Рей М. Джонс

Академічна корупція в Україні

Після 30 років викладання у системі вищої освіти я навчився спокійно сприймати різні прояви поведінки студентів, які спостерігав час від часу. Напевно, мої очікування відносно України були перебільшеними, через те, що я мав дуже гарних студентів, коли працював у Словаччині в 1992-1993 роках. Я розумів необхідність деякого культурного пристосування до життя в Україні, тому що ця країна знаходиться далі від заходу. Але я з нетерпінням чекав викладання тих курсів, які в Сполучених Штатах залишають на вибір старшим студентам. З минулого досвіду викладання економіки я знав, що курси за вибором сприймаються студентами дещо з більшим ентузіазмом, ніж базові теоретичні, і що студенти старших курсів більш зрілі та дисципліновані, ніж студенти молодших курсів.

За винятком великої кількости пропусків занять, було небагато проблем, з якими я зіткнувся в перші тижні викладання прикладної економіки студентам четвертого та п’ятого курсів українського університету. Потім я приймав перший іспит. Мені здалося дивним, що студенти почали скупчуватися по четверо на парті для двох. Було багато місця, і не було потреби це робити. Коли я розподілив їх по два, то помітив дещо дивне у виразі їхніх облич. Але може я помилився, до того ж я не хотів більше марнувати час, відведений для іспиту. Отже, я роздав тест.

...Якусь мить я перебував у стані шоку. Я не міг повірити в те, що бачив. Тільки двоє з понад двадцяти студентів взялися за виконання тесту. Решта зразу ж почали його обговорювати не зважаючи на мої зауваження. Отже, я пройшов по аудиторії, закриваючи книжки та звертаючись до кожного з проханням прибрати конспекти, не списувати у сусідів і не розмовляти. Це не допомогло. Тільки-но я відходив, вони поверталися до старого. Через деякий час я поступився: якщо вони так мало знали про предмет, то не могли успішно шахрувати. Я був правий. Лише два гарних студенти одержали 87 та 85 балів, решта від 63 до 14 із можливих 100. Але я помилився в иншому. Метою студентів було не скласти іспит, а одержати питання, спільними зусиллями знайти відповіді, а потім використати своє право перескладати іспит ще двічі.

Так розпочався мій жахливий семестр. Я – досвідчений викладач – думав, що можу впоратися з більшістю навчальних проблем. Але, вочевидь, це було не так. Я нічого не зміг зробити з поганим відвідуванням занять. Дещо ліпші успіхи були в управлінні іспитами. Я домігся того, щоб студенти сиділи по одному, не приносили ніяких книжок і записів на іспити, і заборонив їм розмовляти. Але я не зміг перешкодити студентам передавати по класу російсько-англійські словники. Я також нічого не міг зробити з перескладанням іспитів. Так, студент, який ніколи не з’являвся у класі під час семестру, прийшов складати іспит. Невдаха вже двічі перескладав іспит і ніколи не набирав більше 51 балу. Він попросив милосердя, тому що йому дійсно треба було скласти екзамен з цього курсу. Я запитав його, чи розглядав він ситуацію з мого боку. Студент нічого не знав з предмету, не зробив спроби щось вивчити і не звертався до мене по допомогу. Він просто намагався запам’ятати відповіді на питання, які не розумів, використовуючи існуючу систему для того, щоб скласти іспит. Студент виглядав спантеличеним і сказав, що я дійсно спричиняю для нього багато проблем.

Щось не так в самій основі цієї системи. Студенти є студенти. Саме система встановлює норми та регламентує поведінку студентів. Українські студенти не мають стандарту академічної поведінки, до якого б вони могли звертатися. Немає також і межі неприйнятної академічної поведінки. Здається тривіальним нагадувати, що вища освіта повинна ґрунтуватися на правді. Чи хочемо ми мати лікарів, які займалися шахрайством під час іспиту з анатомії; менеджерів, які не можуть взяти на себе відповідальність; державних діячів, які насправді не вивчили економіку, – навіть якщо їх академічні посвідчення вказують на протилежне? Ми залежимо від того, наскільки наші академічні інститути зможуть гарантувати відповідність посвідчень, які одержують випускники, рівню їхніх знань. Що тут відбувається не так і чому? Що можна із цим зробити? Я обговорював ці питання і з українськими, і з американськими викладачами з різних університетів. Не всі викладачі стикаються з цими проблемами однаковою мірою, але всі погоджуються з тим, що система зіпсована в своїй основі і у них малі можливості що-небудь виправити.

Найлегша відповідь на ці питання – брак грошей. Навчальним закладам потрібно зберігати студентів, щоб отримувати платню за їх навчання. Може й так, але університети могли б зберігати студентів і, водночас, дотримуватись академічних норм. У перспективі вони зруйнують свою репутацію і все одно втратять студентів. Крім того, я думаю, що проблема спричиняється не тільки браком грошей: ймовірно, бракує знання того, як встановити стандарти в мінливому світі. Стара система незмінно трималась на процесі розповсюдження політично коректної інформації. Можливо, це було прийнятним для фізичних наук, математики і технічних наук. Але це зовсім не підходить для гуманітарних, соціальних наук та управління бізнесом. Узагальнюючи, можна сказати, що академічна поведінка псується структурою навчання, створеною навчальними закладами. Дозвольте мені пояснити.

По-перше, університет повинен створити культуру пристойної поведінки для освічених людей. Більшість університетів США запрошують першокурсників в академмістечко за тиждень до початку навчання для проходження орієнтаційної програми, значною мірою підготовленої старшокурсниками. Разом з оглядовою екскурсією та культурними програмами студенти старших курсів прищеплюють новим студентам норми поведінки. Вони включають правила особистої поведінки та зовнішнього вигляду в публічному місці і академічної поведінки в класі та під час навчального процесу. Шахрайство в будь-якій формі заборонено. Кожний студент повинен брати на себе відповідальність за свою роботу – і вони змагаються за те, щоб бути прикладом відмінного навчання та поведінки у своїх alma mater. Иншими словами, студенти та випускники університету дотримуються однакової культури поведінки, мають високі академічні стандарти, історичну репутацію, які передаються їм з вірою, що вони будуть їх наслідувати. Найбільш важливим є те, що це культурне ототожнювання не вимагається від них вищими інстанціями, а лише рівними їм студентами, які є зразком успішної поведінки в університеті. Можливо, українські університети вважають, що для належної поведінки досить буде того, що студент підпише контракт. Це не так. Студентам потрібно мати зразки поведінки. Деякі американські університети підтримують ці норми за допомогою студентського суду, який вислуховує скарги та рекомендує міру покарання для студента, якою може бути навіть виключення з університету.

По-друге, навчальна програма в українських університетах складається з обов’язкових курсів, що позбавляє студентів можливости визначати свою особисту навчальну програму. Вони не вибирають курси та викладачів і, відповідно, не відчувають відповідальности за поведінку, яка б підтверджувала їх власний вибір. Студенти говорили мені, що вони відчувають себе вівцями, яких проганяють через проблемний курс. Тому не дивно, що вони намагаються пройти через цю перешкоду з мінімальними зусиллями, уникаючи справжньої відповідальности. Створено не програму для здобуття професійних знань, а гру, в якій можна виграти завдяки спритності. Навчальна програма повинна бути більш гнучкою завдяки курсам за вибором та різним секціям, щоб надати студентам можливість самим обирати курси та викладачів і відповідати за дотримання високих стандартів у навчанні. Це спонукатиме і викладачів працювати краще, якщо їх будуть обирати, так само як і курси.

По-третє, студенти можуть бути в одній групі і відвідувати разом всі заняття протягом п’яти років. Це утворює систему академічних паразитів. Слабкі та ледачі студенти не відвідують заняття, беруть конспекти у гарних студентів, списують завдання й користуються допомогою хороших студентів під час іспитів. Ти нікуди не подінешся від своєї групи. Ти просто повинен пристосуватися. Колективне навчання таке ж малоефективне, як і колективне виробництво в инших сферах. Найгірше те, що й розумні студенти підпадають під вплив групи, стають байдужими до навчання і не намагаються максимально реалізувати свій потенціал. Замість позитивних їм нав’язують неґативні приклади поведінки. Більше число курсів за вибором, більші можливості вибору для студентів, відкриті графіки занять та відкритий реєстраційний процес дозволять студентам бути особистостями і демонструвати ліпші успіхи.

По-четверте, використовується жорсткий метод, який полягає в читанні лекцій та муштруванні, що не заохочує до активного мислення, вирішення проблем і робить нецікавим сам процес навчання. Все побудовано на запам’ятовуванні, без будь-якої відповідальности чи, навіть, можливости мислити, як особистість. Все націлене не на те, щоб навчати людей мислити, а на те, щоб навчити їх не мислити, бути роботами. Це просто навіювання. Як я вже говорив, такий метод може бути доцільним у викладанні фізичних наук і математики, але він неефективний для гуманітарних, соціальних наук та управління бізнесом. Для цих предметів критичне мислення, вирішення проблем, індивідуальне навчання є необхідним. До того ж, ці предмети постійно змінюються – змінюється зміст курсів, одержується нова інформація, з’являються нові перспективи, нові курси замінюють старі. Дивовижно, як багато змінилося за останні 50 років. Тепер викладання – це також вивчення людей, їх поведінки та стосунків між ними. Викладачі повинні мати право та зобов’язання бути на рівні розвитку свого предмету та найкращих методів навчання.

Нарешті, студенти вищих навчальних закладів мають законне право двічі перескладати іспит. Навіть важко уявити, який розумник це придумав. Це знімає з викладача відповідальність за академічне оцінювання знань і перетворює його на гру. Як наслідок, викладач віддає свій дорогоцінний час не гарним студентам, які принесуть користь суспільству, а поганим, які навряд чи зможуть використати можливості навчання тепер або в майбутньому. Від цього викладачі не тільки почувають неповагу з боку слабких студентів, а й виробляють практику не ставити поганим студентам незадовільних оцінок, щоб не витрачати на них свій час і не зазнавати приниження від маніпуляцій здібних, але ледачих студентів. Це також дозволяє дещо розслабитись гарним студентам і не робити максимальних зусиль для свого розвитку. Ось серйозна причина розладу в академічній сфері, і її потрібно усунути, для того щоб мати в Україні систему вищої освіти, яка б готувала спеціалістів високої кваліфікації, необхідних для власного розвитку держави та зростання поваги до України з боку міжнародної спільноти. Ректори університетів та відповідальні офіційні особи повинні щось зробити для того, аби передати право оцінювати знання викладачам, яким воно належить.

В Україні є все для того, щоб мати систему освіти, яку можна було б порівняти з найкращими у світі. Потрібні лідери. Студентські лідери повинні бути відповідальними за академічну культуру, яка б вимагала високих норм поведінки від однокурсників. Викладачі повинні мати право та нести відповідальність за перебудову навчальних програм та складання розкладу, з тим щоб включати більше курсів за вибором, передбачати можливість вибирати викладачів, застосовувати навчальні методи, які б заохочували студентів до активного мислення та вирішення проблем, великих і малих, з якими вони зустрінуться в XXI столітті. Адміністрація повинна зробити відкритим складання розкладу занять та процес реєстрації, щоб дозволити студентам спілкуватися з ширшим колом товаришів, їм буде корисно відвідувати змішані групи зі студентами різних років навчання. Нарешті, ректори та політичні діячі повинні усунути нерозумне правило про перескладання іспитів. Якби існував інституційний засіб для зниження рівня вищої освіти, то саме це правило повинно було б займати перше місце. Нічого не призводить до виродження національної гідности більше, ніж така освітня політика.

Американські викладачі – гості в Україні. Ми можемо пропонувати зміни, заохочувати до поліпшення ситуації та обговорювати норми академічної поведінки в наших університетах. Не гордовито, але співчутливо та з упевненістю в тому, що ми дійсно бажаємо цій країні мати університети світового рівня. Вацлав Гавел, драматург та президент Чеської республіки, звалив уряд, просто «кажучи правду». Можливо, і ми зможемо збудувати нову академічну систему, якщо будемо робити те ж саме.