Україна – Європа. Поруч із Європейським Союзом

Львівська газета, 27 жовтня 2004 (№ 520)  http://www.gazeta.lviv.ua 

Анджей РОСІНЬСКІ

Пам’яті Теодозія Старака і Яцека Куроня

Гіркім у своїй промовистості є текст Т. Возняка “Під парканом Європи”, опублікований напередодні розширення ЄС на 10 нових членів 1 травня цього року. Як зовнішньому спостерігачеві, не мені оцінювати серйозні запитання, які він поставив українським політичним та економічним елітам. Проте, як людині, яка впродовж багатьох років ідентифікує себе з ідеєю поєднання, співпраці та партнерства між Україною та Польщею, задля добра обох суспільств і всього регіону Центральної Європи, мені на гадку спадають міркування, якими хотів би поділитися зі своїми українськими приятелями.

Почнемо з фактів. Фактом є те, що єдиною великою європейською країною, для якої досі не знайшлося місця в проекті ЄС, залишається Україна. Фактом є те, що представники Польщі в європейських установах (скажімо, Яцек Сариуш-Вольскі, тепер євродепутат і заступник голови Європарламенту, а раніше багаторічний міністр у європейських справах польського уряду й учасник переговорів про умови вступу до ЄС) недвозначно публічно заявляють, що Союз має негайно запропонувати Україні угоду про асоційоване членство та що переговори з Туреччиною про вступ мають провадити паралельно з переговорами про асоційовану участь України. Ба більше, переговори про членство з Туреччиною повинні весь час тривати в умовній формі та перебувати в залежності від дотримання Анкарою стандартів ЄС, таким чином, щоб не створювати двох мірок для різних держав.

Це аж ніяк не дрібниця. Тією ж мірою, якою “адвокатом” Польщі в її прагненні до членства в ЄС послідовно виступала Німеччина, Польща намагається не допустити, щоб Україна залишилася поза європейським проектом, певна річ, виходячи зі своїх, належним чином усвідомлених, інтересів. Така позиція притаманна всім польським елітам – інші голоси належать до абсолютних винятків. Важливо, аби українці усвідомлювали, що вступ Польщі до ЄС і переміщення кордону під Перемишль поширює, а не звужує польські можливості у взаємній економічній співпраці й об’єктивно покращує становище України щодо ЄС.

Треба чітко сказати, що лише 1 травня 2004 р. Польща остаточно вийшла з політичної та економічної “сірої зони” між ЄС та Росією, де перебувала близько 15 років (1989-2004). Цей факт суттєвіший, аніж членство в НАТО (від 1999), з огляду на існуючу нині кризу тотожності та функціонування Альянсу (війна з Іраком і поділи всередині НАТО). Можна сказати, що впродовж 15 років Польща також перебувала “під парканом” Європи, а переговори щодо умов вступу тривали мало не до останньої миті, не раз у гострих суперечках між учасниками.

Щоправда, 1991 року Польща уклала з ЄС угоду про асоційоване членство, проте це аж ніяк не давало їй автоматичного членства в Союзі. Тут варто зауважити, що вже згадана Туреччина уклала схожу угоду ще 1963 року. Однак про дату вступу цієї країни до ЄС (після початку переговорів) говорять у двадцятирічній перспективі, починаючи відлік від сьогодення.

Навіщо я згадую про все це? Саме тому, що майже половина економічного потенціалу новоприйнятої “десятки” припадає на Польщу. Розширення відбулося завдяки політичному рішенню країн старої “п’ятнадцятки”, засноване воно, проте, на теперішніх конкретних економічних інтересах у цьому регіоні, зокрема в Польщі, та можливості поглиблення вже існуючих тенденцій на цьому просторі.

Укладаючи 1991 року угоду про асоційоване членство, Польща свідомо погодилася на асиметрію взаємних економічних стосунків у взаємовідносинах із державами “старого” ЄС, сподіваючись на довготермінові вигоди, які стануть відчутними насправді після вступу до Союзу, яких ми мали б дочекатися в неокресленому майбутньому за умови пристосування польського законодавства та принципів функціонування держави до стандартів ЄС. Практично, це означало, скажімо, повне відкриття польського ринку збуту для європейських товарів, серед них і субсидованих (без повної взаємності, адже до 1 травня цього року задля захисту свого ринку ЄС застосовував до польських товарів квоти, як-от на харчі, текстиль, сталеливарні вироби), що обмежувало конкурентоспроможність польських виробників. Це також означало інвестиційну свободу для європейських фірм у Польщі, а відтак щонайменше – потребу обмежити виробництво в деяких галузях (металургія) чи обмежити підтримку з боку держави польських підприємств, попри надання в ЄС субвенцій або іншої допомоги європейським підприємцям. Узгодження польського законодавства з європейськими нормами (крім очевидної користі від уніфікації приписів чи установ) водночас нав’язувало польським підприємцям чимало обмежень, сертифікатів, тестувань, норм якості, які обмежували конкурентоспроможність економіки, що перебувала в процесі “постсоціалістичної” трансформації. Не раз це породжувало економічне й соціальне напруження та критичні відгуки. Проте наслідком стало взаємопереплетення польської економіки з економікою ЄС. У товарообміні з усім Євросоюзом Польща незадовго перед вступом слідувала відразу ж за США, Китаєм, Швейцарією, Росією (з огляду на енергоресурси) та Японією. Для Німеччини Польща стала найбільшим на схід від її кордонів ринком збуту та важливим місцем інвестування (через значно нижчу вартість робочої сили). В цьому й полягає причина активності Німеччини щодо ухвалення рішення про вступ Польщі до ЄС.

Висновок: Польща за квиток до клубу держав Євросоюзу заплатила високу ціну, й лише тепер – після вступу – інвестиції в ЄС почнуть давати полякам реальні прибутки. Зауважмо, однак, що це був внесок із відтермінуванням виплат на кільканадцять років. Додаймо, що період цієї виплати та спосіб її використання не залежать винятково від самих поляків, а й від гри інтересів усередині ЄС. Відтак і суперечності, які виникли стосовно проекту європейської Конституції авторства Жискар д’Естена, що de facto обмежує можливість впливу на ухвалення рішення для нових держав – триває гра за поділ значних коштів. Відтак і сумніви, чи держави-члени взагалі колись ратифікують цю Конституцію.

Безперечно, що Росія, яка володіє перевагами у формі стратегічних покладів енергоресурсів, прагне відновити контроль над державами, що їх у своїй стратегічній доктрині окреслює як “близьке зарубіжжя”. Натомість ЄС не має продуманої східної політики. Польща, безумовно, зацікавлена в тому, щоб не допустити ізоляції України та витворити європейську східну політику, аналогічну до середземноморської політики ЄС. Польські політики, усвідомлюючи вагомість України для утримання європейської рівноваги, недвозначно висловлюються на користь створення для України європейських можливостей і шансів. Принагідно зауважимо, що за стосунки між Європарламентом та Україною відповідає Марек Сівєц, який добре знається на цій проблематиці ще з часів роботи в канцелярії президента Алєксандра Кваснєвського. Однак лише українці можуть окреслити ідентичність своєї держави та її політики і створити економічні підвалини для європейського вибору українського суспільства та нації. Це тріада: Економіка, Ідентичність, Суб’єктність.

Назвою цих міркувань я до певної міри полемізую з чільною тезою Т. Возняка. ЄС справді прагне ототожнити себе з Європою, але перебування Польщі й інших нових його членів поза межами європейських структур ані географічно, ні геостратегічно не позбавляло десятку “новачків” їхнього розташування в центрі континенту, ні також, а може насамперед, спільної європейської ідентичності. Країни Центральної Європи, десятиліттями відокремлені “залізною завісою” від вільної частини Європи, розпочали процес об’єднання з європейськими структурами з посилання на історичні, культурні й емоційні зв’язки. Наступним кроком стали вибудувані фактично від основ економічні зв’язки – і лише наприкінці відбулося інституювання цих зв’язків в угодах про членство, які набули чинності 1 травня 2004 року.

Україна – держава зі значною територією та численним населенням. Також вона справді є не лише географічним, а й цивілізаційним і культурним пограниччям Центральної та Східної Європи. Мабуть, ніхто краще від Папи Івана Павла II не зафіксував і не засвідчив світові кожним словом і жестом під час його мандрівки Україною, що за всієї своєї цивілізаційної, культурної та етнічної розмаїтості Україна є невід’ємною частиною Європи. Не слід забувати, що ця мандрівка відбулася попри становище багатьох достойників римської курії та попри становище Православної Церкви Московського патріархату. Скажімо відверто: вирушаючи в мандрівку до Києва та Львова, Святіший Отець мусив усвідомлювати, що він закриває собі шлях до зустрічі з Алєксієм II у Москві. Проте саме такий вибір він зробив як пастир Церкви. Отож, Росія залишається єдиною у світі країною, яка визнає християнську традицію, але де ніколи не ступала нога Папи-пілігрима, і де людям не дозволили послухати його слова. І без нагадувань ми пам’ятаємо, якими щирими, гарячими та сердечними вітаннями зустріли Івана Павла II в Україні, особливо у Львові.

Не слід обманювати себе, буцім маніфестація національної ідентичності України триватиме безболісно. Варто нагадати про суперечки щодо вступу до НАТО та ЄС балтійських держав, питома вага яких незмірно менша, ніж України.

Україна має доволі помітні регіональні відмінності. Роль Західної України як, безумовно, центральноєвропейського регіону в побудові української ідентичності видається засадничою. Відчуття приналежності до Європи не можна нікому ні нав’язати, ні, тим паче, відібрати – це не вияв ласки тієї чи іншої установи, не наслідок володіння певним паспортом, ні, – це об’єктивний фактичний стан індивідуальної та суспільної свідомості. Іван Павло II не раз говорив про те, що треба давати свідчення істини – свідчення ідентичності. Міста – це не мури, а люди, які в них мешкають, які мають цілковите право висловлювати власні очікування, водночас зобов’язані акцептувати спільні цивілізаційні стандарти. Пам’ятаймо, що іншим визначенням ЄС є Європейська Спільнота. Радо можу констатувати, що ні Львів, ані Галичина, на щастя, нічим не нагадують мертвих руїн на берберському прикордонні, румовищ Imperium Romanum, про які 30 квітня писав Т. Возняк. Тут буяє дух Центральної Європи, і це підтвердить кожен приїжджий, навіть той, хто перед тим наслухається несосвітенних дурниць про Україну або не бачив Галичини від бозна-якого часу. Після наочного спілкування з дійсністю такі люди зазвичай бувають приємно враженими.

Це правда, що цивілізаційний розвиток і піднесення України до рівня життя й умов праці, порівняльного з країнами Євросоюзу, є процесом, який вимагає не років, а десятиліть. Це так само стосується й Польщі. Щиро зізнаюся: коли читаю про те, що Польща, найбідніша (в розрахунку на душу населення) країна-член ЄС, зможе досягнути середнього для нього рівня доходів через двадцять із чимось років, тривалість цього перехідного періоду виходить поза межі моєї уяви в перспективі недовгого людського життя. Проте наслідком цих міркувань не конче мали б стати песимізм, відчуття безглуздя чи зневіра. З матеріальними фактами дискутувати неможливо, але ж ми не позбавлені впливу на дійсність, на напрямок розвитку ситуації, на перспективи для наших дітей та онуків. Ба більше, поляки й українці можуть взаємно зміцнювати свої можливості й шанси в Європі та поза нею.

Це правда, що ЄС повинен запропонувати Україні конкретні перспективи й умови співпраці. Це правда, що українці мають повне право формулювати такі очікування та сподіватися підтримки від країн зі схожим історичним досвідом і фактично спільними інтересами. Але також правда і те, що, власне, українці мусять самостійно творити економічні та політичні чинники, які промовлятимуть до держав ЄС мовою бізнесу – конкретної матеріальної користі від співпраці. Так само, як Польща впродовж останніх 15 років, Україна тепер має більш-менш рівні (до певної, звісно, міри) загрози й переваги. Загрози всім відомі. Поговоримо про переваги.

По-перше: ми повинні рішуче сказати, що часи показових, видовищних зустрічей на рівні глав держав чи керівників урядів без практичних наслідків для обох суспільств безповоротно минули. Цінуючи роль жестів у ламанні історичних стереотипів, усе ж, погодьмося, минуле вже не є жодною перешкодою для нормальних стосунків між поляками й українцями, а якщо хтось ще лякає “скелетами в шафі”, то служить лише знаряддям “третіх сил”, які використовують його інструментально. Настала пора конкретних ініціатив бізнесменів, міст, спілок та інших громадських організацій. Цей шлях проторували чимало людей, котрі, працюючи й торгуючи у складних обставинах, намагалися забезпечити добробут своїм найближчим, як це в Німеччині робили поляки на десятиліття раніше. Саме вони насправді поламали польсько-українські стереотипи, знищили “казочку про залізного вовка”, зруйнували залізну завісу між Польщею та Україною.

По-друге: Україна є природним тереном конфлікту інтересів Росії, яка нині вважає її за свою домену. Розвернемо запитання – а чи не може Україна бути природним посередником між виразно окресленими інтересами Росії (й росіян) та іншими економічними блоками (ЄС, США і НАФТА, Китай і Південно-Східна Азія)? Чи не може вона бути “летовищем” Центральної Європи? Передумовою є те, щоб Україна й українці стали суб’єктним маклером, який вирішує самостійно.

Росія Путіна свідомо інвестує прибутки від російських енергоресурсів у європейські корпорації та намагається, незважаючи на методи, домінувати на європейському ринку нафти, газу та іншої сировини. Боячись промислової та торговельної могутності Китаю (який торік залучив більше іноземних інвестицій, аніж США), вона повертається в напрямку Європи, намагаючись використати свій потенціал і свої “5 хвилин”. Де може, там Росія накидає домінування – це найпростіше вирішення в математичній теорії ігор. Де не вдається – починає торгуватися, до того ж, час аж ніяк не грає їй на користь. Російські аналітики (не вагаючись, назву їх досконалими фахівцями!) чудово усвідомлюють усе це. Звідси й спроби пришвидшення темпів.

Україна – держава з численною російською меншиною, зі знанням російської специфіки та російського ринку, зрештою, країна, куди без віз можуть приїжджати і поляки, і громадяни РФ, а отже – природний та очевидний посередник, місце торговельного обміну й інвестицій, приваблюваних вартістю праці, енергії й досвідчених фахівців.

Західна Україна має всі шанси отримати інвестиції і з Польщі (втеча від європейського рівня затрат і стандартів) та пов’язаних із польськими підприємствами європейських фірм, і з Далекого Сходу, а також із Росії – адже Львів став брамою до ЄС, перейнявши роль, яку впродовж останніх 15 років відігравав польський Щецин. Польські підприємці (а до них належать також українці, які мешкають у Польщі) водночас із членством у ЄС отримали знаряддя (насамперед у формі т. зв. фондів вирівнювання), які дають змогу залучати до спільних ініціатив власні кошти. Україна має використати всі знаряддя, до яких вдавалася Польща, коли була прикордонною державою ЄС. Львів мусить стати центром міжнародної торгівлі – європейським Гонконгом. Економічні взаємини між Україною та Польщею симетричні щодо відносин між Польщею та Німеччиною впродовж останніх 15 років. Існує реальна змога інвестицій з боку середніх підприємств, з огляду на редукцію коштів і доступ до позаєвропейських ринків за посередництвом українських партнерів, не обмежених ригоризмом ЄС.

Україна, як і Польща, є транзитною державою, посередником. Можна, щоправда, сказати, що нікому ще з часів Івана Каліти не вдалося ні вдовольнити, ні заспокоїти Москви. Проте, може, і вдасться, зважаючи на натиск “орд казахських і китайських”, усталити цивілізовані умови співіснування, попри все легковажне ставлення російських еліт до українців і поляків. Деколонізація – вкрай болісний для метрополії процес, але після Німеччини, Франції, Великої Британії, зрештою, Польщі в кордонах 1772 року, Росія є останньою країною та спільнотою, яку ця закономірність спіткала 1989-го. Проблема – чи українським елітам вдасться трансформувати конфронтаційну гру з нульовою або від’ємною сумою на кооперативну гру з позитивною сумою або ж результативно застосувати принцип Міні-Макс? Проблема – чи російські еліти визнають чітко окреслені національні й економічні інтереси українців, а чи, не зважаючи на ціну, прагнутимуть до домінування?

Європейська ідентичність України не скерована проти Росії та росіян – вона є об’єктивним фактом, а з огляду на довготривалий процес вступу України до ЄС – шансом і для господарів української землі – українців, і для всіх запрошених ними гостей. Диверсифікація іноземних інвестицій і створення для них юридичного, політичного й емоційного клімату – це розбудова суб’єктності, самостійності України та підстава всіх подальших суверенних рішень. Україна в жодному разі не повинна стати тереном “битви” між Росією та рештою світу, натомість – оптимальним місцем, де Росія зі світом, принаймні європейським, зустрічається. Водночас імператив ідентичності зобов’язує констатувати – зась Росії до України чи Польщі – “Куріца – нє птіца”, проте Польща чи Україна, всупереч російській традиції, таки “заграніца”.

І насамкінець – невеликий відступ. Останній закордонний візит Яцека Куроня, антикомуністичного опозиціонера, творця ідеї “Солідарності”, львів’янина за місцем народження, відбувся до Львова, де він, на інвалідному візку, запалив свічку під час спільної літургії Кардиналів Любомира Гузара та Мар’яна Яворського на могилах польських Орлят і українських Січових стрільців. Минуле вже не тяжіє над сучасністю та майбутнім польсько-українських стосунків. Пам’ятаймо про заслуги нещодавно померлого Яцека Куроня і, може, менш показні, але довголітні, тривкі й епохальні зусилля Теодозія Старака – в’язня совєцьких концтаборів, першого посла незалежної України в Польщі, який помер п’ять років тому, патріота України, котрий як ніхто зумів пояснити полякам реалії української історії та сучасності. Я часто розмовляв із ними, вони були моїми приятелями. Їхній світлій пам’яті присвячую ці міркування.

Іспанське прислів’я каже: “Мандрівник не має перед собою шляхів, дорогу ми творимо йдучи”.

Анджей Росіньскі – голова Економічного товариства “Польща-Україна”, польський дипломат, мешкає у Лодзі