Нього. Мені не подобаються мамині груди, а ще мені не подобається, як вона чи то плаче, чи то схлипує під час сексу. В нашій квартирі я засинаю останньою. Мені завжди здається, що аж під ранок.

Це дивні й нові відчуття. Відколи Він живе у нас, я стала не така, як раніше. Багато часу проводжу перед дзеркалом, порівнюю себе з мамою. Коли вони поїхали на пікнік, а я залишилася вдома, то довго набирала в долоні воду і пробувала відтворити той хлюпаючий звук.»

Це було давно, в дитинстві, коли я ходила, мабуть, у клас сьомий. Ми розмовляли з подругою на такі теми. І я приходила до них у гості і задивлялась на її вітчима. Потім прислухалася вночі до звуків зі спальні батьків. Але нічого особливого не чула. Розглядала тата, коли він напівоголений ходить по хаті, коли голиться.

«Бо кохав я тебе, Мнемозино.

Ти – дивна. Я в цім житті письменник і маю свою сім`ю. Чи не маю? Але далекі проблиски якогось -енного минулого знову і знову пробуджують у мені шал, запальність та войовничість. Я пишу до тебе, дівчинко і жінко, бабусю й матусю, тітко моя. Пишу слідами на першому снігові. Пишу ялиночки та кола і просто пишу сліди. Я вже не той, хто спостерігав за твоїм єгипетським горем. Моє єство інше.

Я твердий і впевнений. І такий же, як і ти, – дивний. Живу щасливий. І кожного ранку, коли дружина йде на роботу, дзвоню тобі – чужій коханці та чужій жінці, і слухаю казки про твою самотність. Маленька брехухо, це хто з нас самотній? Ти, коли сама, чи я, коли поміж всіх, коли всюди, коли мене постійно чекають? Ти теж чекаєш, бо називала мене ніжним і добрим. Я дзвонив тобі вчора, коли ти була виснажена нічним коханням зі своїм новим хлопцем. Твій голос все ще тремтів, налитий вчорашніми переживаннями, та мені було байдуже, з ким ти проводила вечір, як байдуже з ким ти проведеш сьогоднішню ніч.

Бо кохаю тебе, Мнемозино.

Ми з тобою дивні, але біжи, маленька мрійнице, у свій світ, бо я тебе не знаю. Не бачив тебе ніколи. Лише чув твій голос зі скрипом слухавки. Чув твій плач, та не вірив у твою самотність.»

От я й знову не втрималась від того, щоб не писати свій великий роман. А ще знову згадала дитинство. Тоді я почала по-новому дивитись на батька. Я побачила, що в нього міцні плечі і підтягнутий живіт. Від того часу не обминала нагоди, щоб побути з ним, відчути його доторки і поцілунки в чоло.

- Ти моя розумничка, – казав він.

А я тулилась до нього. Я спостерігала за мамою, як вона підходить до нього, як посміхається, як подає вечерю.

А потім я йшла до школи, де ми з подругою розповідали історії. Головним героєм моїх оповідей став тато. Я розповідала, як він гладить мене, як дивиться, як хоче цілувати в губи. І дивувалася з того, що почуття до батька стали інакшими.

Одного разу ми прийшли до Віки додому.

ВІН, як завжди, курив. «Коли ти вже чимось займешся, – як зараз чую голос її мами, – сидиш тут, нероба.» А ВІН палить і сміється.

Я не знала, чи красивий ВІН. Просто був нашою з Вікою мрією. Нашою недосяжністю.

«Коли ти прийдеш до мене знову? Де ти? Де? Я не чую твого відчайдушного крику, я не відчуваю твоєї присутності. У цім світі вже немає нікого: померла моя тисяча перша донька і мільйонний син. Тепер я сама. Тепер я – вічність і самотність. Я писатиму на снігу роман про тебе. Я витопчу його ногами. Я намалюю на снігові тебе. Хай інопланетяни дивляться на твоє обличчя. Це обличчя всіх моїх синів і доньок. Ти прийдеш колись ще до мене? Прийдеш? Лише коли? У добу, коли вже немає Інтернету і мобільних телефонів, коли немає мерців і є лише я, – побудую для тебе дім. Вперше для тебе. Я оселю в нім вигадку. Я оселю в нім міф. Я напишу на стінах твою долю – жінку, яку ти кохав. Я дам тобі ім’я Ендиміон. Я зрозумію тебе.»

Що таке біль? Це коли ВІН колихається над тобою?

Що таке насолода? Це коли ВІН колихається над тобою?

Що таке страх? Це коли ВІН колихається над тобою?

Що таке ВІН?!!

Він – моя перша перемога над Вікою і перша поразка над собою.

ВІН був ніжний і уважний. А мені було тринадцять років.

– Я кохаю тебе, – сказала йому напочатку.

– Я тебе дужче, – відповів ВІН. У очах залягла насмішка.

– Почекай, я зараз.

І я пішла до ванни. Зняла одяг і закуталася в рушник Вікиної мами. Потім вийшла до нього,

– А ти вже вимкнув телевізор?

– А я його й не вмикав.

– Вмикав, не правда.

– Ну добре, я пожартував, я його вимкнув. Ходи до мене.

– Я зваблива?

– Ти розпусна мала.

– Я не мала.

– Тоді ти просто розпусна. Скільки тобі років?

– Я однокласниця Віки.

– Ходи до мене, однокласнице Віки.

І я підійшла. Відкинула рушник, що сягав мені до колін.

«Мнемозино, ти де? Я йшов цією порожньою землею. Я шукав тебе. Але вічна зима, Мнемозино. І так буде завжди. Бо вічний пошук чогось невідомого – це шукання тебе, Мнемозино. Пошук навіть не жінки, а просто шукання заради шукання. Вічного замку, вічного будинку з розписами на стінах, пошук слідів на снігові.

Я кохаю тебе, Мнемозино.

Я довго шукав своє щастя. Та щастя – це минуле. Бо на прохання сказати одним реченням, що таке щастя, в моїй уяві прокручуються сюжети з минулого.

Я кохаю тебе, Вічносте.»

Не вийшло роману. Але я не падаю духом, бо ще все попереду.

На прохання одним реченням сказати, що таке щастя, я теж думками повертаюсь у минуле. Але не до Нього, хоча Він теж минув.

Веселі ліхтарі і променевий погляд автомобілів кожну ніч нагадуватимуть про циклічність.

Римуйте слова, друзі. Пишіть рядки ногами по снігу.

ВІН сказав:

– Ти так хотіла бути дорослою.

А я сиділа, загорнувшись в рушник. Така собі несправжня маленька жіночка. За ширмою, на своїй половині заснула Віка. Вона вперше заснула першою, бо насправді їй було не цікаво, що робитиме ВІН зі мною. Її цікавила мати.

Прийшовши додому, я прожогом увірвалася в кімнату батьків. Вони лежали на ліжку голі. Навіть не прикриті пледом.

– Тату! Таточку!

Мама не плакала під час сексу і не схлипувала. Вона кусала губи.

Я, закривши долонею очі, вийшла з кімнати.

Потім була розмова з батьками, які намагались пояснити мені на прикладі пари голубів, що кохатися – це природно.

Я уважно слухала їх , а далі, підійшовши до батька, поцілувала його в губи цілунком жінки.

«Дорогий Ендиміоне! Моє блукання – це блукання твоїм серцем. Я обійшла його уздовж і впоперек. Так легко і приємно мандрувати серцем, тому я не припинятиму свого заняття.»

Природа стала схожою на мене. Дерева заснули, вулиці посмутніли і хмари готуються стелити снігові килими.

Я дивлюся на ромашки зі скла. Кругом, як у вусі, все мовчить. Аж гульк – уже повиринали сумні крижинки.

Я знову йду від чоловіка. На цей раз іду від тебе. Поки що тільки подумки, але вже йду. Бо минуле – це щастя, а я дуже хочу, щоб ми з тобою назавжди залишилися такими ж щасливими, як нині.

Ти казав, що в мене ніколи більше не буде такого чоловіка, як ти. І я плакала.

Ти казав, що в мене ніколи більше не буде такого чоловіка. І ти правий, бо будуть інакші.

Але ж будуть. І це тішить.