Всеволод Гордієнко

Ідеократія політичного маніпулювання

Совєтська модель політичного панування базувалася не тільки на технологіях тотального контролю над суспільством і навіть не стільки на мітологізації власної унікальности, скільки на ідеології нівелювання так званої «суспільної думки». Це буржуазне марновірство, як вони міркували, не повинно було перешкоджати «будівництву світлого комуністичного майбутнього», а тому совєтські ідеологи не займалися, як західні політичні технологи, формуванням цієї самої думки, але, на відміну від них, «створювали принципово нову людину», в ментальності якої загально-соціальні статусні характеристики та особливі, персоналістичні інтереси, так би мовити, виключали один одного, таким чином створюючи сприятливе підґрунтя для сліпого й мовчазного схвалення дій партії-народу. Суспільне, соціальне, публічне життя, тобто всі инші форми буття, окрім повсякденного відчуття власної необхідности, виключалися з повсякденної практики та підмінювалися феллінівськими свято-заспокоєними маскуваннями, протягом яких «народ» сублімував в грандіозних шоу свою «вимиканість» з політичного процесу.

Оригінальним відкриттям останніх років стало те, що, виявляється, суспільну думку можна не тільки контролювати, але й конструювати, створюючи її такою, якою вона потрібна і для того, кому вона «взагалі» необхідна. І після всіх змін вона буде залишатися суспільною думкою, якою можна використатися в цілком різноманітних цілях, причому свідомо та водночас несвідомо. Від повного заперечення це явище прийшло до самоусвідомлення своєї важливости-винятковости. Але саме тут виникає запитання: а що, власне, є ота «суспільна думка»? Що означає: маніпулювати? І головне: чи не призводить сама практика маніпулювання до технологічної відмови від самої ідеї суспільної думки? Тобто: якою мірою в сучасній Україні продовжують господарювати совєтські ідеологічні стандарти та практики придушення соціальности?

У цьому контексті необхідно зупинитися на тому розумінні влади, яку розробив М. Вебер: влада є вольовим впливом, це певне нав’язування об’єкту волі єдиного суб’єкта. Тобто концептуальне сприйняття влади містить маніпулятивне поле, в межах котрого політичне панування досягається за допомогою прямого впливу домінуючих груп на підвладні всупереч їх базисним інтересам. Як домінуючі, так і підвладні групи вважають, що вони все роблять у повній відповідності не тільки зі своїми інтересами, але також з інтересами протилежної групи.

З иншого боку, сама практика маніпулювання припускає чітке, геометрично-вивірене розпорядження домінуючим класом необхідними ідеологічними ролями, функціями соціальної участі і формами включености у політичне поле. Відсутність ідеократичної бази у підлеглих класів, зокрема, деінституціоналізація політичної присутности, виявляється причиною їх витіснення на маргіналії політичного процесу, що і створює умови для маніпулювання, точніше кажучи, для творення необхідного формату «суспільної думки», якій у такому випадку виділяється роль «ідеологічних штор». Вихід за ці «штори» припускає, по-перше, відмову від повсякденного використання запропонованих інтерпретаційних практик і, по-друге, припускає створення альтернативної моделі визначення і опису даних політичних процесів і подій. Виникнення такої альтернативи неминуче призводить до політичного розколу, так як політично підвладні, діючи в межах пануючих класів, також, як і инші підлеглі, витісняються на край політичного життя, що й діється в Україні протягом останніх двох років. Створення сучасною українською опозицією альтернативного політичного проекту призвело до появи иншої форми політичної участи, ніж та, що склалася після 1991 р. Паралельно діючі на внутрішній і зовнішній політичній арені «влада» і «опозиція» змогли репрезентувати дві несумісні моделі політичного «зашорювання», а головна проблема, що виникла перед простим філістером, укладається в неможливість «вибору», за яку саме із шор йому належить сховатися. Інша справа: а навіщо це взагалі робити?

З третього боку, саме по собі політичне маніпулювання не є чимось поганим або добрим. Оскільки воно постійно включається в систему політичного відтворення, точніше кажучи, виробництва стратегічно необхідних символічних ресурсів, якими слід вважати такі ідеологеми, як «національна ідея», «стратегії політичного розвитку», «воля народу», «конституція» та «конституційний лад», «суспільний лад», «права людини» і саме розуміння «держави» як універсалізуючого ідеократичного явища, то подібні процеси забезпечують стабілізацію і прогностичність діяльности політичних акторів. Однак, слід зазначити, що сама по собі «стабілізація» може виступати і як конструююча «суспільну думку» ідеологема, що характерна для «демократичних» режимів, і як технологія елітарного панування, що в більшості випадків притаманна для тоталітарних і посттоталітарних держав. От чому говорити про монополізм вихідної ідеократичної схеми не має сенсу, тому що маніпулювання як таке можливе тільки в ситуації плюралістичної ідеологічної моделі. У протилежному випадку виникає феномен інформаційного замикання соціального простору, у межах якого альтернативні потоки паралельної інформації вже неможливі. Тобто «маніпулювання» завжди припускає і вибір інтелектуальної ситуації, і боротьбу за домінування. Звідси, до речі, виникає инший феномен – феномен «внутрішніх» чи «зовнішніх» ворогів»: або це люди, соціальні групи, а то й класи, народи, які не поділяють «наших (демократичних, соціалістичних і т.ін.) принципів», або це просто «терористи», які хочуть «скинути законний конституційний лад», начебто існує инший, незаконний конституційний лад, що кимось пропонується в якості альтернативного проекту суспільного розвитку. Маніпулювання суспільною думкою, таким чином, виступає в ролі певної маркетингової стратегії, що розповсюджує домінуючу, державну ідеологію на ще не повністю контрольовані ринки. Інтелектуальна і системна криза наступає саме тоді, коли ця ідеологія практично освоює відведений їй ринок, – вона не залишає собі можливості для маневрування і саморозвитку. Втім, будь-яка держава, незалежно від своїх цілей, так чи инакше прагне до такого тотального домінування.

Які ж його технологічні особливості? Вочевидь, що базовим, класичним напрямом політичного маніпулювання залишається обмежування та «проціджування» запропонованих інформаційних струменів. Небажана для влади інформація про ту чи иншу подію частково/повністю обмежується чи/або подається у перекрученому вигляді. Часто відновити першоджерело неможливо. Саме ж «проціджування» завжди довготривале і спирається на жорстко розроблені фактори «недопуску» небажаної інформації. Такими факторами можуть виступати (переважно в українських умовах): виборчі інтереси, коли на виборах того чи иншого рівня необхідна перемога даного кандидата; інформаційні інтереси – коли потік «зайвої» інформації, що здатна порушити робочу конфігурацію взаємовідносин у полі влади, а також суттєво вплинути на сталість системи «влада-опозиція»; комерційні інтереси, в межах яких «владна позиція» надає можливість контролю за управлінськими засобами, але знання про механізми такого контролю неможливе для пересічного громадянина. До цього можна додати і те, що застосування тих чи інших форм маніпулювання є, по-перше, — для влади – ритуальною дією, своєрідним інститутом самозбереження, sui generis традиціоналістським актом, що має певній зв’язок з попередніми методами керування, а по-друге, — для того ж громадянина –певним академічним актом, більш суттєвим і цікавим для «науки», ніж для «життя». І в цьому виявляється певна позитивність маніпулятивного процесу: сам по собі він не має суттєвого значення, якщо не стосується повсякденних інтересів звичайного громадянина. Акт пропаґанди у такому випадку стає невиправданим та безглуздим, він не супроводжується очікуваною реакцією, а проектується як один із паралельних потоків інформації. Проблема полягає якраз у тому, що сама проблема, яка здатна скоректувати необхідним чином суспільні очікування, може бути резонансною настільки, що постійно привертатиме до себе всебічну увагу, але водночас вона повинна зачіпати інтереси практично всіх представників даної спільноти. Такими інтересами можуть виступати: прибутки громадян, сплата за житлово-комунальні послуги, ціни на товари та послуги, вибори. Саме в ситуації виборів, коли більшість населення виявляється «вкинутою» в політичне поле, їй необхідно визначитися зі своїм наступним стандартом системних відношень «домінуючі-підлеглі». «Вкинутість» основної частини населення в політично активний інформаційний потік креатує системні вияви пропаґанди, що є консервацією необхідного формату шуканого взаємозв’язку, де можлива поява паралельних інформаційних течій, але вихід за їх межі – принципово неможливий.

Громадянин, а точніше кажучи, ціла соціальна група, якщо не практично все населення, опиняється як в ролі суб’єкта інформаційного ресурсу, так і об’єкта пропаґанди. Практичне ототожнення репрезентованої інформації про подію з самою подією означає фактичне включення населення в поле політики, в котрому воно і перебуває у законсервованому, напівживому стані до наступних виборів.

Таким чином, у людей створюється деформоване в інтересах об’єкта влади знання про ті чи инші явища і, як наслідок, щодо проектується неадекватна поведінка. Враховуючи ж той момент, що безпосереднім об’єктом влади є «народ», то виходить, що знання, яке формується у людей, представляє собою абсолютну ілюзію стосовно них самих. До того ж можна стверджувати, що населення втрачає свою референтність щодо влади: воно не в змозі відділити власні, громадянські, інтереси від політичних, суто партійних і тому ультрасоціальних, так як більшість партій і блоків, що підживлюються так званим «адміністративним ресурсом», намагаються перетягти на себе вкрай залатану ковдру політичних симпатій. Як наслідок виникає таке явище, як політична дезорієнтація, що і стимулює політично активних агентів до проведення запекло-інформаційних кампаній, буденно зорієнтованих на одну ціль: формування необхідної думки про певну події і слушної реакції на її сприйняття. Для цього необхідно, з боку даного політичного актора, володіння або навіть опанування серйозними мас-медійними ресурсами, якими зараз є телебачення в середніх та великих містах і радіо, газети в малих населених пунктах і селах. Контроль над інформаційним потоком у цих медіа забезпечує певний рівень штучних перцептивних практик, на основі яких можлива подальша розробка необхідної теми.

Характерним прикладом такого роду маніпулювання є позиція провладних (як приватних, так і державних) українських медіа при висвітленні вересневих подій 2002 року. Так, канал ICTV, що належить В. Пінчуку, у своїх репортажах від 16 вересня практично не торкнувся теми вимог опозиції, головну свою увагу сконцентрувавши на трьох пунктах. Перший – це кількість мітингуючих, котрих, за словами телевізійників, було в Києві 25 тисяч, хоча, – вони постійно це підкреслювали, – планувалось залучити понад 200 тисяч осіб. Другий – твердження, що в країні відсутня будь-яка соціальна, а тим більше, політична напруга. Третій – твердження, що мітинг перешкоджав руху автотранспорту в центрі міста.

Мінімум інформації про сам мітинг і максимум інформації про офіційну реакцію на цю подію змінюється 17 числа повним замовчуванням та ігноруванням нічних подій 17 вересня. Так, на думку тележурналіста Д. Кісєльова, основною політичною подією на той час стає відповідна реакція пропрезидентських фракцій – заява 5 фракцій про формування коаліційної більшості, що можливе тільки при взаємній домовленості. Хто саме і з ким мав намір домовлятися, було не зовсім ясно, але мова, мабуть, йшла про проурядову коаліцію, — думка ж опозиції відкидалася як щось непотрібне і таке, що не представляє практичного інтересу. Особлива увага, щоправда, приділялася позиції «НУ», котра, як припускав телеканал, повинна була приєднатися до наміченої більшости. Про опозицію же було сказано тільки те, що вона буде проводити нараду о 21.00 і планує пікетувати АП до того часу, поки Л. Кучма не покине свій пост.

І тільки після цього було повідомлено, що В. Медведчук зустрівся з опозиціонерами і отримав текст резолюції мітингу, в якому висувалося вимога відставки глави держави і звільнення затриманих. Сказано також, що висуваються і вимоги розглянути дії МВС, Мінюсту, Мінтранспорту і Держкомітету з питань телебачення і радіомовлення. Чому виникло це питання і чому саме лідери опозиції наполягають на його розгляді, – не пояснили. Не було пояснення й тому, що півдня, а саме – до моменту закінчення мітингу – державне телебачення не працювало, включаючи і приватні канали, що симпатизують діючому президенту.

Принциповими моментами в освітленні подій 16-17 вересня 2002 р. в даному випадку виступає намагання телеканалу, во-перше, поманіпулювати цифрами і оцінками чисельності присутніх на ньому, а по-друге, сховати частину інформації про саму подію. І справа тут не тільки і не стільки в пошуку необхідних, «зручних» інтерпретаційних практик, скільки в находженні потрібного семантичного простору, в якій і розміщуються події-смисли. У результаті виходить, що важливим виступає не сама подія як така, а фон, в межах котрого вона відбулась. Все демонструється так, начебто головним героєм «Гамлета» є не сам данський принц, а тінь його батька, причому мається на увазі тінь «взагалі», природне явище.

Дещо інший варіант маніпулювання-пропаґанди демонструє телеканал «Інтер», який, власне 16 вересня зміг мимохідь згадати, що в Закарпатті мітингували представники ПРП і «Нашої України» чисельністю 2 тис. осіб з наступним коментарем, що в акціях протесту не брали участі ні Яблуко, ні КПУ, ні СПУ. Основний інформаційний час був приділений зальцбурзькому візиту Президента України.

17 вересня «Подробности» подали докладну картину того, які акції політичної солідарности пройшли за кордоном. Так, за їх словами, в мітингах та пікетах взяло участь в середньому по 100 осіб. У вашингтонському мітингу біля пам’ятника Шевченку було 100 співчуваючих опозиції, переважно випадкові перехожі. Посольство України в Празі пікетувало 25 людей, 16 з яких — представники бєларуських опозиційних сил. Суть же акції насправді полягала у протесті проти переслідувань журналістів в Бєларусі. У Великій Британії мітингували 16 людей, в основному журналісти і правозахисні організації, в Чикаго – 15, Нью-Йорку – 6, Угорщині – 3 особи.

Такого роду репортажі повинні були продемонструвати, що насправді ніяких масових акцій протесту не проводилося, вони всі сплановані і проплачені (підтекст коментарів був очевидним), а тому все, що відбувається, – не инакше як плід уяви непокірних опозиціонерів, які не хочуть миритися зі своєю поразкою. Крім того, очевидно, що перевантаження інформаційних матеріалів повністю непотрібними і малозначимими фактами має переорієнтувати свідомість нерозуміючих і відсторонених глядачів на усвідомлення абсурдності того, що відбувається, тим самим стимулюючи і, відповідно, розвиваючи ефект «виключеності» обивателя з поля політики. В цьому випадку була відсутня навіть можливість порівняти «бажане» (200 тис. демонстрантів) з «дійсним» (25 тис.), як намагалась зробити ICTV.

Крім того, 16 вересня в «Подробностях» докладно пояснили, чому кримські комуністи не взяли участі в демонстраціях протесту разом із соціалістами і тимошенківцями. При цьому приводять аргументи, авторами яких нібито є самі кримські комуністи: мітинг буде біля пам’ятника колишньому секретарю обкому КПУ М. Кириченко, «оскільки міська влада заборонила проводити мітинг на центральній площі Сімферополя». Тобто комуністи Криму мають бути і, звичайно, є законослухняними громадянами на відміну від симоненківців, котрі разом із СПУ, НУ і БЮТ незаконно мітингували не на «Чайці», де їм дозволили, а на Европейській площі. До цього додається і думка авторитетного кримського комуніста Кучеренко: «Це не та подія, з приводу якого ми повинні йти війною на владу» і «якщо влада заборонить комуністам проводить мітинг на центральній площі Сімферополя 7 листопада… тоді «будемо діяти по-иншому». І останнє: у кримських комуністів немає «особливих протиріч з вимогами соціалістів і представників партії «Батьківщина», що будуть звучать сьогодні в ході всеукраїнської акції протесту». Надавши в прямий ефір всі ці судження, Інтер привів і цифру сімферопольської акції – 500 учасників, що, знов-таки, повинно демонструвати відсутність протестуючих настроїв, розкол в опозиції і нездатність правих до серйозних дій. Тут виникає особливий підтекст: СДПУ(о), якій належить «Інтер», репрезентується як ліва партія.

Останній штрих, що виник на інтерівському телеекрані наступного дня: Симоненко закликав до повторного мітингу 24 числа і зажадав, щоб праві, а саме пропрезидентські фракції, осудили розгін наметового містечка. І все. Що дійсно відбулося, яким саме методом пройшов сам процес «згортання» не було сказано ні слова. Невеличкий мітинг відбувся, подія себе вичерпала і єдине, що залишилось – це соціальна деструкція, котру втілює в собі опозиційна «четвірка».

«Голос України», в свою чергу, концентрує власну увагу вже не на самому мітингу як такому, а на нічному розгоні наметового містечка, що, мабуть, пов’язано з технічними причинами – газета вийшла тільки 20 вересня і тому не могла оперативно відреагувати на поточні події. Основним лейтмотивом стає думка, що намети є «незаконною архітектурною формою» і тому не дивно, що їх знесли. Инша справа, що, на думку видання, людям, які мітингували цього разу, повезло більше, ніж рік тому. В чому ж саме — видання не уточнює. Очевидно, редактори, які не дуже симпатизують В. Медведчуку, підкреслювали, що останній навідріз відмовився виконувати вимоги протестантів, а в цей же час всі державні канали (в тій чи иншій формі) продублювали сюжет, відповідно до якого громадська організація «Молодь — надія України», пікетувала офіс партії «Батьківщина», вимагаючи повернути відпрацьовані 25 гривень за участь в акції. Природно, що Тимошенко заперечувала можливість підкупу учасників акції, бо прибували до столиці зі всієї України. Тоді незрозуміло, на кого був розрахований даний сюжет – якщо навіть допустити, що половина з тих, хто потрапив на Всеукраїнські збори підкуплені, то прямі витрати на проведення акції тільки в Києві і тільки за офіційними даним повинні скласти не менш 300 тис. гривень, по всій Україні – не менше 1,5 млн. грн. Це без видатків на транспорт, проживання і утримування всіх, хто приїхав з инших міст. Втім, на такий детальний аналіз з боку глядача сюжет не був розрахований – мова йде про необхідний ефект, якого, у свою чергу, не було. Тягучі офіційні, серійні інформаційні матеріали вже не можуть принести істотних плодів хоча б з того погляду, що дискредитаційних сюжетів на телебаченні і в газетах практично не було. Характерно, що «Голос України» наводить слова І. Чижа, який стверджує, що ситуацію з висвітленням останніх подій необхідно розглянути на засіданні комісії з журналістської етики. Яке ж відношення самого Чижа до дій його комітету, мітингуючих, влади (яку він сам представляє) і силових структур – також не зовсім зрозуміло.

Позицію «Голосу України» можна охарактеризувати як «таку, що прагне до совєтсько-інтелігентської об’єктивності», що полягає в збереженні видимого нейтралітету стосовно всіх акторів, але в той же час вона начебто намагається визначитися, кого ж саме підтримувати в конфліктній ситуації. У кінцевому результаті інформаційного огляду подій не було, основна увага концентрувалася на другорядних деталях, якими була підмінена сама подія.

У свою чергу, «Факти і коментарі» 16 вересня взагалі не надали жодного рядка по розглянутій темі, головною політичною подією тут виступає зальцбурзька поїздка українського Президента Л. Кучми. Тільки в середині наступного дня з’являється невелика стаття, у якій журналісти цього видання намагаються осмислити події, що відбулися за день до того. Однак, це осмислення переважно концентрується навколо двох незначних, з точки зору інформаційної зацікавлености, пунктах: перший — чому на мітинг прийшло тільки 20 тисяч людей і чому «Наша Україна» брала участь у такому мітингу, що носив різко опозиційний, а тому деконструктивний характер, хоча, як вважалось, «НашоУкраїнці» ледве чи не зобов’язані були приєднатися до більшості, що посилено формувалася.

Було мимохідь згадано і про те, що ніхто не зобов’язаний виконувати вимоги «протестантів». Які саме – також було не зовсім зрозуміло. Зі статті випливало, що вони – антипрезидентські. Ні про зміст вимог, ні про дійсну чисельність (яка, за оцінками учасників, досягла понад 100 тисяч тільки в одному Києві), ні про подробиці нічного розгону наметового містечка, особливо що стосується методів, застосованих МВС для цієї мети, а також про інформаційно-аналітичну стратегію найбільших телеканалів країни, не було сказано ні слова. Те ж стосується позиції газети «Сегодня», що вмістила в ці дні пару коротких заміток про те, що в Києві пройшов антипрезидентський мітинг, зібравши у своїх рядах набагато менше людей, ніж передбачалося заздалегідь.

Цікаву і, мабуть, найбільш оригінальну стратегію інформаційного бачення продемонстрував найбільш популярний телеканал України – «Студія 1+1». 16 вересня найдокладніша розповідь про те, що відбувається, концентрувалася навколо кількох постулатів. Перший – в акції брали участь 20 тисяч осіб, за даними міліції – 15 тисяч. Другий – комуністи склали 70% тих, хто прийшов на Европейську площу. Присутність «Нашої України» на мітингу розцінювалася як сенсація, хоча, варто зазначити, виступ В. Ющенка був найбільш радикальним із усієї «четвірки». Третій – прохання протестуючих і керівників не допускати провокацій, про що, до речі, не вказав жоден телеканал. На цьому інформаційний потік вичерпував себе.

Наступного дня канал підкреслив, що намети, на думку опозиції, знесли жорстоко, але акції протесту будуть продовжені. При цьому приводиться версія МВС, відповідно до якої проти опозиціонерів порушена кримінальна справа по «мертвій» 279 статті – перешкоджання руху міського транспорту, намети ж вилучені як речові докази. Багатьох людей побили, нардепів відтіснили від инших, але міліція стверджує, що ніякої бійки не було. Разом із тим затримано 64 особи, хоча, за даними опозиції, у «заручниках» тримали вдвічі більше людей.

Така оцінка може вважатися об’єктивною, хоча знову ж: тут фіксується відпрацьована чисельність мітингу, а також продовжується завзято замовчуватися текст резолюції і рішень, що були прийняті на Европейській площі. Яка ж справжня чисельність тих акцій по всій Україні – дотепер невідомо, це вже не має особливого значення: ідентичність інформаційного потоку, що концентрувався як на телеекранах, так і на газетному папері, змушує припустити, що існують деякі першоджерела, що регламентують набір необхідних мітологем для допуску в етер. Такими першоджерелами, як ми зараз бачимо, можуть виступати так звані «темники», що розсилаються АП у вітчизняні медіа.

Аналізуючи вищесказане, можна виділити три базисних складових, за допомогою яких вітчизняні пропрезидентські ЗМІ впливають на суспільну свідомість. Перший – маніпуляція суспільною свідомістю шляхом жорсткого добору необхідного фактичного матеріалу. Другий – розробка необхідних інтерпретаційних практик, через «пропущення» яких виробляється необхідний PR-супровід фактичного матеріалу, тобто ці ЗМІ можуть, а то і зобов’язані виконувати не стільки інформаційно-аналітичні, скільки пропаґандистські функції. Третій — вибір фактичного матеріалу обумовлений ідеологією сюжетів, що «скидаються» населенню. Фактично мова йде про перманентну передвиборну компанію (від президентської до парламентської), метою якої є «перемога» «потрібного кандидата». Зважаючи на те, що в країні існує тільки п’ять відносно рейтингових загальнонаціональних телеканалів, то така стратегія виявляється найбільш ефективною, з огляду на той факт, що телебачення є чи не єдиним масовим джерелом будь-якої інформації.

У цьому сенсі певний інтерес представляють дискурсивні практики, що панують в офіційних ЗМІ. Характерно, що вони буяють оптимістичними висловленнями a-la «збереження громадянського миру», «створення фундаменту демократичного устрою»; здається, Україна вже стала «ключовою державою в системі европейської і міжнародної безпеки», сюди ж можна включити «приборкання інфляційних процесів», «будівництво соціальної держави», «забезпечення рівних прав усім націям і мовам», «формування правової держави». Однак відсутні пояснення, відсутні які-небудь розробки з даної тематики, а з мови політичної еліти можна зробити висновок, що такі формулювання є формалізованими пропозиціями, а простіше кажучи, симулякрами, що «вкидаються» у «народ», але вони не несуть ніякого істотного значеннєвого навантаження. Зміст же тут полягає трохи в иншому: яким чином показати, нехай навіть видиме, але таке собі бажане благополуччя (правда, незрозуміло кого саме) і виправдати (без)перспективність обраної стратегії внутрішнього і зовнішньополітичного розвитку.

З иншого боку, подібна ситуація могла виникнути тільки в тому випадку, якщо б з’явився попит на такі підходи і на такі розробки. Деформація громадянського суспільства, відсутність впливових громадських організацій, «витиснутість» політичних партій на маргіналії політичного поля, бюрократизація процесів створення і прийняття політичних рішень, зрощування банківського, промислового і політичного капіталів, колосальний вплив так званих «фінансово-промислових груп» на прийняття політичних рішень – усе це фактори, що неґативно впливають на стандартизацію політичної системи України й одночасно є факторами, формуючими громадську позицію.

Споживча орієнтація на такі послуги демонтує будь-які правові механізми, перетворюючи їх у звичайні піар-технології, коли всі політичні інституції стають механізмами досягнень економічних цілей. Це стало можливим і внаслідок того, що самі державні інституції продовжують виконувати ролі, які приділяються виключно громадським організаціям, а створення необхідного образу чи події, соціального портрета тих чи инших суспільних/політичних діячів необхідні тільки тому, що він, за допомогою цих технологій зможе здобути важелі економічного, політичного або/чи ідеократичного впливу.

Зараз навколо уряду й АП концентруються істотні інтелектуальні ресурси. Тому провідні українські аналітики, консультанти, експерти, гуманітарні технологи посилено «вписуються» в маніпулятивну систему, де виробництво політичної комунікації абсорбує простір раніше розробленої конвенціональної комунікації, коло якої «АП-уряд-громадянське суспільство-АП» замикається. Очевидним є і той факт, що без створення сфери публічної політики, де головну роль будуть відігравати недержавні і дійсно незалежні медіа, ні про яке подолання ситуації абсолютного контролю не може йти і мови. Поки «суспільна свідомість» залишається в сфері інтересів держави, будучи продуктом політичного виробництва, маніпуляція цією свідомістю буде залишатися єдиним механізмом, що забезпечує легітимність прийняття будь-яких політичних рішень.