ШУЛЬЦҐЕЙТ
Дзеркало тижня, № 23 (347) 16-22 червня 2001
Євген Гуцул
Настінні розписи як камінь спотикання
Ім’я Бруно Шульца (1892—1942) переважній більшості наших співвітчизників говорить мало про що. Він відомий здебільшого на Заході і зокрема як автор усього двох збірок новел: «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під клепсидрою». На літературній основі останнього твору Голлівуд відзняв ігровий кінофільм. На думку Юрка Прохаська, співробітника Львівського відділення Інституту літератури імені Шевченка НАНУ, Бруно Шульца, не вагаючись, можна ставити в один ряд першорядних європейських і світових літераторів, таких як Рільке, Кафка, Камю: «Від інших літературних зірок його різнить лише те, що його було відкрито досить пізно. Але вся повоєнна історія відкриття Шульца — це неухильне зростання усвідомлення його важливості, неухильне зростання його популяризації у світі».
Як художник Шульц займався графікою, карикатурою. Характер його графічних робіт подібний до манери іспанського художника Гойї: та ж схильність до фантасмагоричних персонажів. Якщо говорити про творчий почерк майстра взагалі, то можна відзначити, що цей худорлявий і страшенно сором’язливий у зовнішньому житті інтраверт зовсім не боявся повністю віддаватися на милість власної фантазії, котра його часто заносила в небезпечні регіони нижньої свідомості, передсвідомості і несвідомого. А в цих світах над Шульцем безроздільно панувало велике жіноче начало. І він не вважав себе дискримінованим за статевою ознакою. На підставі вищевикладеного мистецтвознавець Віта Сусак, співробітниця Львівської галереї мистецтв, зробила висновок, що смаки Шульца нагадували ідеали його знаменитого земляка Мазоха.
Та, попри специфічне ставлення до життя, Б. Шульц навряд чи отримав би задоволення від того, як обійшлися деякі наші сучасники з частиною його творчої спадщини. Мова йтиме про виконані Шульцем настінні розписи. До нехарактерної для нього техніки його схилив шеф дрогобицького гестапо Фелікс Ландау, котрий відповідав за вирішення «єврейського питання» у краї. Цей арієць із типовим єврейським прізвищем (його вітчимом був віденський єврей), котрий усвідомлював себе аристократом духу, естетом, митцем, «запропонував» Шульцу розписати кімнату для своїх малолітніх дочки й сина. Зрозуміло, що художнику-єврею відмовити «юденгенералу» (Ландау любив, щоб його називали «єврейським генералом») було складно. Бруно прикрасив стіни дитячої казковими персонажами: принцесою, лицарем на коні, гномиками, каретою з візником... Цю роботу Бруно Шульц, учитель малювання та праці дрогобицької гімназії, виконав незадовго до каральної операції проти місцевих євреїв, у ході якої він і загинув.
Майже 60 років ці розписи залишалися легендою. І ось наприкінці першої декади лютого нинішнього року в одному із приватних помешкань Дрогобича (Львівська область) німецькі кінодокументалісти на чолі з Беньяміном Гайслером «казкову кімнату» «вілли Ландау» знайшли. А на початку третьої декади травня понад половину цих зображень було демонтовано і вивезено за межі України. Евакуацію «казкових героїв» здійснили представники єрусалимського Інституту Голокосту «Яд Вашем».
Роман Лубківський, начальник управління культури Львівської обласної державної адміністрації, факт вилучення та вивезення за кордон фрагментів настінних розписів кваліфікує як «грубе порушення українського законодавства і міжнародних домовленостей» і як «контрабанду». Львівське облуправління культури виступило з клопотанням про необхідність відкриття кримінальної справи. У ході розгляду треба з’ясувати не лише законність поведінки іноземців. Необхідно буде встановити ролі і мотиви поведінки як господарів квартири, так і представників місцевої влади. Господарі є власниками приватизованої квартири, проте розписи, відповідно до українського законодавства, є власністю держави. Умовами угоди між власниками квартири та міськвідділом культури, яку було укладено на настійну вимогу Львівської галереї мистецтв, господарі брали на себе зобов’язання до завершення реставрації відповідати за збереження розписів.
Є інформація, що господарі «за завдані незручності» від ізраїльтян одержали 100 доларів США! Чи «віддячили» представникам місцевого самоврядування, наразі невідомо. Чи дійсно міські власті пропонували свої послуги в посередництві та забезпечили гостей із Близького Сходу пакувальним матеріалом для знятих розписів, як стверджується в деяких джерелах? Незрозумілою в справі зникнення розписів залишається роль митних структур. Емісар «Яд Вашем» Марк Шрайберман раніше мав проблеми з українською митницею. Його вже затримували при спробі вивозу з України історико-культурних експонатів. Цього разу він, певне, зумів зробити висновки зі свого досвіду спілкування з митними працівниками.
Представники «Яд Вашем» вважають свої дії цілком лояльними. Тому на початку червня ізраїльські фахівці планували приїхати по другу партію персонажів. Свою правоту Інститут Голокосту обгрунтовує наявністю дарчої розписки, отриманої від хазяїна квартири, у якій були знайдені розписи. Ізраїльтяни також стверджують, що всі процедури (проникнення в помешкання з розписами, їхнє зняття, запаковування й оформлення дарчої) проводилися із відома і в присутності представників дрогобицької міської влади.
Керівники міста твердження про таку глибоку участь в авантюрі називають наклепом. У мерії за собою визнають, що заступник міського голови Метик і завідувач міськвідділом культури Михаць тільки привели візитерів із Єрусалима в квартиру із розписами. Далі вони начебто залишили гостей і господарів сам на сам, пославшись на зайнятість. На прес-конференції, влаштованій у Дрогобичі через два тижні після інциденту, міський голова Олексій Радзієвський сказав, що не має документів, які переконали б його в художній цінності розписів і зобов’язали б піклуватися про їхню цілість.
Перші особи дрогобицької міської управи ніби не знали про існування висновків міжнародної експертної комісії, до складу якої входили: Хмужинський — фахівець із творчості Шульца, директор музею карикатури у Варшаві, Агнешка Київська — реставратор із світовим ім’ям, Борис Возницький — директор Львівської галереї мистецтв. Ці троє далеко не випадкових людей засвідчили, що авторство настінних зображень дійсно належить Бруно Шульцу. Чиновники з Дрогобича начебто забули про існування угоди між фірмою Benjamin Geissler Film produktion Gmb і міською мерією про зобов’язання останньої по збереженню розписів.
Дрогобицькі функціонери говорять, що вони сприйняли Гайслера та Шрайбермана як партнерів по цьому проекту. Такому враженню сприяла поведінка Шрайбермана, представника «Яд Вашем». Як значиться в письмовій відповіді обласному управлінню культури, Марк Шрайберман, приїхавши в Дрогобич, заявив, що «знайомий із режисером Гайслером... і... Возницьким, від якого одержав фотографії фресок». Дійсно, у «Яд Вашем» про відкриття дізналися з повідомлення самого Гайслера. Він туди, як і в ряд інших впливових організацій, звертався в пошуку коштів на збереження розписів. (На збереження, а не на вивезення!) Посилання на знайомство з Гайслером і Возницьким ще не є документом. Це сусідка сусідці в під’їзді може виправдувати свій вчинок, використовуючи словосполучення «я думала», «мені здалося». А держслужбовець зобов’язаний бути буквоїдом. Він покликаний відрізняти обтічні формулювання й обман від реального стану речей.
Торкаючись цінності розписів Шульца і юридичних обставин їхнього вивезення, авторитетний в Україні і за її межами експерт в галузі образотворчого мистецтва, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький говорить: «Це нормальне таке «мальовидло», на рівні нашого сучасного львівського посереднього художника. Це не шедеври живопису. Настінні розписи Шульца мають більше історичну та меморіальну цінність, аніж художню. Однак знахідка є національною спадщиною України. Ізраїльтяни не мали права цього робити в чужій країні. Є ж закон, затверджений Верховною Радою, «Про охорону пам’яток культури». Вони порушили його: самостійно почали знімати ці розписи. Ні мер міста, ні заступник мера, ні заввіділом культури не мали права дозволити їм це робити. Можна чи не можна вивозити з України предмети, створені після 1945 року на територіях, у межах яких сьогодні розташована наша держава, визначає спеціальна комісія. Предмети, створені в нас до 1945 року, вивозити за кордон заборонено взагалі. А ці розписи Шульц виконав 1942 року. Їх вивезено незаконно. Дозвіл на вивезення у компетентних структурах вони не брали. Дарча юридично не оформлена. Там немає ні підпису нотаріуса, ні печатки нотаріальної контори».
Деяка юридична вразливість є і в українсько-німецько-польській позиції. Щоб знайденим цінностям надати статус національної спадщини, однієї експертизи, виконаної навіть кваліфікованою міжнародною комісією, недостатньо. Необхідно було максимально відкрити зображення (розписи від побілки були звільнені тільки в десяти місцях невеликими «вікнами»). Не кажучи вже про низку правових процедур. Тепер уже колишній міністр культури Богдан Ступка у відповідь на запит польського міністра культури пана Журовського про участь у проекті реставрації польської сторони відповів, що ці зображення будуть оформлятися саме як зразки національної спадщини. От тільки далі від столичного декларування справа не просунулася. Міністерство культури України неприємно дивувало поляків і німців міжвідомчою тяганиною. А від Києва було потрібно зовсім мало — визначитися, хто і як виконуватиме роботи, пов’язані з відновленням розписів. Гроші Беньямін Гайслер знайшов у самій Німеччині.
Глава Фонду Круппа (Krupp-Stiftung) доктор Конрад Байц (в окупованих німцями Бориславі та Дрогобичі він був головним менеджером нафтових промислів Karpatenol AG і поводився подібно до Шиндлера) висловив готовність надати більше трьохсот тисяч доларів на реставрацію, на відселення тих п’яти сімей, котрі мешкають у «віллі Ландау», на створення невеликого музею Бруно Шульца та міжнародного центру культури (із міні-готелем, кухнею, конференц-залом — усім, що необхідно для нормального перебування дослідників і шанувальників Бруно Шульца). Кожній із сімей давалося по 30 тисяч доларів.
Львівське обласне управління культури відправило до Німеччини лист про те, що гроші й відповідальність за виконання всього фронту робіт готове на себе узяти Львівське обласне Товариство охорони пам’яток історії та культури (ЛОТПІК), що має валютний рахунок. У німців ця пропозиція не викликала заперечень. Вони перейнялися повагою до рівня кваліфікації і порядності Б. Возницького, котрий має до діяльності ЛОТПІК найбезпосередніший стосунок.
Офіційний процес порятунку розписів просувався, правда не такими швидкими темпами, як хотілося б. Тому один з аргументів ізраїльтян, що вони в такий спосіб врятували настінний живопис, який перебував у жалюгідному стані, виглядає малопереконливим. Принцеса з гномами, лицар із конем й іншими героями, які простояли в коморі більше півстоліття, очевидно, змогли б протриматися і ще кілька тижнів.
Якби «Яд Вашем» настільки глибоко був занепокоєний спадщиною Шульца, то ця організація могла б сама проводити пошукові роботи із виявлення цих настінних розписів. Ізраїльтяни знехтували зусиллями й інтересами німецької сторони. Кінодокументаліст із Гамбурга Беньямін Гайслер спільно зі своїм батьком письменником Крістіаном Гайслером справедливо претендують на право першовідкривачів розписів Шульца. До Гайслерів пошуком настінних зображень Шульца займалися багато людей. Зокрема, на них протягом десятиліть намагався вийти учень Шульца Альфред Шраєр, який мешкає в Дрогобичі. (Шульцу Ландау «замовив» ще розписувати гестапівське казино, зал для верхової їзди.) Наприкінці 60-х років у Дрогобич приїжджав польський шульцезнавець Єжи Фіцовський. Знайти вдалося тільки німцям. Усі шукали кімнату. А німці, педантично проаналізувавши наявну літературу і скрупульозно відновивши побут Ландау, дійшли висновку: розписи можуть знаходитися в коморі, що прилягає до кухні — так домогосподарці зручно було стежити за дітьми сановитого гестапівця.
Німецькі кінодокументалісти факт відкриття розписів Шульца поклали в основу свого нового фільму «Знайти образи». У ньому вони мали намір досліджувати ряд проблемних значеннєвих ліній. Чи не позначиться вчинок Інституту Голокосту на розстановці акцентів у документальній розповіді? Ну, скажімо, бачення теми «батька й сина», наскрізної для творчості Бруно Шульца і дуже цікавої для творчого тандему Беньяміна (сина) і Крістіана (батька) Гайслерів, мабуть, залишиться без змін. Певне, не зазнає змін оцінка дивних відносин єврейсько-польского літератора і художника Бруно Шульца з віденським гестапівцем Феліксом Ландау. Шульц пішов на співробітництво, бо не мав вибору. А Ландау мав потребу відчувати себе меценатом. «Ініціатива громадян Ізраїлю» не є достатньою причиною, щоб коректувати негативне ставлення до шефа гестапо Ландау (Крістіан — старий комуніст, Беньямін — людина демократичного складу). Творчість і доля Бруно Шульца для Гайслерів не є такою, що підвладна девальвації. А що буде сказано у фільмі про сучасних етнічних побратимів Шульца, котрі вдаються до настільки некоректних методів увічнення пам’яті?!
Ізраїльтяни в односторонньому порядку ідентифікували Бруно Шульца як винятково єврейського діяча мистецтв. Вони непохитні в переконанні, що «все створене євреями будь-де належить Ізраїлю». Подібна ідеологія геть не орієнтована на те, що у світі можуть бути й інші держави, взагалі — світове співтовариство.
Навряд чи цей шлях перспективний. Поляки вважають Шульца своїм. Крім того, що всі збережені літературні праці він написав польською мовою, майже всі його графічні роботи (кілька сотень) знаходяться в Польщі. 1938 року Шульца нагородили премією «Золотий лавровий вінок» Польської академії літератури. Поляки вважаються провідними шульцезнавцями у світі — вони написали кілька дисертацій на тему творчості дрогобицького фантазера. Екзистенція Шульца вирізнялася наявністю глибокого коріння у німецькій культурі. Він блискуче володів мовою Гете. Принаймні один твір — «Повернення додому» — написав німецькою (його, на жаль, втрачено). Шульц переклав із німецької на польську «Процес» Кафки. Як графік працював у чітко загальноєвропейському контексті.
«Шульца певною мірою, — говорить цитований вище Ю.Прохасько, котрий асистує Б.Гайслеру в його поїздках по Україні й Ізраїлю, — можна вважати космополітичним художником. Він, власне, вперше в історії літератури такою мірою показав, що локальне може бути сценою подій світового значення, що Дрогобич може стати моделлю Європи, Світобудови». Молодий германіст Прохасько, професійно знайомий із творчістю Шульца, переконаний, що він (Шульц) найвищою мірою втілює «галицький культурний наднаціональний багатомовний феномен».
Бруно Шульц являє собою очевидний приклад того, що митця не можна ділити ні за походженням, ні за місцем проживання чи роботи. Як українцям і росіянам поділити Гоголя, росіянам й ефіопам — Пушкіна, росіянам, українцям і вірменам — Айвазовського! Пан Лубківський упевнений, що розписи будуть повернуті до України. З Ізраїлем на предмет історико-культурних цінностей уже був прецедент. Львівський музей етнографії та художнього промислу на «землю обітовану» відправляв на виставку колекцію юдаїки. Ізраїльтяни вирішили залишити експонати собі, але після проведеної дипломатичної роботи повернули їх.
Див. також: Чому про Бруно Шульца та Дрогобич заговорила Європа? Круглий стіл з представниками інтелігенції, політичних і громадських організацій та міської влади (Дрогобич, 14 червня 2001)