Пам'яті Ганса Ґеорґа Ґадамера

Фото Олега Заячківського

Шановні колеги!

З сумом сповіщаємо Вас, що 14 березня 2002 року помер Ганс Ґеорґ Ґадамер, найвидатніша постать европейської філософії ХХ століття, творець сучасної філософської герменевтики, професор Гейдельберзького університету.

Він народився 1900 року, навчався у П.Наторпа й М.Гайдеґґера, докторську дисертацію захистив у 1922 в Маґдебурґу, професорське звання отримав у Ляйпциґу в 1939 році (1946-47 рр. був ректором цього університету), а катедру в Ґайдельберґу успадкував від К. Ясперса у 1949 році. Класичною стала праця Г.Ґ. Ґадамера „Істина і метод. Нарис філософської герменевтики” (нім. видання 1960, укр. переклад 2000), Майстер опублікував також десятки томів есеїв, досліджень, доповідей, останні з яких з’явилися нещодавно. Книга есеїв Г.Ґ. Ґадамера „Вірш і розмова” в українському перекладі Тимофія Гавриліва з’явилася накладом журналу „Ї” два тижні тому.

Українська громадськість назавжди збереже пам’ять про видатного мислителя, а найкращим пам’ятником йому стануть нові й нові переклади та інтерпретації текстів великого філософа.

Редакційна рада Незалежного культурологічного часопису „Ї”

14-03-02 Gazeta Wyborcza написала:

У четвер у Гайдельберзі помер видатний німецький філософ Ганс-Ґеорґ Ґадамер (Hans-Georg Gadamer). Йому було 102 роки.

Він був учнем Мартіна Гайдеґґера, професором університетів Ляйпціґа, Франкфурта на Майні та Гайдеберґа. Він – один із співтворців сучасної герменевтики: "мистецтва посланця богів" Гермеса інтерпретувати та розуміти тексти. Його цікавила не тільки проблема розуміння текстів, але й розмова-діалог (він казав: "Немає вищого принципу, аніж принцип саморозкриття у розмові"), відкритість до способу мислення іншої особи, врахування контекстів, якими ця розмова супроводжується.

"Ґадамер був свідком двох німецьких катастроф і шести політичних устроїв, – писав про нього у 2000 році в "Gazecie" Адам Кшеміньскі. – Він народився у вільгельмівські часи, навчався за Ваймарської Республіки, академічну працю почав у добу III Райху. В 1945 році його призначили ректором університету в совєцькій зоні окупації. Через два роки він переселився в американську зону (...).

Він і справді народився у 1900 році в Марбурзі, але водночас є нашим земляком, позаяк не лише провів свою юність (перший період навчання) у Вроцлаві, де його батько був професором університету, але також частина його родини походила з Валбжиха. Упродовж останньої чверті століття він кілька разів бував у Польщі – у Вроцлаві, Кракові та Варшаві. Саме йому польський університет у Вроцлаві надав у 1996 р. з нагоди свого п'ятдесятиріччя звання почесного доктора (...).

У III Райху Ґадамер пригальмував свої дослідження Платона, аби, аналізуючи платонівську "диктатуру педагогів", не опинитися занадто близько до нацистської диктатури. У 1937 р. він щоправда прийняв "зарійщену" посаду професора Марбурзького університету, але (...) в фашистській партії ніколи не був, також відмовився від членства у підтримуваному нацистами товаристві неокантіанців, провадив семінар у Гуссерля, переслідуваного за єврейське походження (...).

В 1949 Ґадамер посів кафедру у Ґайдельберзі після Ясперса, перетворивши її на один з найжвавіших центрів філософської думки у післявоєнній Німеччині".

Головна праця Ґадамера – "Істина і метод. Нарис філософської герменевтики" (1960, [укр. переклад 2000]...).

Також з'явилася низка коментарів:

Малґожата Лукасєвіч (Małgorzata Łukasiewicz): Ґадамер був – це звучить дивно, адже упродовж 102 років можна було говорити, що Ґадамер є. Так от, Ґадамер був філософом, дуже цікавим філософом ХХ століття. Він запропонував візію людського світу як спільноти людей і слів. Людей, які слова читають і ними перемовляються. Він і сам був блискучим читачем, і хтозна, чи не була його літературна вразливість, вразливість на слова і на складання слів його найголовнішою цнотою. Ґадамерова інтерпретація поезії, у тому числі такої важкої та вимогливої, як вірші Поля Целана, сама є великою літературою, ба навіть, поезією.

Професор Барбара Скарґа (Barbara Skarga): Знову пішов від нас хтось великий, може останній з великих філософів ХХ століття. Після Левінаса, після Гайдеґґера, після Шелера й інших. Він був творцем нового типу герменевтики, для якого, як видається, найважливішими категоріями стали розуміння та порозуміння. Категорії ці були для нього важливими не лише в теоретичній філософії, але й у всіх суспільно-політичних питаннях.

Для Ґадамера, я б хотіла це особливо підкреслити, спільнота засновується на взаємопорозумінні, не лише на спілкуванні, а саме на порозумінні. Пригадую його слова про діалог. Діалог, як казав Ґадамер, ніколи не закінчується, він завше пропонує наступні питання, тому сенси, які він породжує, залишаються живими й актуальними, вони відповідають запитам свого часу, а водночас скеровані у майбутнє. Вони також ніколи не бувають остаточними.

Хочу підкреслити, що в словах Ґадамера завжди бриніла турбота про повоєнну Німеччину. А з іншого боку, він намагався вирватися з карбів чистого ідеалізму, до якого апелював, але водночас вбачав у ньому певну небезпеку для німецької культури.

Ґадамер високо цінував мистецтво, але надзвичайно цікаво те, що коли він говорив про поетів, то найохочіше – про Гьольдерліна та Рільке, тобто тих поетів, які були найближчими до метафізики. Сам він про метафізику розважав небагато, але його тексти випромінюють метафізичний тон, він завше у них присутній.

Антрополог та есеїстка Йоанна Токарска-Бакір (Joanna Tokarska-Bakir): У Гайдельберзі він був наче палладій – культовий предмет, який носили мурами під час облоги, що мало б гарантувати місту порятунок. Але його гарантії не стосувалися виключно цього міста.

Нехтуючи минулими та майбутніми глузуваннями, він уперто вірив у діалог. Припущення, що співрозмовник може мати рацію, а навіть перевищувати нас, видавалося йому "єдиним різновидом чесності, якого можна і треба очікувати від професора філософії". Жакові Дерріда, котрий дорікав йому в протекціональності та надмірові добрих інтенцій, Ґадамер відповів із сумною іронією: "Прошу мене вибачити за те, що я намагаюся Вас зрозуміти".

Хоча він учив порозуміння, водночас Ґадамер заперечував пізнавальну захланність. На запитання, скільки повинен знати читач, аби зрозуміти вірша, він відповів: "Стільки, скільки зможе, стільки, скільки стерпить, аби не оглухнути". Ґадамер відпускав гріх зневіри у словники, які називав "гнилими плодами науки". Він визволяв від нав'язливої біографічної інтерпретації. Ґадамер повторював: читати, знову й знову читати, а розуміння прийде саме собою.

Він кинув виклик потугам своїх часів, тим, про які Юзеф Чапський писав, що "від скромного визнання непізнаваности для нас світу" вони перейшли до "брутального заперечення усього, чого ми не можемо пізнати". Про істину він говорив без узурпації, про метод – без екзальтації. Він вірив, що "немає такої речі, яку завдяки мові не можна було б удоступнити слухові". І що "все, що людське, ми повинні дозволити сказати одні одним".

Він не боявся виглядати смішним, тож ніколи не виглядав смішним. Водночас, він не був авантюристом і знав ціну помилки. Досвід, писав він, є насамперед негативним досвідом. Ґадамер підкреслював значення такту, терплячости і смаку для розвитку мудрости. "Жодна відповідь не може бути безсенсовою, однак, вона часто потребує тривалого пояснення можливого сенсу, який є її мотивом". Він знаходив час, аби шукати мотиви.

Мистецтво життя Ґадамер освоїв так само вправно, як і класичні мови. Певний час здавалося, що смерть не має до нього доступу. Він уподобав собі максиму Брехта: "Людина ніколи не буває достатньо завбачливою, коли йдеться про життя". Помираючи, він підтвердив правоту цієї думки.

Професор філософії Цезари Водзіньскі (Cezary Wodziński): Ґадамер помер? У це важко повірити. Уже багато років ми звикли до думки, що він не просто довгожитель, а може й безсмертний, як і належиться великому філософові. Тільки йому, єдиному з живих, безперечно належав такий титул.

Ганс-Ґерґ Ґадамер був останнім з живих філософів. Своїми життям і працею він охопив усе минуле століття. У ХХ столітті є лише кілька книг, про які можна сказати – епохальний твір, твір на міру епохи. З усією певністю до них належить "Істина і метод" Ґадамера. Драматична, катастрофічна, апокаліптична істина епохи записана у цьому творі з незвичайним, я б сказав, епохальним спокоєм і розмислом. Ґадамер був у філософії тим, ким Томас Манн був у літературі. Схоже, що вирішальним чинником у цьому випадку став той факт, що його наскрізь сучасна думка занурена дорешти у минуле. Вона виростає з історії, вона пророкує минуле. Вона є втіленням ідеї, яку сама ж і проголошує, про діалог між часом минулим і майбутнім, про діалог, яким є ми самі, про діалог, який має на ім'я філософія.

Після смерті Ґадамера уже не зосталося філософів. Помер останній з них. Хтось такий, хто розмовляв із Платоном, наче із сучасником. Віднині можна говорити про філософів від Сократа до Ґадамера. Поки що кінець.

Анна Рубіновіч (Anna Rubinowicz) зреферувала з Берліна відгуки німецької преси на упокоєння Ґадамера:

На думку німецьких публіцистів і філософів Ганс-Ґеорґ Ґадамер був напевне останнім представником класичної касти німецьких професорів із фантастичними знаннями та дистансуванням від сучасности. Виявом цього стала не лише його життєва позиція, але й філософська думка – в тому числі твір його життя: герменевтика, або ж наука про розуміння, підсумок якої він описав у класичній праці "Істина і метод" (1960).

"Він був мислителем розуміння та порозуміння, – пише Екгард Фур (Eckhard Fuhr) на сторінках "Die Welt". – Він не кидав блискавками розуму, але вплітав свою публічність у діалог. Як глибоко сягають історичні зразки розуміння? Що означає, говорити однією й тою ж мовою? Чи існують межі мови? Чи ми не обманюємося, шукаючи сенсу? А що діється, коли друга особа не хоче брати участи у грі розуміння, і різницю в поглядах розуміє не як запрошення до обміну думками, а як привід до війни? З цієї точки зору 11 вересня можна трактувати як катастрофу порозуміння. Через кілька днів після теракту Ґадамер визнав у розмові з "Die Welt" свою безпорадність. Але додав: "Єдине, що я можу вчинити, це сказати: ви повинні стати вільнішими".

На думку Норберта Больца (Norbert Bolz) з лівої "Die Tageszeitung" герменевтика антимодерністська і консервативна. "Аби відчути дистанцію Ґадамера до духу часу, вистачить переглянути список його улюблених понять, – пише Больц. – Авторитет, традиція, зразок, спадкоємець, обґрунтований стереотип, гуманізм, освіта, досконалість, провідний мотив. Класика є зразком, з якого промовляє >домінуюча істина<, яка нас пов'язує”.

Герман Люббе (Hermann Luebbe), професор філософії в Цюриху, пише у "Sueddeutsche Zeitung": "Хто хоче знати, ким ми є, повинен увесь час тримати минуле живим. Але наслідки цих зусиль змінюються разом із нашою історією. Мистецтво розуміння, якого навчав Ґадамер, дозволяє охопити це коло і переламує наївність, згідно з якою непорушна традиція можлива у модерному світі. Таким чином, традиція стає ще потрібнішою".

Для німецьких публіцистів Ґадамер був утіленням його власного научання. "Він був пам'ятником своїй науці про терпляче розуміння, підвалини якої він заклав у діяльний період свого життя," – пише про старість гайдельберзького мислителя філософ Петер Слотердік (Peter Sloterdijk). "Упродовж усієї старости його оточувала аура мудреця, який благосно постарів".

Для німецьких інтелектуалів, які із захватом чи осудом вдивлялися в Мартіна Гайдеґґера, неабияким вчинком Ґадамера було те, що, хоча усе життя він вважав себе учнем Гайдеґґера, але ніколи не впав у інтелектуальну залежність від нього.

14-03-02 Gazeta Wyborcza

Переклав Андрій Павлишин

Тимофій Гаврилів

СТОРІЧЧЯ ҐАДАМЕРА

(з книги "Ганс Ґеорґ Ґадамер. Вірш і розмова. Есе". - Львів: Журнал "Ї", 2002)

Свою найбільшу працю, двотомне філософське дослідження “Істина і метод” Ганс-Ґеорґ Ґадамер оприлюднив, коли йому було шістдесят років. Стільки ж років відділяло його на час появи книжки від початку і сорок років до кінця сторіччя. Перелічувати минулі події немає потреби, оскільки вони досі турбують нас, не втрачаючи актуальности. Тим відчутніша необхідність осмислювати. Ґадамер належить до тих нечисленних умів, які, переживаючи події, будучи їхнім якнайбезпосереднішим сучасником, намагалися, не пориваючи з традицією, осмислювати. Завдання нелегке. Воно до снаги тільки дужим. Не кожний витримає тягар (дар), а вже тягар (дар) осмислення – поготів.

Час Ґадамера – теперішній час, час, в якому дія осмислювання збігається з моментом мовлення, час, який мовить, час, який є моментом мовлення. Жодна інша видатна людина не може сказати про двадцяте сторіччя так, як може сказати Ґадамер: моє сторіччя.

Ґадамер і двадцяте сторіччя – це теж міцна злука. Не зупиняючись на суспільно-політичних подіях, які карбували й далі карбують історію і людину, варто розкласти той невід, яким рибалив Ґадамер. Роком народження філософа поет Стефан Ґеорґе датував книжку віршів “Килим життя та Пісні про сон і смерть”, видану в бібліотечці “Мистецького вісника”. Райнер Марія Рільке пише вірші, які ввійдуть до “Книжки картин” і листи, в яких звертається “Майстер Стефан Ґеорґе, / глибоке враження, яке на мене справив Ваш вечір в салоні Лепсіусів, зміцнило бажання йти услід за тим, що належить Вашому мистецтву, з неослабною цікавістю. / Мені вдалось розшукати “Рік душі”, і не одна-друга уроча мить живиться його мелодіями. / Тим часом спізнати шляхи Ваших послідовників подужаю, здається, аж коли зможу спостерігати кожний крок до Вас і до цілей Вашого кола. Належати до вузького, вибраного читацького товариства “Мистецького вісника” – перевага, якої прагне: / Райнер Марія Рільке”. До появи першої спроби зібраних творів Фрідріха Гьольдерліна в упорядкуванні шекспірознавиці Марі Деґе, завдяки якій Ґадамер і ознайомився з творчістю поета, що доти перебував у почесній тіні магістрального сюжету, було рівно вісім років.

Коли 1945 року в Ляйпиґу, в час, коли Німеччина підписала акт про безумовну капітуляцію, Ґадамера обирають деканом філолого-історичного факультету, щоб через рік-півтора обрати, нехай на коротко, ректором університету, тоді на, за уявленнями філософа, “далекому Сході” Пауль Целян пише “Фугу смерти” – “чорне молозиво ранку” після ночі жахіть.

1960 року, коли з’являється “Істина й метод”, Німеччина живе в іншому часовому відліку – “група 47” і всі ті представники молодого покоління, кого поіменно згадує Ґадамер, вже сказали про себе. Ґюнтер Ґрасс, який в силу свого письменницького ремесла через тридцять три роки після моменту, про який мова, скаже “Моє сторіччя” (час літератури облічується по-іншому), щойно завершив свій роман-гротеск “Бляшаний барабан”, за який через рівно ті самі тридцять три роки отримає Нобелівську премію з літератури.

На шістдесятиріччя Ґадамера видають ювілейний збірник “Сучасність греків” з текстом Мартіна Гайдеґґера “Геґель і греки” – того самого опального велета думки, який був дійовою особою Ґадамерового творчого неврозу – “проклятого відчуття, нібито Гайдеґґер зазирає мені через плече всякчас, коли я пишу”. Другою дійовою особою геніального неврозу був, як читач здогадується, сам Ґадамер.

Крім “Істини і методу” маємо ще два континенти Ґадамерових мандрів: дослідження про філософів (філософію) і тексти про поетів (поезію). На континенті поезії живуть не тільки поети двадцятого сторіччя, а живуть усі, чиї вірші у двадцятому сторіччі не втратили актуальности чи, навпаки, саме тепер її набули. Збірка “Розмова і вірш”, запропонована читачеві, – частинка континенту розмов про вірш і розмов з віршем. Книжка побачила світ 1990 року на дев’яносторіччя Ґадамера, який тоді вже, проклавши шлях “сірого кардинала” філософії, вступив у пору, коли його почали вшановувати як “Нестора філософії”. Найдавніший текст книжки “Гільде Домін, пісня надхнення” датується 1966 роком, а найновіший “В тіні нігілізму” вперше з’явився 1989 року.

На прикладі Ганса- Ґеорґа Ґадамера ми бачимо: повноцінний діалог культур неможливий без осмислення власної культури, осмислення власного культурного тексту, або, як висловлюється семіотичний жарґон, без розшифрування свого культурного коду. Адже щоб відбувся діалог між культурами, кожний учасник діалогу має знати, про що він, діалог, і що він, мовець, хоче сказати співрозмовникові, який уважно і вдумливо слухає.

Див. також інтерв'ю Г.-Ґ. Ґадамера представникові журналу "Ї" Олегу Заячківському у травні 2001 р.