Валерій Денисенко

Маленькі дискурси про велику політику, ще більшу науку про неї та їх моральні підстави

Суттєвим перебільшенням стане теза, що політика впродовж усієї історії більшою чи меншою мірою апелювала до морально-етичних універсумів, цим самим відшуковуючи підстави оцінки, виправдання чи просто формалізованих меж свого існування.

Можемо стверджувати, що політична історія знає два чітких контрапункти апеляції до морально-етичних підстав політичного життя: за умов архаїчного першотворення громадянського суспільства античности (Сократ, Арістотель) та у Новий час, коли реальністю стає формування громадянського суспільства буржуазної доби (Кант). Таким чином, політика “допускає” до себе етику як принцип своєї дієздатности лише в системі сформованих громадянських відносин (згадаймо, Арістотель поєднував політику з етикою, що “продукує” морально доброчинних, розумно та прагматично налаштованих людей – громадян, суб’єктів, що придатні до спільного урядування, в якому б не губилася артикуляція індивідуальної свободи).

Лише за таких умов політика (що заангажована у зовнішнє оцінювання, вибір та реалізацію інтересу) стає рефлексуючою. Саме морально-етичні принципи є основою громадянського та політичного співжиття. Це як дві сторони діалектичного протиріччя, а не механічно різно-визначені і різно-виявлені у бутті сутності.

Фундаменталізм політики стає можливим за обставин, коли точкою відліку стає або владний чи суспільно схвалений нігілізм щодо певних норм поведінки, або ж абсолютизована їх необхідність та прагматизація етико-моральних принципів суспільного життя, коли вся тотальність буття репрезентує себе як жорстко унормована (а тому і тотальна – морально-етична істина не одинична, а єдина) система, де правилом норм стає їх обов’язкова об’єктивація (а тому обов’язковим і категоричним є навчання, виховання, проповідування у виді ідеологій). Стан існування такої системи морально-етичних норм завжди соціоморфний (його можна визначити так: моральні принципи – сукупність норм гармонійного соціального співжиття та накреслень стосовно того “як чинити, щоб иншим з нами було добре” – М. Осовська). Таким чином, вони (морально-етичні норми) самі стають політикою, обґрунтовуючи, виправдовуючою, ідеологізуючою основою її буття, свого роду фундаменталістською релігією.

Морально-етичні норми не стають тоталітаризуючою основою політики за умови екзистенційної форми їх “розпредмечення”, їх рефлексуючого переживання – усвідомлення – теоретизування.

Екзистенційний вияв політики – це і є власне громадянське суспільство. Екзистенційний (одиничний, а не єдиний) стан “сповідування” морально-етичних принципів людського життя (зокрема, а, можливо, і у першу чергу, в політиці) – це і є умова формування демократії (згадаймо К’єркегора з його ідеєю індивідуального, а не колективного пошуку релігійної істини, що викреслюється різними церквами, але однією фарбою – чи є цей шлях до храму разом із тим шляхом до демократії?).

Політика – це лише цінності. А про неї ми говоримо, як про реально існуючий феномен. Цінності – це радше не як є, а як має бути (згадаймо: “політика – мистецтво можливого”). Гра з цінностями екстраполює політику від реального на можливе. Вона вся ірреальна, трансцендентна. Але лише у такому стані її можна “вимірювати” принципами морально-етичного характеру (цінностями). Реальний же стан політики є безвідносним до таких оцінювань: він моральний і, в той же час, аморальний – ідеологічний (стан вічного синкретизму моральних та аморальних принципів буття людини). Так, традиція синкретизму постала у працях Н. Макіавеллі і у подальшій історії лише видозмінювала форми, способи, бачення тощо. Таким чином, політика стає найбільш складним феноменом, що може піддаватися прогнозуванню чи моделюванню: неможливо вивести те, що мусило б бути, з того, що є (тобто перехід від фактів до цінностей є неможливим).

Онтологічна особливість політики породжує особливі форми гносеології щодо себе. Так, Л. Стросс вважав, що будь-яка соціальна наука ніяк не може обійтися без оцінювання. Нам же ближчою та природнішою є думка М. Вебера, що дотримувався переконання – політична, соціологічна та инші науки соціального змісту завжди мусять бути “вільними від оцінювання”. Способи, методи, форми дослідження (і побудова самої наукової теорії) обумовлюються предметом (об’єктом) дослідження, його внутрішньою пластикою, його законами існування, а не пріоритетними симпатіями чи антипатіями дослідника. Вся порівняльна політологія тримається на оцінках, а не на пошуках об’єктивних універсальних критеріїв, коли все може перевернутися: позитиви – стануть неґативами, зло – добром.

Коли ми говоримо про політичну теорію, ми розуміємо, що абсолютно позбутися ціннісних її визначень неможливо (це лише М. Вебер міг сформулювати “чисті” схеми “цілераціональности” та “цінніснораціональности”). Невід’ємними для науки є когнітивні цінності (хоча, з нашої точки зору, лише у межах її прийняття, визнання, а не функціонування) як то, наприклад, емпірична адекватність, пояснювальна та об’єднуюча придатність, інформативність, прогностичність, внутрішня узгодженість, вирішування проблеми, спрощеність тощо. При цьому варто розуміти, що когнітивні цінності розглядаються як спосіб раціонального обґрунтування переконань, як частина поняття раціональности, як критерії прийняття (визнання) теорії.

Инша справа – цінності ідеологічного, морально-етичного рівня. Звичайно ж, що не лише конструкторами наукової теорії, а й започаткуванням її вони бути не можуть.

Функцією політичної науки, у якій перевага надається соціально-ідеологічним, морально-етичним цінностям, є контролююча, функцією теорії, що спирається на цінності когнітивного характеру є стратегічно-продукуюча.

І взагалі, політики як такої (як окремого поля буття) й не існує. Є межа зіткнення, поєднання, узгодження, незацікавлености економічних, соціальних, ідейних, культурних сфер. Ця межа (як маргінальна невизначеність) і є політика – не як поле, площа, сфера людського життя із специфічною вибудованою об’єктністю-побутом – інститутами, а як енергія межі. А тому і наука, що досліджує таку політику може бути наукою, що займається не інвентаризацією цінностей, нагромаджень, руїн тощо, а наукою, що вивчає цю енергію, тобто закони її творення, збереження, руйнування, переходу тощо. Саме такий своєрідний статус її як соціальної фізики дає можливість позбутися ідеологічної забарвлености, якою сучасна політологія хронічно та невиліковно хворіє і не потребуватиме перманентної відповіді на питання: а чи відповідає вона високим вимогам морально-етичних норм. Для науки, що об’єктивно вивчає дійсність, така проблема є нонсенсом.