Віталій Бохняк

Зіткнення цивілізацій? Моральний вимір

Сучасне глобалізоване інформаційне суспільство переживає структурну кризу власного буття. Мова йде про надмірну щільність елементів та складну структуру світобудови. У геополітичному сенсі світ позбувся дихотомічної будови, проте не витворив якоїсь єдиної гомогенної структури. Вже не існуючий двополярний поділ світу спричинив певний вакуум етико-моральних концептуальних моделей співжиття, що, з одного боку, заповнюється глобалізованим соціумом з його “універсальними” аксіологічними детермінантами, а з иншого боку – ренеґатним (конфліктним) західній цивілізаційній парадигмі потужним джерелом альтернативи людського розвитку на основі механізму інтровертного самозаглиблення. Власне культурно-цивілізаційний конфлікт умовно Східного і Західного цивілізаційних підходів, на нашу думку, розвивається не конче на ґрунті політичного, соціального, чи культурно-релігійного протистояння, а швидше на підставі несумісности світоглядних етико-моральних концепцій. Ця свого роду конкурентна боротьба Східної і Західної цивілізацій до певного часу перебувала в абстрактно-теоретичній площині, що полягала лише в декларації абсолютно різних автономних світоглядних систем. Сучасний світ зіткнувся з певною дилемою. “Об’єктивні” глобалізаційні процеси наштовхнулись на нездоланну перешкоду східного культурного ізоляціонізму та етно-релігійного консерватизму.

Характерна риса нашого часу – бурхлива глобалізація суспільних процесів. XX століття позначене воістину тектонічними зсувами й потрясіннями, що спричинилися до переструктурування світового геополітичного простору. Сталися також радикальні зміни у виробленні таких інтеграційних механізмів, як, наприклад, єдиний світовий ринок, повноправні учасники якого – транснаціональні корпорації з багатомільярдними капіталами.

Ми є свідками зміни традиційного уявлення про завдання та функції держави, політики, людини і, врешті-решт, моралі. У сучасному світі проблеми етики та моралі різко відмежовані від сфери реального (читай матеріального). Такі етичні категорії, як добро, справедливість, любов, чесність, милосердя, шляхетність, прощення вважаються анахронізмами. Як тільки постає моральне питання, ми відразу розуміємо, що мораль, відмінна від повсякденної рутини світу, сфера незрівнянно серйозніша та пов’язана з особливими зобов’язаннями, які не мають нічого спільного з сучасними міжнародними відносинами та зовнішньополітичним курсом більшости держав.

Цінності, про які тут йдеться, не є витворами певної культури, що змінюються від епохи до епохи, чи суб’єктивними поглядами окремих індивідів. “Навпаки, вони є характеристиками індивідів, що є їхніми носіями, тобто – властивостями буття. Коли візьмемо до уваги моральність акту любові чи розкаяння, то відразу зрозуміємо, що вона є властивістю цих актів, як і гідність є властивістю людської особи – незалежно від нашого бажання чи розуміння. Цінності, таким чином, є такими ж необхідними властивостями їхніх носіїв, як протяжність у просторі є необхідною властивістю матерії, а протяжність у часі – властивістю мелодії. А це є свідченням того, що вони є об’єктивними” [1].

Найхарактернішою ознакою сучасного світового політичного процесу є спекулятивне намагання політики підпорядкувати собі етичні цінності, етико-моральні засади та використати їх для виправдання своїх дій. Як наслідок, політична інтерпретація етичних норм спричинила до виникнення міжцивілізаційного етико-гуманітарного конфлікту. Цей конфлікт, якщо вживати риторику вельмишановного пана Самюеля Гантінґтона, є частиною так званого “зіткнення цивілізацій”. Гантінґтон стверджує: “У цьому новому світі найбільш поширені, важливі та небезпечні конфлікти відбуватимуться не між суспільними класами, багатими та бідними, чи иншими, економічно детермінованими групами, а між народами, що належать до різних культурних спільнот” [2].

За Гантінґтоном, цивілізація – це культурна спільнота. Вона визначається загальними об’єктивними елементами (мова, історія, релігія, звичаї) та суб’єктивною самоідентифікацією людей, при цьому приналежність до цивілізації є найбільш широким рівнем такої самоідентифікації. Цивілізаційний підхід Гантінґтона полягає у розмежуванні цивілізаційних парадигм, майбутній розвиток світу пов’язується із взаємодією семи чи восьми основних цивілізацій, зокрема:

1. Західної

2. Конфуціанської (китайської)

3. Японської

4. Ісламської

5. Індуїстської

6. Слов’яно-православної (сюди належить й Україна)

7. Латиноамериканської

8. Африканської (можливо) [3].

За Гантінґтоном, існують два фундаментальні джерела конфліктів між заходом та иншими цивілізаціями. По-перше, це боротьба за військову, економічну та політичну могутність, по-друге, відмінності в культурах, тобто в основних цінностях та віруваннях. Нас цікавить другий аспект так званого протистояння цивілізацій, оскільки перший аспект є субстанційним втіленням другого. Ми зосередимо свою увагу власне на дослідженні етико-гуманітарного конфлікту на прикладі протистояння Ісламської та Европейської цивілізації, оскільки через посилення глобальних інтеграційних процесів у XX ст. постійне взаємопроникнення і конфлікт між елементами цих цивілізацій стали очевидними.

На поверхневому рівні західна культура здійснила експансію у світовий культурний простір, однак, на більш глибокому рівні існує фундаментальна відмінність західних концепцій співжиття від концепцій, домінуючих в инших цивілізаціях. “Такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, концепція прав людини, рівність, свобода, демократія, вільний ринок, відокремленість церкви, як правило, не мають резонансу в ісламській, конфуціанській, японській, індуській, буддистській чи православній культурах” [3]. Більше того, спроби заходу запровадити власні цінності в инших цивілізаціях наштовхуються на спротив та каталізують процеси бродіння настояні на есенції екстремізму та релігійного фундаменталізму. Навіть найдемократичніші політичні режими, як продукти виключно західного суспільного інтелекту, в не-західних цивілізаціях, розвивались, здебільшого, на підставі західного панування чи колонізації [3].

ІІ

Етико-моральні цінності в межах якогось соціуму ніколи не перебувають в інертному стані (якщо мова йде про універсальні категорії моралі). Вони завжди піддаються інтервенціям з боку політики, влади, ідеології, релігії тощо. Релігія практично асимілювала етико-моральні норми, втіливши їх у власних заповідях та продукуючи власні чесноти (релігійне трактування моральних цінностей). Релігія адаптує чи радше підпорядковує первісну культуру, витворену соціумом, таким чином компілюючи нову цивілізаційну культуру. Тому формування політичної системи в окремій державі залежить від пануючої культурно-релігійної тенденції та традиції в цій державі. Релігія залишається єдиним феноменом, де етико-моральні цінності чи, точніше, чесноти збережені в первісному вигляді та носять автентичний нормативний характер. Людина або живе відповідно закону Божого, або є поза ним – такий основний принцип обох релігій – християнської та мусульманської.

Політика, як явище дискретне, не в змозі цілком підпорядкувати універсальні закони етики, тому інструментом інтервенції стає релігія за посередництвом церкви (у випадку Західної цивілізації), або аналогічної інституції, що є формальним і цілком матеріальним оформленням влади абсолюту на землі. Звідси, етико-гуманітарний конфлікт Християнської та Мусульманської цивілізацій полягає не в протиріччі універсальних моральних цінностей, а в їх антропологічній інтерпретації. До прикладу, в кожному суспільстві існує чітка демаркація простору між добром і злом, кожен народ витворив власні уявлення про межі добра і зла, втілені у традиціях, мітах, народній творчості тощо. На рівні цивілізацій також спостерігаємо розбіжність у розумінні, сприйнятті та інтерпретації універсальних моральних норм. Иншими словами, даний конфлікт спричинений різними сценаріями та векторами розвитку соціумів у рамках тої чи иншої цивілізації.

Західна цивілізація вбачає свою могутність у стрімкому розвитку точних наук та техніки, звідси й прагнення раціонально осягнути цей світ, опанувати природу за допомогою людського розуму. Могутність Конфуціанської, Японської, Індуїстської та, звичайно, Ісламської цивілізацій полягає в силі духовного поступу (в той час, як европейці рятували “Святу Землю”, мусульмани рятували свої душі). Названим цивілізаціям характерні прагнення абстрагуватись від світу матеріального, спроби самопізнання та самоусвідомлення. Якщо для европейця головним є реалізувати себе у земному житті як особистість, то для людини сходу принциповіше врятувати свою душу та зреалізувати власний потенціал у потойбічних проекціях.

Аналізований конфлікт існує і на рівні пануючих ідеологій та доктрин. Для християно-европейського типу цивілізації характерна ліберально-індивідуалістична ідеологічна концепція, що цілком суперечить ісламській традиціоналістсько-корпоративній концепції, де колектив, “корпорація”, а не атомізований індивід, виступає суб’єктом політичних, економічних та суспільних відносин. Звідси різне розуміння місця людини, індивіда в соціокультурній системі.

У етико-світоглядній концепції европейського зразка людина сприймається як самодостатня одиниця. Людина – носій невід’ємних природних прав, що часом переважають у своїй значимості самого носія цих прав. Право, замішане на моралі, завжди рухалось в напрямку раціоналізації процесів суспільного буття, допоки не відмежувалось від сфери етичного виробивши свої власні регулятиви. Поряд з тим, право зберегло в собі первісну матрицю моралі. “Іммануіл Кант в одній з інтерпретацій сутности категоричного імперативу – “дій відповідно до такої максими, яка в той же час сама може стати всезагальним законом”, акцентує увагу саме на тому, що людина не тільки є підпорядкованою моралі, право є нічим иншим, як результатом витвору її раціональності, таким чином залежить від неї” [4].

Тим же шляхом пішла і політика, інтерпретуючи раціоналізм як межу етики, моралі, релігії, прикриваючи свою оголеність та порожність лавровим листком доцільности. Людина заходу постійно раціоналізує власне буття, відмежовуючи себе тим самим від універсальних законів моралі. Етичне сприйняття світу поволі атрофується та втрачає свою актуальність під тиском до непристойности зараціоналізованих сфер суспільного життя, що вимагають залучення “раціо” до будь-якої діяльности. Доцільність, а не моральність, стає основним критерієм у людських взаєминах. Не людина є мірою всіх речей, а речі стали виміром людини, точніше, користи, що вона приносить до загального суспільного казана.

Раціоналізований, атомістичний спосіб самоорганізації зовсім не притаманний ісламському типу цивілізації. Тут людина перебуває у постійній взаємодії з соціумом, що вздовж і впоперек детермінується релігійними нормами. Людина позбавлена індивідуального статусу і розглядається лише як невід’ємний елемент суспільного організму. Актуальність особи зростає прямо пропорційно її інтегрованості у громаду, зрештою, це характерно для суспільств сходу. Наприклад, “кругова порука” російських селянських громад виглядала чимось вульгарним, апокаліптично-утопічним на тлі українського сімейно-корпоративного способу господарювання.

Право в Ісламській цивілізації не виглядає як зраціоналізована мораль, правові норми наскрізь просякнуті релігійними канонами. Натомість, право перебуває у формалізованому стані і потребує посередництва релігії. Таке посередництво просто вульгаризує релігію, що стає предметом та засобом політичних маніпуляцій, у той же час і політика не позбавлена релігійних спекуляцій. Тому право в традиції Ісламської цивілізації довгий час не потребувало документальної фіксації, а існувало у вигляді традицій, етосу чи так званого “племінного”, “общинного” права, допоки не з’явився пророк Мухаммед і задекларував у релігійних канонах Ісламу право, замішане на екстракті моралі.

Таким чином, Ісламська цивілізація володіє власною парадигмою розвитку та співжиття, відповідно до якої індивід цілком і повністю залежить від свого оточення. Для неї характерний тотальний конформізм та несприйняття альтернативних моделей співжиття. Яскравий приклад цьому – спільноти арабських емігрантів у Европі. Дані мікросоціуми відзначаються високою щільністю та інтегрованістю, їм притаманна мобільність та високий рівень самоорганізації, самодисципліни, що зумовило їх стійкий імунітет до впливів “чужинського” культурного оточення. Не бажаючи асимілюватись з місцевою культурою, такі громади самоізолюються.

***

Доволі важко знайти досконалий метод аналізу розглянутого конфлікту, оскільки ця проблематика лежить у площині абстрактно-теоретичного філософування, тому емпірично можна дослідити лише наслідки його проявів у суспільній практиці. Значно легше прослідкувати розвиток військового, соціального конфліктів чи конфлікту економічних інтересів через можливість візуального спостереження за його розвитком, що є логічним розгортанням етико-гуманітарного конфлікту. Тому позиція Гантінґтона щодо принципової несумісности західної цивілізації з иншими в даному контексті видається неадекватною. Гантінґтон бачить майбутній світовий порядок як війну “всіх проти заходу”, надміру абсолютизуючи фатальність зіткнення цивілізацій та неминучість подальшої ескалації конфлікту (щось на зразок Гобсового природного стану буття, де “всі проти всіх”, на противагу Кантівському “всі задля всіх”). Концепція Гантінґтона втрачає свій сенс, якщо відкинути передумову прагнення до абсолютної переваги одних держав над иншими. Ескалація конфлікту, за сценарієм пана Гантінґтона, можлива за умов колоніального принципу відстоювання власних інтересів (порядок, за яким одна держава вважає зоною власних інтересів якщо не весь світ, то принаймні більшу його частину). Власне приклад інтеграційних процесів в Европі демонструє хибність такого “псевдо космополітизму”.

Геополітичний контекст гіпотез Гантінґтона досконало підтримує міркування автора. Проте, варто зазначити, що в умовах тотальної глобалізації міжнародний політичний процес визначатиметься не військовою чи економічною потугою, а соціо-інформаційним потенціалом політичних систем, що беруть у ньому участь. Основним критерієм ідентифікації статусу “свій-чужий” в майбутньому стане належність до того чи иншого цивілізаційного простору. Вирішення етико-гуманітарного конфлікту стане невід’ємною передумовою загального цивілізаційного поступу. Перспективи його вирішення сховані на рівні окремих політичних систем та їх потенційної здатности до комунікації.

Саме можливість інформаційного обміну визначатиме інтеграційні процеси в майбутньому, шляхи збереження уявлення про самоцінність власної національної, політичної, релігійної, етнічної культурної ідентичности, про пошуки власного шляху, власної парадигми суспільного розвитку.

Найбільшим комунікативним потенціалом володіють політичні системи, що перебувають у так званому міжцивілізаційному просторі, тобто на межі двох і більше цивілізацій, та одночасно відчувають їх вплив. Україна належить до таких цивілізаційних парадоксів і володіє усім необхідним потенціалом для ефективного міжцивілізаційного комунікування. Український соціум сформував особливу систему цінностей, що є синтезом різних цивілізаційних парадигм. Саме Україна здатна започаткувати міжцивілізаційний діалог та довести можливість логічного вирішення етико-гуманітарного конфлікту цивілізацій у майбутньому.

Використані джерела
1. Петро Гусак. Етика і політика: альтернатива чи касонанс? // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – Львів, 2001.
2. Самюэль Хантингтон. Столкновение цивилизаций. – Пер. с англ. Г. Велимеева, Ю. Новикова. – М.: ООО "Издательство АСТ", 2003.
3. Андрій Шкіль. Місце України у двоподілі світу. Вітер імперії: збірка статей з геополітики. – ЦДРП “Євразія”. – Львів, 1997.
4. Валерій Денисенко. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теорія Нового часу европейської історії. – ПІАС. – Львів, 1997.