Тарас Возняк

Українсько-польські стосунки після розширення Европейського Союзу

Попри всі офіційні декларації про бурхливий розвиток польсько-українських відносин (зокрема, не можемо не згадати підтримки як польським політичним класом, так і польським суспільством Помаранчевої революції 2004 року), слід звернути увагу на декілька істотних небезпек. Бо після цих подій виглядало на те, що Україна досить легко ввійде чи наблизиться до европейського кола народів, що з падінням режиму Кучми впали останні перепони до тісного зближення принаймні з нашими західними сусідами – Польщею, Угорщиною, Словаччиною. Однак реальність виявилася дещо иншою.

І на це є багато причин.

Польща й Україна за останнє десятиріччя пройшли дуже різні шляхи у своєму розвитку і досягли дуже різних результатів. Ризикну сказати і те, що до Помаранчевої революції вони йшли далеко не паралельними курсами. Тому українське суспільство так і не розвинулося як суспільство громадянське (про що свідчать події з «виборами» у Мукачевому, а також збереження позицій Партії регіонів і після революції), в Україні донедавна ще не було відкритої ринкової економіки, Україні багато років перекривають доступ до НАТО, який буде гарантом національного суверенітету. На цей раз на замовлення Росії це робить ряд політичних маріонеток, як-от помираюче СДПУ(о), в самій Україні. А про ЕС, до якого хоче виробити візу чи не кожен другий житель України, доступ взагалі закрито на десятиліття. І це після революції... На жаль, Україна (а точніше, – українські еліти), з огляду на різні обставини, була вкрай непослідовною та бездарною у досягненні чи наближенні до світових чи демократичних стандартів у житті суспільства. Результатом стала «м’яка» ізоляція України від об’єднавчого европейського процесу. На щастя, дещо зрушився процес евроатлантичної інтеграції України.

«М’якість» полягає у делікатному тоні розмов українських і европейських дипломатів. Однак не у послабленні режиму на кордоні України та ЕС.

Зовсім инших результатів досягла Польща. Тут і членство в НАТО і ЕС, і справді правова держава, і вільне підприємництво. Звичайно, не слід ідеалізувати, однак 15 років тому рівень добробуту чи, точніше, злиднів в Україні та Польщі був однаковим, натомість сьогодні диспропорція очевидна. І вона поглиблюватиметься. Не в останню чергу завдяки такій «м’якій» ізоляції України.

Ця ізоляція України від загальноевропейських процесів не може не впливати і вже впливає на контактний потенціал між Польщею та Україною. При тому, що Польща для України є дійсно партнером особливим. Якщо порівнювати рівень суспільних контактів України, скажімо, з Чеською Республікою, Словацькою Республікою чи хоча б Білоруссю, то Польща є однозначним лідером. Рівень контактів польських та українських громадян, громадських та державних інституцій є, напевно, найбільшим.

Те саме стосується і відносин на офіційному рівні – Польща все ще пробує відігравати роль певного помосту між Україною та Заходом. Однак доки вона буде цим займатися? Відповідь мають дати польські колеги, бо ж вони мають самі для себе сформулювати, чи зацікавлені у контактах з такою Україною, яка є, чи хотіли б вони мати все ж більш цивілізоване суспільство та країну своїм сусідом, чи досить замкнутися кордонами ЕС та щитом НАТО і не звертати уваги на невизначені терени на своєму східному кордоні. Новий президент Польщі Лех Качиньскі вже проявляє певні ознаки нетерпіння. Польський потяг може швидко піти вперед, залишивши нас на пероні з помаранчевим прапорцем.

Одним із не надто веселих результатів останнього десятиріччя є зменшення кількости осіб в Україні, які володіють польською мовою. Кілька генерацій українських інтелектуалів 70-80-х саме через польську мову і культуру долучалися до скарбів світової культури, оскільки в СССР книг західних авторів перекладали набагато менше, цензура була набагато суворішою. Зрештою, цьому сприяла знищена тепер система продажу польських книг. Тепер я не знаю місця, де б можна було купити в Україні польську книжку. І це пов’язано як із тим, що фінансово це важко організувати чи підтримати (а варто було б – хоча б наукову польську книгу в Україні представити), так і частково з тим, що український книжковий ринок цілковито захоплений російськими книговидавцями.

Не мають успіху і польсько-українські інформаційні проєкти. Президенти України і Польщі Леонід Кучма й Алєксандр Кваснєвскі на зустрічі у Дніпропетровську декларували створення українсько-польського телебачення чи телеканалу. Одразу згадався чи не найкращий в Европі двомовний французько-німецький канал Arte. Він надзвичайно прислужився до остаточного німецько-французького примирення. Отож були надії і на щось скромішне, однак подібне і в українсько-польському телепросторі. І такий канал почали створювати, неначе знущаючись, чомусь у Дніпропетровську. Хто про нього чув? Яку суспільну роль він виконує? Чи саме там він потрібен, і якою мовою працює – польською та українською? Відповідь відома. У нас був спільний телепростір з Росією. І після революції залишився.

Ще донедавна кабельні телекомпанії, навіть у Києві, включали польські канали у свої набори каналів, – зараз все рідше. Хоча Польща має канал, спеціально призначений для закордонного показу – Polonia.

Так само минули ті часи, коли у Львові квартири обмінювали з урахуванням того факту, чи в будинку можна оглядати польське телебачення, чи ні, оскільки рельєф міста не завжди це дозволяв. «Антен на Польщу» вже не ставлять – російська масова культура опанувала весь культурний простір.

Хоча є і здобутки. У Львові запрацювало польсько-українське радіо «МАН» в ультракороткому діапазоні.

Величезним здобутком попереднього десятиріччя є практична відкритість наших обох суспільств одне для одного. І йшлося не про групи інтелектуалів чи урядовців, а про найширше спілкування двох суспільств. До цього спричинилася практична відкритість українсько-польського кордону до вступу Польщі у ЕС. Коли ми мали 6,5 млн. перетинів кордону на рік, то справді йшлося про якнайширше спілкування вже не окремих осіб, а двох суспільств. Однак, із введенням поки що польських національних віз фронт спілкування різко зменшився. Що ж очікує нас, коли у 2007 році буде введено шенгенські візи і кількість відмов у наданні віз буде набагато більшою? Нам залишиться відкритим тільки безмежний простір за Уралом…

Разом з тим дуже суттєво, щоб спілкування та пізнання справді були взаємними. Статистика перетинів кордону свідчить, що польських громадян відвідує Україну вдесятеро менше, ніж українських – Польщу. У тому числі з культурологічною, а не бізнесовою метою. І це попри те, що польським громадянам візи не потрібні. Тому слова про стратегічне партнерство иноді викликають певний сумнів.

З огляду на це, вдосконалення візового режиму, його гуманізація, розбудова системи прикордонних переходів, цивілізування операцій на кордоні є справою надзвичайної ваги.

Культурне співробітництво не може зводитися до обмінів офіційними делегаціями та проведення фестивалів. Це спілкування, що починається з найнижчого рівня. Польсько-німецьке примирення на верхах було закріплено завдяки сотням тисяч школярів, які відвідали Німеччину й Польщу. Якими цифрами оперуємо ми – сотнями чи, може, десятками школярів, які відвідали сусідню державу, на рік?

Свого часу було задекларовано створення спільного польсько-українського університету. І, зрештою, було створено Польсько-український колегіум у Любліні. Однак після гучного відкриття він був полишений на утримання Польщі. Українська держава, а тим більше університети, йому нічим допомогти не змогли, чи не захотіли. Тому він не зміг трансформуватися у справжній польсько-український навчальний заклад, а не заочну магістратуру. Хоча чимало студентів з України навчаються у Польщі, польських студентів навчаються в Україні одиниці.

У Польщі, як при університетах, так і незалежно, активно закладаються українознавчі наукові осередки. Натомість в Україні полонознавчі осередки – це або ялові декларації, або щось ну вже дуже скромне.

Ми неначе не потребуємо вивчати та знати свого сусіда. Очевидно, покладаємося на «Гайдамаків» Тараса Шевченка. А саме таке стереотипне сприйняття через вульгарно трактованих Сєнкєвіча та Шевченка часто є пасткою, яка заважає розбудовувати наші відносини адекватно.

Сьогодні ми спостерігаємо у західному регіоні цікавий процес: чимало викладачів університетів викладають у польських університетах, практично не полишаючи своєї праці в Україні. Твориться якийсь спільний науково-педагогічний простір. Залишається сподіватись, що якесь чергове державне регулювання не зруйнує і цього містка.

І про офіційні програми. Дуже часто вони перетворюються на формалізовані заходи і зводяться, як Рік Росії в Україні, до нікому не потрібних урочистостей. Шкода, що не на належному рівні пройшов і Рік Польщі в Україні. Попри всю офіційність заходу, його все ж можна використати і для добра справи.

Україні та Польщі важливо показати, що вступ Польщі до Европейського Союзу не є взаємною ізоляцією, що негативні виклики розширення ЕС будуть компенсуватися хоча б взаємною щирістю. Україна мала б привітати процес розширення ЕС як назагал позитивний та корисний саме для її майбутнього. Якщо вона цим шансом скористається...