Українсько-Польський бізнес-форум

Україна-Польща: спільні виклики і інтереси

30-31 травня 2008, Львів
Сесійна зала Львівської обласної ради, Львів

Степан Кубів

Уникаймо постійного ушкодження якості мислення

(Суб’єктивні міркування про суть, умови та принципи формування стратегічного партнерства України з Республікою Польща)

У кожній поважній справі важлива точка відліку. Як відомо, усі нові ідеї мусять перейти через чотири етапи. Перший етап – про ідею не говорять, а лише знизують плечима. Другий – про ідею починають говорити, але іронічно. Третій – ідея починає звертати на себе загальну увагу, тому її завзято поборюють відкриті й скриті вороги, упереджені представники будь-якої спільноти. Нарешті, четвертий етап – ідея, очищена від усякого намулу, стає загальновизнаною.  Задекларована проблема під сучасну пору знаходиться між третім і четвертим етапами. І в Україні, і в Польщі не бракує фахівців, які вражені скепсисом: мовляв, ми не маємо аксіологічно вмотивованої візії майбутнього, тобто чіткої мети, помислів її реалізації. Не докоряючи нікому, наважимося наголосити на найсуттєвішому: ні українці, ні поляки не втратили сенсу повнокровного життя, отож  нам не треба його віднаходити.

Аргумент? Обидва сусідні народи не змарнували посутньо своєї історії. Так, кілька століть поспіль ми мали свої імперії – Київську Русь, Польське Королівство у різних варіантах – від найменування до властивої суті. Так, ми поборювали себе навзаєм, знекровивши свої субстанції на битих шляхах історії. І перше, і друге – позаду. Забути його? Боронь, Боже! Історія з великої літери – наш генеалогічний стовбур. Якщо ми, двієчники з моральності, й далі плекатимемо образ ворога, - будемо відкинуті до архаїчного рівня. Якщо хитруватимемо – обдуримо передовсім самі себе: закон відплати не є порожнім звуком. Отже, мусимо освоїтися у  переломовий період світової історії, коли комерційно-маніпулятивна цивілізація полишає арену, щоб вивільнити шлях до утвердження духовності як домінанти; духовність сприймаємо як синонім божественності. Збагнувши, в якій точці трансформаційної кризи людства знаходимося, зможемо поставити свої опорні знаки, подивитися новими, мудрішими очима на яскраво-пречудовий світ, котрий, одначе, потребує також нашої допомоги. Нашої – і української, і польської.

І

Усвідомивши собі, що втрата імперій – благо (незабаром усі ще існуючі імперіальні утворення розсипляться), яке викристалізувало ідентичність, що хронологічний хаос перманентно роз’ятрюватиме рани, що так званий національний інтерес – куца концепція, ми навзаєм загартуємо розум і відшліфуємо сумління, допоможемо собі збагнути те, що минулі епохи донесли до нас чудові квіти релігії та культури. Інакше – основне змістове ядро історії. Нагадаємо: „Initium ut esset homo creatus est” – „Початок покладено, людину було створено” (Августин). Нагадаємо собі теж заклики-орієнтири моральних авторитетів наших націй. Отже, Тарас Шевченко: „Подай же руку козакові/ І серце чистеє подай!/ І знову іменем Христовим/ Возобновим наш тихий рай”. Комусь може здатися надто романтичним у наші вкрай цинічні часи заклик вірити у добро, закладене у людській природі – подай чистеє серце!, однак немає більшого нещастя для нації, ніж зачинитися у порочному колі непогамованого егоїзму. Отже, Іван Павло П: „Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього”. Прекрасно орієнтуючись у краєвиді світу, заваленого руїнами духу, Святіший Отець правильно розставив акценти: матеріал минулого, сучасні реалії допоможуть знайти ресурси для „соціального милосердя” і „цивілізації любові”. Ці фундаментальні ідеї нашого часу вимагають нового концептуального інструментарію.

На нашу думку, варто автентичніше глянути на потребу орієнтації. По-перше, і Польща, і Україна впродовж сотень літ брали участь у моделюванні ідеологем європейськості як такої. Тим, які наполягають на тому, що ми переважно не є суб’єктами міжнародної політики, радимо змінити мірило. Сфера економіки, політики й „тусовок” надто важлива, але вона не вирішує про вклад народу у спадок цивілізації. Дуже переконливою вважаємо думку американського філософа Генрі Торо: „Нація повинна увіковічнювати себе пам’ятниками думки”. Сотні й тисячі репрезентантів України і Польщі збагатили європейську, підкреслимо – християнську й національну – ідентичність у царині культури, літератури, мистецтва, педагогіки, філософії, науки й техніки, зрештою – й господарки. Скажімо, на українських сільськогосподарських технологіях виросло високопродуктивне фермерство у США, Канаді, Австралії, Кубані та інших регіонах світу.

По-друге, без нас Європа неповна. Мусимо відтворити історичну правду в контексті європейської історії. Свого часу у журналі „Дзвони” (рік 1933, число 25) було вміщено статтю Дзеровича, яка доводила: поразку туркам під Віднем, 1683 року, завдали козаки під керівництвом полковника Апостола. Інші видання навели витяги з листів короля Яна Собєського до Марисенькі про те, що „я про ніщо так не думаю, як про козаків”, саме вони здобули намет Великого Візира. У Відні з Туркеншанцпарку знаходиться пам’ятник королеві Собєському з написом „Rex Poloniae – Dux Ukraine”. Багато кажуть нам написи на старих штандартах короля Собєського „Rex Poloniarum Magnus Dux Lithuanial, Ukraine etc”. Ці титули, що їх в польських королів не зустрічаємо, вказують на те, що Україна і українці на ті часи були великим політичним і мілітарним фактором. Генеалогія роду Собєських засвідчує, що мати короля походила з роду Даниловичів – одним з найстаріших в Червоній Русі. Річ Посполита Польща була союзом держав, але не Корони і Литви, а окремих воєводств, які були продовженням давніх удільних князівств. Кількість українців у польському  війську була дуже великою. Були часи, коли польський король був також „загальноукраїнським королем”. „Соборність” українських земель лише один раз стала фактом доконаним, зокрема у ХУІ столітті на Унійнім Сеймі в Любліні, коли Волинь, Київщина, Поділля об’єдналися з Червоною Руссю. Ось чому маємо право оцінювати довгу, сповнену хвали, і тривалу, безперервну історію своєї державності. Певна річ, також на віденську глорію, яка врятувала Європу від Османської імперії. Нагадаємо, що у ХШ столітті ми врятували Європу від монголів.

Щоб грамотно керувати динамікою суспільної свідомості, потрібно відтворювати цілісну історичну правду. Принагідно: засновником Кракова, колишньої польської столиці, був чоловік дочки Володимира Великого. А Данило Галицький був правнуком польського князя Болеслава Кривоустого. Ще один промовистий приклад: один із найвидатніших польсько-українських поетів пізнього Ренесансу Севастян Кленович у поемі „Роксоляні” захоплено пише про „Львів, те священнеє місто, про звичаї русів”, про „Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса”. Таким чином, якщо альтернативи співробітництву українців і поляків немає, зважено сприймаймо такі українофільські публікації, як стаття польського професора Анджея Романовського „Родинна Україна” (Газета Виборча. – 2006, 7 січня), яка містить не тільки раніше замовчувані факти, але й заклик: „Доля України повинна бути великим уроком покори – для світу, але, передусім, для поляків”. Наші поважні видання рівно ж містять мотиви примирення.

Нинішня ситуація в Європі доконечно диктує чітке зазначення акцентів на збереження національного обличчя кожної країни, на відновлення християнського фундаменту. Щодо українсько-польської візії було б на часі відновити випуск знаменитого „Польсько-Українського Бюлетеня” (Biuletun Polsko-Ukrainski”), який був заснований у 1932 році. Тут виступали такі емблематичні постаті, як Степан Баран, Іполит Бочковський, Володимир Дорошенко, Богдан Лепкий, Іван Кедрин, Володимир Кубійович, Роман Смаль-Стоцький та ін., з поляків – Влодзімеж Бончковський, Станіслав Лось, Леон Василевський, брати Олександр і Адольф Бохенські, Станіслав і Ян Папроцькі... Саме вони пропагували на сторінках часопису ідеї, які заклали основу для перебудови польсько-українських стосунків у дусі конструктивної співпраці. Пізніше легендарний Єжи Гедройць у паризькому журналі „Культура” значно розширив ідейну платформу співрозуміння, співдії двох сусідніх народів. Ми – прихильники усебічного, ретельного, наснажуючого діалогу, що спирається на взаємні симпатії. Вона, симпатія, є чимось більшим, ніж прихильність, це здатність взаємовідчування, тобто є поглядом на себе очима співрозмовника.

Світоглядна сфера – вирішальна для налагодження стратегічного партнерства, оскільки об’єднати може тільки духовне, акцент на суто матеріальному не може утривалити братерські стосунки, до яких прагнемо навзаєм. Беручи свідому участь в завданнях свого народу, ширше – в глобальному контексті, бо ж і Україна, і Польща – проблеми світові, ми виховаємо покоління, яке не завдаватиме нікому ніяких кривд, старанне, толерантне, відкрите до цілого світу. Людинолюбні нововведення і є моделлю майбутнього. Виживе той, хто збереже потенціал сенсів, інакше кажучи – запропонує найефективніший і найпривабливіший футурологічний проект. Перш, ніж ми станемо багатими, ми повинні стати доброчесними.

П

Світ ненависті й захланності став своєрідним Карфагеном, який повинен бути зруйнованим (gui esse delendam). Досить згадати себе, повірити в себе і бути собою, щоб, не влаштовуючи змагання з будь-ким, не мавпуючи чужих схем, стати просперуючими субстанціями. Грамотні, динамічні, добрі, турботливі люди, спираючись на мудрість наших предків, на багатство ресурсів, насамперед чорноземів, на доступ до північних і південних морів, неминуче заповнять живильною енергією простори від Балтики до Чорного моря. Політичного „прагматизму” недостатньо, оскільки він легко стає безпринципністю. Словесні ігри не перетворюються у фактор внутрішнього самовиховання. Сенс історії – моральний прогрес.

Ось чому хочу відтворити велемудрі слова Андрея Шептицького: „Тільки такий народ є багатий і сильний, у якому всі або майже всі (відповідно до свого становища) заможні. Небагато користи з багатств суспільства, коли не розложені вони на всі його верстви, а, по можності, й на всі одиниці його рівномірно. А таке рівномірне розложення їх неможливе знову без морального закону, який усіх нарівні обов’язує. Говорю це до тих із вас, що шукаєте економічної сили без моралі, без Божого Закону. Неможливий економічний добробут без моралі, бо неможливий він без суспільного ладу. А суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов’язків. А такої рівноваги нема, де нема етики… Мораль, потрібна до економічного добробуту, мусить бути незалежною від людей та їхньої самоволі. Мусить однаково обов’язувати!  Мусить мати санкцію, вищу, ніж санкції трибуналів світу, - так, що нарушення її каране було б конечно якоюсь безоглядною справедливістю, якої на цьому світі нема. Словом: мораль, потрібна до заховання суспільного ладу, - отже, й до економічного добробуту, мусить бути Божим Законом”.

Ринок – не механізм, це культура економічних і політичних відносин. Під таким кутом зору глянемо на такі складові стратегічного партнерства, як забезпечення національних економік ресурсами, розв’язання проблем безпеки, вироблення спільних поглядів і підходів щодо міжнародної політики, глобального й регіопереважно сировина, енергоносії, металопродукція. Щодо інвестицій, то, за даними Держкомстату України, за станом на 01.04.2007 польські інвестиції в українську економіку склали 367 млн. дол. США. У 2006 році польські фірми розпочали будувати в Житомирській області велике підприємство з виробництва сантехнічних товарів із загальним обсягом інвестицій понад 300 млн. євро.

Особливо слід відзначити найбільш вдалу інвестицію в банківсько-фінансовий сектор – банк з польським капіталом Кредобанк-Україна. Власником його є польський банк PKO BP GROUP, який лише в 2007 році через Кредобанк заінвестував в економіку України понад 200 млн. євро. Показово, що саме Кредобанку відводиться ключова роль у розвитку стратегічного партнерства України та Польщі.

Гляньмо на таблицю № 1.

Динаміка українсько-польського інвестиційного співробітництва (за даними Держкомстату України, млн. дол.США)

	Роки
	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
З Республіки Польща до України	54	62	69	98	153	179	225	366
Кількість підприємств	649	697	710	791	861	942	1027	1987

Безпосередні інвестиції з Польщі в економіку України за видами економічної діяльності на 1.04.2007 року

Вид економічної діяльності	млн. дол.США	%%
ВСЬОГО:	367	100,0
Промисловість	170	46,4
Фінансова діяльність	126	34,5
Торгівля, ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку	30	8,2
Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям	27	7,4
Будівництво	3,6	1,0
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство	3,3	0,9
Діяльність транспорту та зв’язку	2,6	0,7
Надання комунальних та індивідуальних послуг, діяльність у сфері культури та спорту	2,3	0,6
Діяльність готелів та ресторанів	0,6	0,2
Інше		0,2

Щоправда, більша половина інвестицій припадає на західні області України та м.Київ. Очікуємо вирівнювання ситуації, оскільки представники держадміністрацій Одеської, Харківської, Донецької, Полтавської, Дніпропетровської, Луганської областей та АР Крим активізували свої дії у цій сфері. Якщо вдасться налагодити тіснішу співпрацю банків, відновити проведення Польсько-українського економічного форуму під патронатом президентів обох країн, відкрити у Польщі український Торговий дім, розширити виставкову діяльність та ін. – можемо очікувати на динамізацію нашої співпраці.

Важливо, що вона є взаємовигідною. Українські інвестиції в польську економіку вже перевищують польські інвестиції в Україні. Індустріальний союз Донбасу придбав металургійний комбінат в Ченстохові, запорізький АвтоЗАЗ – підприємство по виробництву легкових автомобілів у Варшаві. Крім того, в Польщі діє 8 підприємств з українським капіталом.

За час дії Угоди про взаємне заохочення та захист інвестицій, започатковано наступні важливі інвестиційні проекти:

- створення польсько-українського підприємства „Бізон-Україна” в м.Ковель з метою налагодження в Україні виробництва зернозбиральних комбайнів;

- підписання угоди між АТ „Бізон” та заводом ім..Малишева у Харкові щодо спільного виробництва зернозбиральних комбайнів „Бізон BS Z-110”;

- реалізація домовленості про створення в м.Кременчук спільного підприємства по виробництву залізничних амортизаторів з еластомеру;

- укладення контракту з „URSUS Trading” Sp.z o.o. щодо створення виробництва по монтажу сільськогосподарських тракторів;

- створення за участю ПГНіГ спільного польсько-українського підприємства „Девон” з метою розвідки та експлуатації родовищ газу на території нашої країни;

- створення спільного підприємства та торгового дому Калушським концерном „Оріана” та „Тарнувським закладами азотовими”;

- створення за участю ВАТ „Укртранснафта” та ПЕРН „Пшиязнь” спільного Міжнародного трубопровідного підприємства „Сарматіа”, яке займеться реалізацією проекту будівництва нафтопроводу „Броди-Полоцьк”;

- створення спільного підприємства за участю НАК „Нафтогаз України” та ПГНіГ для здійснення проекту з газифікації прикордонних територій РП;

- будівництво фабрики з виробництва крісел „Новий стиль” у Харківській області;

- будівництво автоскладального заводу „Єврокар” під Ужгородом за участю польської компанії „Inter Groclin Auto”;

- відкриття фабрики з виробництва автомобільних крісел „Inter Groclin Auto” тощо.

Перспективним є проект транспортування газу в Україну з Норвегії через Польщу, а також створення Євразійського нафтотранспортного коридору Баку-Одеса-Броди-Гданськ (Польща).

Як бачимо, наші країни – „оптимальні” в сенсі розмірів території, кількості населення, інфраструктури, економічного потенціалу. У ХХІ столітті це виявиться позитивним. Але не можемо обминути людський фактор. Чи зміцнюється довіра на найвищому рівні, щоб запобігти кризовим ситуаціям (останні події на кордоні, коли температура кипіння нездорових пристрастей набрала небезпечного характеру), належно підготуватися до Євро-2012, випрацювати механізми надання банківських гарантій і кредитів? Ствердно на ці запитання відповісти проблематично. На початку березня 2008 року впливова польська газета „Жечпосполіта” вмістила інтерв’ю з професором Богданом Осадчуком, який десятки років обґрунтовував потребу поглиблення усебічних відносин між Польщею та Україною. Йшлося про відкладення візиту прем’єра Д.Туска до Києва. Великий прихильник Польщі, колега Є.Гедройца занепокоєний тим, що „польському урядові бракує візії й фантазії у мисленні про Україну”, що „прем’єр поводиться так, ніби не має жодної концепції взаємовідносин”. Найважливіше, упевнений Б.Осадчук, щоб „суспільна думка, преса, радіо і телебачення не дозволили віддалити нас одні від одних і пильнували, щоб політики проводили мудру політику”. Адже нашу слабкість пробують використати ті, хто хоче відібрати нам організацію Євро-2012. У Римі й Лондоні вже наголошують на тому, що Польща і Україна не побудували жодного готелю, ані кілометра автострад.

Маємо поважніше оцінювати те, що діється за кулісами „демократичної” софістики. Навряд чи нам потрібна безоглядна ринкова економіка, яка зафіксує плоди деморалізації, яка в наших умовах, зокрема в Україні, швидко перетворилася в спекулятивну економіку. Деколи здається, що ми заколисані „орієнтаційною сверблячкою” (вислів І.Багряного), відтак копіюємо найгірші варіанти маніпулювання статистикою, обходу митних правил, махінацій з метою повернення податку ПДВ, порушення митного законодавства (підробка документів та ін.). Якщо це стає нормою, то активізація багатоаспектної співпраці в економічній, військовій, політичній площині паралельно стимулюватиме прогресуючу деморалізацію суспільств і вкоріненню абсурдного принципу „anything goes” („все минає”).

Отже, з’являються нові сигнали винахідливої корупції, знецінення тих вартостей, що їх випрацювали попередні покоління навіть в умовах тиранії й чужоземного поневолення. Мабуть, варто спільно обговорювати, крім позитивних тенденцій стратегічного партнерства, теж загрозливі тенденції. В умовах медіатизації політики, усіх аспектів суспільного буття ці проблеми міг би своєчасно ставити й вирішувати спільний Інститут публіцистики й політичних наук. Адже, як свого часу висловився великий мудрець Америки Ральф Емерсон, „рівень цивілізації треба визначати не за цензом, не за розмірами міст, навіть не за врожаями, а за тим, яку людину вирощує суспільство”.

Ш

Немає жодного сумніву в тому, що західноєвропейські народи досягли високого цивілізаційного рівня. Те, що вартує уваги для відшліфування суспільних інституцій, влаштування співжиття й побуту, треба запозичити. Але саме з начебто облаштованих субстанцій надходять сигнали тривоги. Кілька прикладів.

Англійський соціолог Френк Фуреді у книзі „Політика  страху” доводить, що Захід острахопудився і внаслідок міжнародного тероризму, і через суперечливі тенденції розвитку сучасної цивілізації. Німецька газета „Цайт” навела офіційні дані про те, що кожний четвертий житель Західної Європи – тяжко психічно хворий. Французька економістка Женев’єва Фероне у книзі „2030, екологічний крах” обґрунтовано виснує, що енергетична криза, потепління, перенаселення і господарський крах до 2030 року посиляться такою мірою, що дійде до глобальної катастрофи. Американець Патрік Бюккенен назвав свої дослідження виразно – „Смерть Заходу”. За останні 15 років на Заході з’явилося понад 200 книг зі словом „Кінець” у заголовках – англійський термін „ендизм” (the end) не сходить зі сторінок мас-медіа.

У чому річ? Посутньо на це відповів Іван Павло П у розмові з французьким журналістом Андре Фросаром. Аналізів, що ґрунтуються тільки на матеріальних або політичних елементах людського життя, недостатньо. Коли значна частина української та польської еліти безперестанку закликає „йти до Європи”, вона або лицемірить, або не обізнана зі справжнім станом справ. Мислення людей Заходу стало матеріалістичним, хоч вони в цьому не здають собі звіту. „Європі потрібна міцніша злютованість. Між людьми славного „малого азійського мису”, де народилися усі сучасні цивілізації, існує один зв’язок і то настільки глибокий, що його вже не помічають: релігія, в якій ці народи були охрещені. Християнство є рідною мовою європейців, а мова прав людини є похідним від цієї мови християн діалектом. Людина не отримує своїх прав від природи, в якій види пожирають один одного; не отримує їх від політики, яка шанує тільки те, чого боїться; не отримує їх від самої себе; а отримує їх від Бога” (Андре Фросар. Світ Івана Павла П. – Львів, 2001. – С.62). Додамо, що демократія без вартостей легко перетворюється в явний чи закамуфльований тоталітаризм. „Цивілізація росте, людська істота дрібніє” – такий висновок зробили учасники „Суду над ХХ століттям”, що відбувся в рамках святкування 55-річчя польської газети „Тигоднік повшехни”.

Висновок очевидний: наше стратегічне партнерство має базуватися на автентичних цінностях української та польської культур, на християнських засадах. Синтез сучасної позитивної науки і давньої мудрості допоможе пізнати світ і ззовні, і зсередини. Пам’ятаймо, що світом рухають ідеї, а не інтереси. Саме шляхетні ідеї!

Особливі відносини зі США на якомусь етапі можуть бути заміною членству у НАТО та членству у ЄС, – Тарас Возняк

http://zik.com.ua/ua/news/2008/05/31/138390

На переконання начальника відділу зовнішніх зв’язків та промоції регіону Львівської обласної ради Тараса Возняка, на влиття України у структури Європейського Союзу ніхто не чекає.

За його словами, починаючи ще від Президента Кучми, українські уряди, більшість з яких – помаранчеві, хіба що на вербальному рівні реалізовували генеральний курс держави щодо вступу до Європейського Союзу. З цієї ситуації черпала і Росія, яка досі те і робить, що демонструє свої проімперські настрої, постійно вказуючи на те, що на нас «там» (у ЄС) ніхто не чекає. Таку версію Тарас Возняк висловив на ІІ Українсько-польському бізнес-форумі «Україна-Польща: спільні виклики та інтереси», який відбувся 30 травня у Львові.

Тарас Возняк наголосив на тому, що зараз Україна підійшла до часу, коли може робити конкретні кроки щодо облаштування свого реального найближчого майбутнього. «Я свідомо уникаю слова європейського чи євроатлантичного майбутнього, оскільки це тільки один з елементів, котрий може бути присутній. (Як воно би дивно не звучало, тим паче з уст людини, яка є достатньо великим євроатлантичним оптимістом). Тим не менше, треба тверезо на ці справи дивитися. Україна за останні роки наштовхнулася на опір щодо європейським та євроатлантичним аспіраціям з обох сторін. З одного боку, це опір режиму Путіна, який відкрито демонструє постімперські амбіції, а тепер ще й у нових формах Росія почала блокувати просування України у західному напрямку. І робить це вона надзвичайно психічно», – зазначив він.

Благо, що українська постпомаранчева демократія, за словами пана Возняка, на наших очах виродилася у війну: всіх проти всіх. «Це така собі дитяча хвороба незрілої демократії, яку спостерігаємо в Україні сьогодні, як воно не печально. З іншого боку, цей російський пресинг, як не дивно, підтриманий Німеччиною, а за нею і Францією, а також ще рядом країн Європейського Союзу. Насправді ж, у східноєвропейському вимірі вони бачать у нас певних конкурентів. Хочемо того ми, чи не хочемо, але ми повинні говорити достатньо щиро: ця ситуація призвела майже до цілковитого блокування бажань України, щонайперше щодо її вступу до структур НАТО.

Окрім того, блокується просування України на шляху до структур Євросоюзу, не кажу вже про зближення із самим ЄС, що є надзвичайно віддаленою перспективою, зважаючи на те, що зараз відбувається в Україні. Тобто очікувати у найближчому майбутньому формального членства України в Євросоюзі, не доводиться. Що таке формальне найближче майбутнє для мене? Для мене 10 років – це величезний термін. Можливо, тут є молоді люди, для котрих 20 років – це термін осяжний. Але є такі приклади, коли 10-20 років – були неосяжними термінами. І у цьому сенсі, для людей мого покоління, коли членство у ЄС для України обіцяють через 20-30 років, означає ніякого членства. Як би це печально для нас не звучало.

Тут ми повинні йти іншим шляхом: якщо формальне членство де-факто заблоковане, то ми повинні проаналізувати реальний стан стосунків між Україною і Європейським Союзом. Вже зараз для України Євросоюз є найбільшим інвестором. Це 54% інвестицій, які приходять в Україну напряму. Звичайно, не всі вони є чисто «єесівськими», оскільки навіть така маленька країна як Кіпр дає величезну частку у цих 54%. Це означає, що йде або самоінвестування українського бізнесу, котрий спершу вивозить, а потім знову завозить усі кошти в Україну, або сюди приходить російських чи казахський бізнес. Тим не менше, 54% це є набагато більше, ніж ті 5%, котрі формально приходять в Україну з Російської Федерації, і 5,4% – зі США. Але, якщо подивитися сферу торгівлі, то там можна навести відповідні цифри: близько 30% зовнішньої торгівлі України – з країнами Євросоюзу. А коли Радянський Союз розвалився, цей показник становив 80%, і поступово цей баланс змінювався. Зараз зовнішня торгівля з Російською Федерацією, як і з ЄС, становить по 30%. Можна говорити і про інші показники. Через нашу територію транспортується газ і нафта. Можливо це і не наше, але перевозиться воно через нашу територію. Це так само, як у майбутньому, можливо, експортуватимуть надлишки електроенергії, не тільки української, але й з Російської Федерації. Але при цьому всьому формалізації членства України в ЄС ми наразі не спостерігаємо…

Думаю, що Україна повинна пройти певне переосмислення своїх стратегій щодо ЄС, і перезавантажити при цьому свідомість усього суспільства. Потрібно по-новому звірити наш курс. Можливо, мова все-таки йтиме про генеральний курс, який ми вже більш-менш визначили. До цього часу, особливо у часи Кучми, у 90-х роках, українська євроінтеграція виглядала більше на вербальну євроінтеграцію. Вистачало, щоби Леонід Данилович Кучма десь вийшов на трибуну і сказав – «так, ми євроінтегруємося». Ось це був початок євроінтеграції і одразу ж її закінчення. Але це таки виглядало так, що ми кудись ідемо. Я називаю це вербальною євроінтеграцією. І маємо сказати, що ця вербальна форма євроінтеграції була надзвичайно вигідна усім учасникам цього процесу. Щонайперше самим тодішнім українським урядам. Адже, де-факто, вони нічого не роблять, а просто трішки підфарбовують свій фасад, або пробують спокусити чи сподобатися виборцям на Західній і Центральній Україні. Це також подобалося і Російській Федерації, бо за цими словами нічого реального не стояло. Подобалося це і достойникам у Брюсселі, бо за цими словами нічого реального не стояло і на ці слова можна було так само церемоніально сказати – «так, ми бачимо вашу європейську перспективу», і на тому уся європейська інтеграція з Україною, з формальної точки зору, закінчувалася. Як результат, ми отримали так звану концепцію ширшої Європи. Інструмент виконання цієї концепції називається зовсім не партнерство, оскільки ми опинилися не у статусі країни, яку розглядають як кандидата на членство у ЄС, а як того самого сусіда, як, до прикладу – Лівію, Марокко, Ліван, Ізраїль, Палестинську автономію, а також Україну, Білорусь, Росію. Але слід відзначити, що на східному відтинку кордону Євросоюзу тільки Молдова і Україна декларували на державному рівні про те, що хочуть бути членами ЄС. Принаймні, бодай вербально, як це робив Кучма, і дещо менше вербально, як це робили наступні уряди.

Російська Федерація не декларує і не збирається інтегрувати у Європейський Союз. Вона теж придумала, що має свій окремий статус. Білорусь, безсумнівно, так само... Тим не менше, у Європі нас усіх скинули до однієї шафи і кошти, які виділялися на євроінтеграцію, сягнули аж 20 млн євро, що страшно рекламувалося і це були величезні ресурси для цієї євроінтеграції. При тому, наші польські колеги чудово знають цифри, скільки коштувало не тільки Євросоюзу, але й самій Польщі оті євроінтеграційні процеси.

Але нам було тоді не до того: на часі були проблеми з внутрішнім протистоянням, які закінчилося Помаранчевою революцією. Одним з головних завдань було здійснення чіткого проєвропейськовго курсу в майбутньому, що тоді декларували всі, тепер вже постпомаранчеві, партії. Після Помаранчевої революції прийшло кілька змін політичної влади, змінилося кілька постпомаранчевих урядів, потім також був уряд синіх. Тепер знову спостерігається певний альянс – синьо-помаранчевих і трішки білих. Але при цьому всьому, активного виконання Копенгагенських критеріїв, навіть прискорення переговорного процесу щодо вступу України до СОТ (так, ми зараз у Світовій організації торгівлі), не було. До цього ми йшли так довго і так в’яло... Ну, майже не цікаво. Жодного прискорення імплементації цих Копенгагенських стандартів, які ніби зобов’язувалися виконати помаранчеві уряди, і синій також, не спостерігалося. Зайняті взаємним поборюванням, як помаранчеві, так і сині, вони були перейняті більше реальними справами – рештками до приватизації, а потім реприватизацією, аніж ефемерною для них євроінтеграцією. Тобто, попри всю свою проєвропейську чи антиєвропейську риторику, це стосується усіх – помаранчевих і синіх, вони чітко усвідомлювали примарність євроінтеграції як інтеграції у структури Євросоюзу. Безглузді кроки першого помаранчевого уряду тільки впевнили чиновників у ЄС, що насправді питаннями євроінтеграції у помаранчевій Україні ніхто серйозно не займається. І це був 2005 рік, коли у нас для цього був величезний ресурс. А тому до всіх декларацій і всієї влади в Україні можна відноситися доволі спокійно і трактувати їх як продовження виборчої риторики, а не реальної політики реального уряду у реальному вимірі. Тим більше, що тодішній Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко не була перейнята цієї темою і не є перейнята зараз. Таким чином, Україна не скористалася історичним шансом, щоби добитися не реального визнання нас з боку Євросоюзу, а навіть істотного просування у напрямку прийняття європейських стандартів, які передбачають інтегральні критерії. При чому, прийняти ці стандарти можна не лише для того, аби вступити у ЄС, не для того, щоби сподобатися в ЄС, а для внутрішнього користування, для українського суспільства як такого.

Далі внутрішня політична боротьба змусила Партію регіонів взяти на озброєння доволі жорстку антиатлантичну та антиєвропейську риторику. Курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію був штучно змішаний з курсом проросійським: відбулася мішанка. Зрештою, проросійський курс в устах більшості дійсно впливових регіоналів був не чим іншим, як теж вербальною політикою.

Що ж робити у такій ситуації? Думаю, перше, на що можна опертися, то на ті реальні процеси, які відбуваються між Україною і Європейським Союзом, і які виборюють не ті люди, які сидять під куполом десь там у Києві, а ті, котрі мають реальні інтереси, і котрі розбудовують Україну. Тобто – це бізнес. Тут можна повернутися до слів Моргана Вільямса, котрий сказав – «насправді демократичні інституції розбудовують не політики. Вони багато говорять про євроінтеграцію, вони багато говорять про інтеграцію до НАТО, про стандарти людей, про права людини і так далі. Але основою розвитку демократичного суспільства, яке реально зближується з європейськими та євроатлантичними стандартами у широкому розумінні цього слова, є бізнес. Особливо – це середній клас. Саме він є основою громадянського суспільства як такого».

У якому напрямку могла би працювати Україна? Є кілька напрямків, якими Україна могла би рухатися. Перше. Пробувати якщо не подолати, то зменшити негативний торговий баланс з Євросоюзом, не лише відкриваючи, але й захищаючи свій ринок. Друге. Диверсифікувати політику європейськості і політику сусідства, а натомість добиватись особливого статусу, принаймні – від ЄС для України. Польща і Швеція ініціює створення спеціальної східної політики у ЄС, що передбачає особливе відношення до України та Молдови. І, напевне, це і є першим кроком наших друзів у ЄС – Польщі та Швеції. Думаю, що їх слідом підтримають скандинавські країни, балтійські країни і країни Центральної Європи. Третє. Пом’якшити негативні наслідки від розширення шенгенського режиму на території нових членів Євросоюзу. Ми усі розуміємо, що Польща повинна була входити у шенгенський простір і це нормальна річ. Але інша річ, що українська сторона, завдяки нашому тодішньому геніальному міністру закордонних справ Арсенію Яценюку, дала нам купу невирішених питань. Бо восени 2007 року були вирішальні консультації щодо нашої участі у цих змінах – на найвищому рівні. Однак, у нас сталося як завжди. Тому ми повинні на економічному і суспільному рівнях переходити до глибокої інтеграції з Євросоюзом, і з можливою у наступному, через 150 років, інтеграцію у структури ЄС.

Що нам для того потрібно ще? Це швидка інтеграція у НАТО. Чому такий дикий опір щодо нашої інтеграції? Чому йде пресинг із зовні та зсередини? А тапер пресинг ще й збоку – від Німеччини і Франції? Та тому, що це завдання, яке абсолютно можна виконати. Якщо нам це не вдасться, то є країни, які не є членами Євросоюзу, і є країни, які не є членами НАТО. Вони просто шукають двосторонніх стосунків. Але особливі стосунки зі США, на якомусь етапі можуть бути заміною і членству у НАТО, і членству у ЄС»