Ольга Муха

Консерватор в умовах ліберальної свободи (реакція на міф про свободу слова в Україні)

Відкривати лад у самих речах, не нав’язувати їм своє упорядкування; зберігати цей лад, а не впорядковувати речі на основі формул, які можуть виявитися не більш, ніж черговою модою; віддавати перевагу уважному спостереженню за конкретними об’єктами ...– це і є консерватизм.
Р.Дж. Вайт «Консервативна традиція»

Для початку, мене можна звинуватити у схильності до звичайнісіньких лінощів. Будь-які переміни – справа морочлива, обтяжуюча і вимагає зусиль. І якщо я вже знайду собі певний спосіб життя, який більш-менш мене влаштовуватиме, то якісь додаткові клопоти мені геть ні до чого. Та зачекайте.

Авжеж, жоден консерватор не заперечуватиме того, що однією із наріжних потреб є підтримувати порядок і лад у світі. Без бодай-якої стабільности нічого не можна досягти – ні свободи, ні добробуту, ні справедливости. Хіба випадково. Але порядок аж ніяк не є самоціллю. Порядок – лише засіб для досягнення цілей, притаманних власне цьому суспільству – рівності, щастя, цивілізації, всього, що завгодно. Та ліберали кажуть, що сам по собі порядок можна легко використати для виправдання репресій. Ліберали не люблять і уникають штивних конструкцій, вони їм видаються не стільки надійними, скільки небезпечними.

Багато українців тішать себе тим, що хоч сучасна демократія на український лад і принесла занепад науки, виробництва, культури, економіки та инших державних конструкцій, зате тепер – свобода слова, вільне висловлення поглядів і переконань, гарантовані Конституцією і ще більш ніж 110-ма нормативно-правовими документами – Законами, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів. Ухвалено Концепцію національної інформаційної політики та розробляється Інформаційний кодекс України. Парламент України прийняв Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова», за яким застосування цензури у будь-якій формі кваліфікується як кримінально карне діяння. Україна «з розумінням ставиться до стурбованості європейської спільноти щодо деяких трагічних фактів насильства» над представниками українських ЗМІ, поділяє певні оцінки та критичні зауваження. Достоту як школяр-халамидник над своїм щоденником. Теоретично все складається дуже добре: заборона цензури, право на отримання об’єктивної інформації, право збирати і розповсюджувати інформацію, принцип свободи слова, зрештою.

Натомість 71% громадян щиро переконані, що в оглядах новин на телебаченні та пресі існує політична цензура, а лише 11% із цим не погоджуються (ці та наступні статистичні дані подані згідно результатів опитування, проведеного організацією «Українське демократичне коло» на замовлення Інституту політики, доступні на ресурсі Кореспондент.net за 16 липня 2003 року). Більше 50% громадян, а це кожен другий, заявили, що вбачають у питанні про реалізацію права на свободу слова більші чи менші проблеми. А кожен п’ятий (20%) просто заявив про повну відсутність свободи слова в Україні. Дивно якось виходить: законодавче забезпечення інформаційної діяльності ледь не найлояльніше у цілій Европі (принаймні, так нам його зображають), а працюючого механізму її реалізації немає.

Міра свободи, якою в кожну історичну епоху володіють люди, в загальному і цілому визначається рівнем розвитку і відкритості їх суспільства, рівнем їх свідомості та пізнання, і, нарешті, соціальним і політичним устроєм даного суспільства, обумовлюючим фактичний розподіл реальної свободи між різними суспільними верствами і прошарками, соціальними групами і окремими особистостями. Свобода особистості завжди є лише частиною свободи, яку допускає це суспільство в цілому. Жити в суспільстві як органічна його частина і бути цілком незалежним від цього суспільства неможливо.

Розвиток цивілізації і накопичення знань протягом історії людства, одначе, не завжди супроводжувалися рівномірним зростом рівня свободи всіх і кожного. І консерватизм не вимагає достеменного збереження того і тільки того, що було; ні центом більше. Свобода вибору, здійснена попередніми поколіннями, перетворюється на необхідність для кожного наступного у вигляді передбачуваних і непередбачуваних наслідків їх діяльності. У особистісній сфері індивідуальна свобода одних обмежується свавіллям інших чинити тільки за власним бажанням, тільки так, ніби «Его» і є основною «точкою відліку» у сфері моралі. Мірою індивідуальної свободи часто є розміри приватної власности і обумовлена цим можливість розпоряджатися матеріальними і духовними благами. Людина, котра має вищу освіту і добру роботу має більше варіантів вибору, і, відповідно, перебуває на вищому ступені «реалізації свободи». Натомість, аби цю освіту здобути і добру роботу отримати, переважно необхідний «стартовий капітал», що складається не тільки із особистих здібностей, задатків і здатності до навчання та якісної роботи, але й з певного фінансового базису. Таким чином в свідомості з’являється установка: «не гроші заради грошей чи багатства, а гроші заради свободи і можливості вибору». При цьому ущемляється не тільки свобода величезної маси людей, але й одночасно відбувається колосальна розтрата матеріальних і людських ресурсів даного суспільства. Для того, аби суспільство як система функціонувало ефективно, йому слід жорстко розмежовувати і визначати свої пріоритети. Зрештою, людство рухається до збільшення потенціальної індивідуальної свободи. Головний момент в цьому – динамічна соціальна мобільність. Якщо у XVII столітті ти народився у селянській сім’ї, у тебе навіть не виникало питання, ким ти будеш. Факт твого народження у цьому місці і в цей час вже все вирішив за тебе: оптимальний варіант твого життя – гарне одруження, велике обійстя і багато діточок, які б допомагали у господарстві. Якщо ж ти народжувався у королівській сім’ї, то мови не могло бути про якесь одруження «з любові». Пріоритетом твого життя мали бути політичні цілі. Сьогоднішні принцеси відмовляються від престолу заради одруження з коханою людиною, а талановита людина, народжена у сільській місцевості має всі шанси стати президентом країни. Гм. Кожен з нас тепер значно вільніший у своїх виборах: тобі вільно здобувати освіту чи ні, одружуватись чи жити у громадянському шлюбі, мати дітей чи залишатись до кінця життя одинаком, присвячуючи себе улюбленій справі. І можна навіть сказати, що така динаміка зросту особистої свободи дає можливість людям бути моральнішими: шлях обраний тобою вільно, без зовнішнього тиску громадської думки чи обставин, є більшою мірою твоїм шляхом і тільки ти нестимеш за нього відповідальність. Тепер не потрібно шукати винного. І в кінцевому рахунку, те суспільство, яке виявляється не в стані забезпечити свободу на тому рівні, який відповідатиме досягнутому ним рівню знань і цивілізації, рано чи пізно зобов’язане поступитися місцем іншим, більш доречним і прогресивним формам суспільної організації. Власне за таким принципом відбуваються перетворення і у сучасному суспільстві. Коли ж на зміну стихійним неузгодженим процесам прийде рівномірне планування і розвиток, суспільна діяльність людей стає справді вільнішою і свідомою їх творчістю. Коли я, встаючи зранку, можу вибрати, що їстиму на сніданок, що дивитимусь по телебаченню, куди сьогодні піду і чи стану економістом чи космонавтом, і якщо від цих моїх виборів прямо не залежатиме моя мораль (у неґативному сенсі) і мої стосунки з людьми, я можу сказати, що моє життя – це моя свобода.

Здавалося би – цілковита ідилія, чого тут ще вимагати і які можуть бути претензії чи невдоволення. Імпульс лібералізму – по можливості надати кожному те, чого він хоче, – просто звичайна доброта. Але в політиці, у ролі реформатора й філантропа ліберал усіляко намагається переробити людей на уподобаний ним лад, щоб їх полюбити. З його погляду було б егоїстично полишити людей на самоті. Їм слід, а навіть необхідно допомагати просуватися в правильному керунку, байдуже, хочуть вони цього чи не хочуть. А якщо я захищатимусь вашим же наріжним принципом ліберальної свободи – «дайте мені спокій, облиште мене саму!» То що ви робитимете, навіть коли мені хочеться чогось, на вашу гадку, геть шкідливого? Чи зможете ви пояснити мені, що я насправді не розуміюся на тому, що є добре для мене, а що – зле? Що я раб поганих звичок та ницих інстинктів? А якщо мені видається, що це якраз ви хочете накинути мені погану звичку слухати когось? Із цього випливає, що жодна людина реально чи в ідеалі не в змозі хотіти чогось іншого, ніж того бажають найліпші люди. Як слушно зауважив Дж. Сантаяна, це «принцип чистісінької води снобізму»: якщо я відмовляюсь рухатись у вказаному напрямі, то не просто вирізняюсь з-посеред инших, але й стаю забороненим і порочним. Дозвольте ж дикуну залишатись дикуном, а швачці – швачкою. І поважайте її вибір. Всі хочуть чогось свого – лібералізм як жодна инша доктрина це визнає, схвалює, підтримує і захищає. Але усі геть не є добрими, розумними, чесними і т.д. Треба тоді дати всім рівні шанси до самореалізації: хочеш красти – кради, що ж; вбивати – от тобі і свіженька модна професія визріла – кіллера; ура! Всім по потребах! А те, що декому цю свободу слова і дії давати небезпечно? А, може, й не варто? Геть дурнувату тоталітарну звичку запрошувати високоповажних спеціалістів-вчених, аби вони продискутовували різні точки зору на проблеми в нудних програмах (таке залишається лише на маргінальних комерційних каналах для «інтелектуалів») – свобода слова дарує усім право (а особливо артистам) висловити свої «незалежні» «міркування» у яскравому демократичному ток-шоу на будь-яку тему. Така ліберальна мораль. Але навіть для того, аби якось вдовольняти ці потреби, їх зручно трохи редукувати. Консерватизм підтримує різноманітність кожного на своєму місці. Лібералізм ж пропонує всім одні цілі, а це провокує подібні шляхи, схожі способи, однакові потреби: ту одномірність, з якою ми постійно хочемо боротись. Це все-одно, як замість того, щоб носити почергово літній чи зимовий одяг, ми стали б шити одяг на «середню температуру даних широт». Консерватори інстинктивно відчувають, що невгамовна ліберальна пристрасть до всезагальної рівности найімовірніше може бути досягнута шляхом все зростаючої однотипности.

ЗМІ не відчувають особливих труднощів у тім, аби видавати приватні інтереси за інтереси всіх розумних людей. Ціле (суспільство) уявляється втіленням самого Розуму. Ні-ні, це не держава: під її безпосереднім контролем знаходиться не більше 10% ЗМІ (це 2,6% телерадіоорганізацій, 8% друкованих періодичних видань, 10% видавничих організацій. Дані подано за звітом І.С. Чижа та Голів Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації від 13 січня 2004 року. Доступний на ресурсі www.rada.gov.ua). Ніколи ще не було такого обсягу панування суспільства над індивідом. Катастрофа в тім, що ця технологічна цивілізація робить людину неспроможною відмовитись від благ цієї цивілізації.

Преформування зовсім не починається із масового поширення радіо чи телебачення і централізації контролю над ними. Зауважмо, що телебачення найбільш дешевий і «найбільш народний» ЗМІ, однак і найбільш залежний – чи то від великих фінансово-економічних груп, чи від держави. А українське телебачення, навіть за оцінками західних експертів, які до нашої «молодої демократії» ставляться поблажливо, доволі одіозне в сенсі вибору. Про пресу забудьмо – хто тепер газети купує? Однак ми ж могли б ставитись до телевізора просто як до телевізора, та ні. Люди вступають в цю стадію уже підготовленими. Тут уже свою ідеологічну функцію демонструє так зване «зрівнювання класових відмінностей». От і професор, і студент отримують задоволення від одних і тих самих телепередач, прибиральниця із офісу та донька нашого шефа користуються послугами однієї кравчині і мають однаковий make-up, робітник і його бос відвідують ті ж самі курорти. Це не зникнення класів, це унікальна здатність до всезагального засвоєння потреб і способів їх вдоволення.

Як слушно помітила в котромусь із своїх есеїв Віслава Шимборська, певні слова подекуди здатні творити просто карколомну кар’єру; і їй, власне, йшлося про слово «чудово». Про те, що ми дивимось чудові телепередачі, «маємо чудові ігри і чудові конкурси. Маємо чудових членів журі, чудову публіку і чудових учасників. Деякі з них використовують чудову нагоду, щоб привітати чудову родину, а насамперед чудових дітей під чудовою опікою чудової бабусі [^1]. «Ми також навчаємось у чудових вузах, захоплюємось чудовими книгами, товаришуємо із чудовими людьми та час від часу відвідуємо чудові церемонії, чудові свята та чудові похорони.

І такі слова на час, а інколи й назавжди витісняють із обігу усі інші із подібним значенням. Чудовий приклад явно продемонструвати чудову однорідність нашого мислення. І його чудову, вражаючу глибину, бо ж чи хтось мені пояснить, що ж є оте «чудово»?

Преформування підготовлює організм до спонтанного прийняття запропонованого. Те, що найбільше дратує: величезна продуктивність цієї раціонально-ірраціональної цивілізації, її здатність вдосконалювати і все ширше поширювати зручності, перетворювати в потребу надмірне споживання (ну куди мені подіти всі ці тренажери, кухонні комбайни, плойки, фени і гори одягу та косметики, які мусить мати «кожнанормальна жінка»? в мене є цілком природна потреба у ще одній величезній шафі!). Цивілізація трансформує об’єктивний світ у продовження людської свідомості і тіла. Люди пізнають себе в оточуючих їх предметах споживання (скажи, яка в тебе машина, парфуми, телефон і цигарки – і я скажу, хто ти!), люди знаходять свою душу в своїй стереосистемі, кухонному обладнанні чи фінській сантехніці. Сам механізм, який прив’язував індивіда до суспільства, змінився, і суспільний контроль тепер вкорінено в нових потребах, створених суспільством, а демократично поширених ЗМІ, котрі підкреслюють «незалежність» пропонованого вибору пріоритетами свободи слова («за всього багатства вибору іншої альтернативи немає»), а свою «незалежність» – рекламою і переліком спонсорів (до речі, у нас «незалежний» – значить приватний, себто не-державний, такий що керується лише ринковим попитом-пропозицією на інформаційну продукцію; кажучи просто – приватизований, та й усе, ніяк не більше). І це, безумовно, втілення самого Розуму, скерованого на благо всіх соціальних груп і вдоволення всезагальних інтересів, так що всяке протистояння здається ірраціональним, а всяка протидія немислимою і навіть злочинною (якщо ви припините купувати усі ці чудові пояси для схуднення і набори кольорових бігудів, на що будуть жити їхні виробники? Ви пустите їх і їхніх дітей з торбами по світу!). Політична культура такого демократичного суспільства є виявом тієї ж політичної тоталітарної культури, тільки набуває в нових умовах більш витончених і цинічних форм.

У сучасну епоху технологічна реальність втручається в особистий простір і зводить його нанівець. Масове виробництво і розподілення, а надто ЗМІ зі своєю свободою, претендують на всього, цілого індивіда, а індустріальна технологія вже давно і далеко вийшла за межі заводу. І індивід приймає закон свого суспільства так, як приймає закон тяжіння. Розум перетворюється на покірність фактам життя, добраним головним чином із телевізора, і динамічній здатності продукувати все більше і більше фактів такого роду. Ефективність системи притуплює здатність індивіда розпізнавати зарядженість цих фактів репресивною силою цілого. Яке поняття відчуження, коли індивіди ототожнюють себе із способом буття, їм нав’язаним, і в ньому ж віднаходять себе, шляхи свого розвитку і вдоволення! І складно сказати, чи це ототожнення – ілюзія, чи дійсність. Герберт Маркузе говорив, що таки дійсність, яка, однак, веде до нових ступенів відчуження. Останнє стає всеціло об’єктивним і «відчужений суб’єкт поглинається формою відчуженого буття». Саме тепер існує тільки один вимір – всюди і в усіх формах. Продукти володіють навіюючою і маніпулюючою силою; вони поширюють хибну свідомість, вакциновану імунітетом проти власної хибності. І чим більшій кількості людей вони стають доступними, тим менше це реклама, і тим більше – спосіб життя. Це не поганий спосіб життя, ні – він щораз кращий: здоровіший, престижніший, комфортніший, гарніший, зрештою. Саме це й не дає прорватись якісним змінам. Адже все щодень робиться кращим і кращим.

Навіть якщо ви не встигаєте над цим подумати. Для китайців колись було найгіршим прокляттям побажати, щоб хтось жив у час змін. І найкраще – щоб жив так, як учора. Сьогодні молодь слухає тільки нову музику і «вчорашній день» – це різновид лайки. А домогосподарки любесенько женуть за новим пральним порошком, а не за тим, який добре пере.

Мати свої відмінні, а надто такі, котрі можна тлумачити як старомодні, уподобання – дивацтво, а навіть розкіш. І це в умовах безумовної (пробачте за каламбур) свободи слова!

Інтелектуальна і емоційна відмова «слідувати з усіма» постає як свідчення безсилля і неврозу. Або нестачі грошей. На практиці, на жаль, основними чинниками формування інформаційного простору виступають владні структури та фінансовий капітал. Індивідуальний протест придушується ще в зародку. Для того, щоб із цим боротися, треба мати або величезну купу грошей і всіх десь, або кожен день падати з утоми від пильного і безрезультативного доведення власної вільної думки і сентиментально пити «за понимание». Або тихо займатися своїм ділом, навіть якщо найбільше у світі ти любиш клеїти коробочки чи малювати кроликів, а тим часом на загал слід справно справляти враження людини, зайнятої достойним ділом. Або плювати на всі ці «краще», «вигідніше», «зручніше» чи «престижніше», а для звичайної людини то трохи складно. Вже щоб могти собі дозволити «плювати» не на асфальт, треба бути не дуже звичайним.

Класична свобода була лише назвою непіддатливої незалежності і упокорення власній природі. Нерівність шанували. Кожній «нерівності» пропонувався їй одній властивий варіант щастя, успіху, способу життя. Кожен нехай не мав примарного «усього», натомість напевне мав гарантоване «своє». В силу демократичного укладу й геніально захищеного принципу свободи слова, це «твоє» за мить може стати набутком загалу – і не шукайте приватності – наше демократичне суспільство, переповнене пурхаючими «вільними словами» – п р о з о р е!

Лібералізм через доступність посилює принади публічних нагород, предметів розкоші. Ліберальна держава – держава для мрійників і честолюбців. Якщо сприймати ці всі речі серйозно, доведеться працювати зранку до ночі тільки задля того, щоб колись-там досягнути якихось із цих принад, які ще невідомо чи такі принадні і чи так потрібні. А ні – дивись серіали і втішай себе тим, що «багаті, мовляв, теж плачуть». Ліберальна держава – жорстока держава. «Ви можете це замовити вже тепер!» А я хочу працювати не від світанку до ночі, а стільки скільки люблю й хочу, мати мало речей і багато вільного часу! На біса мені мікрохвильовка, коли я люблю і хочу готувати власноруч, а може ще й у садочку на відкритому вогні. «Як це несучасно!» Складно бути дійсно щасливим, володіючи не тим, що дійсно любиш, а тим, що іншів важають достойним твоєї любові. Поміж життям як ціллю і життям як засобом – нездоланна якісна відмінність. Як і між теорією і практикою, принаймні у тому, що стосується людей.

За цих умов говорити про реальну свободу слова – як розпалювати вогонь на ще не остиглому попелищі. Або, як зазвичай акуратно формулюють у медіях: «говорити про реальну свободу слова в Україні ще рано». Чи пізно.

Ліберальна ідея прагнула підняти індивіда, а занапастила маси людей. Вона пропонує примарне щастя, часто чуже і в дуже обмеженій кількості. Але лицемірно пропонує для всіх.

Провідний чинник ліберального натхнення – любов до злагоди, безпеки, комфорту й загальної обізнаності. Він ставив за мету суспільний добробут. Йому притаманний пронизливий жах перед стражданням; бути жорстоким – диявольщина. Лібералізм був до-ніцшеанським, він був вікторіанський. Він безнадійно нудний і самовпевнений. Запрошуючи всіх до свободи, він самозакохано передбачав, що у кожного є воля, і кожен її носій конче прагнутиме до багатства, освіти, поміркованості. Запрошуючи всіх і кожного до свободи слова, ніхто не встиг подумати: а чи у кожного є що сказати?

Я бачу проблему в тому, що сьогодні ганебно проміняти ліберальну свободу на будь-що, навіть якщо це будь-що – щастя, мораль чи мудрість. І, далебі не хочу віддавати своє життя за право якогось бовдура вільно висловлювати свої нісенітниці.

Кожна свобода цінна, але, окрім того, кожен з її різновидів служить инакшій меті, хоч і різною мірою. Свобода слова і відкрита полеміка існують передусім для викриття неявного.

Зрештою, не політика приносить справжню свободу, якщо і можливо її досягти, то лише завдяки філософії. От якби ліберали і консерватори взялися за те, щоб з’ясувати свої кардинальні відмінності задля певної конструктивної мети, то розпочалась би велика плутанина: саме ті речі, які ніби об’єднують їх, стали б головною причиною розходжень. Ніде це не можна так явно побачити, як у відданості обох позицій принципам свободи і порядку. Та очевидно одне: істинно великі консерватори – Берк, Джонсон, Рендолф, Адамс і Ньюмен – характеризуються загостреним відчуттям людських потреб, свобод, можливостей і досягнень, та відчуттям реальності. Карикатуральний образ консерватора як вульгарного егоїста, що відчайдушно чіпляється за свої привілеї – обмежений і хибний. Типовий консерватор виступає радше особою поміркованою, трохи скептичною та критичною. І не дуже пасуватиме до умов ліберальної свободи, бо завжди віддаватиме перевагу не «свободі слів», а «полону моралі».

Можливо, вибір консервативної чи ліберальної традиції залежить від темпераменту? Сьогоднішній всюдисущий культ «молодості» багато в чому обумовлює цей вибір. Молоді роки практично кожної людини – це божевільна мрія: ніщо не має певної форми, ніщо не має конкретної ціни; все видається можливим і ми «живемо щасливо в кредит майбутнього». Байдуже, що буде потім; головне – це те, що зараз. Цей конфлікт традицій, чомусь, щораз більше нагадує мені проблему «батьків і дітей». Однак, переконана, багато з того, що не влаштує в умовах «ліберальної свободи» консерватора, буде дуже близьким до недоліків, які віднайде в ній і ліберал.

---

1. Віслава Шимборська. Вибрані поезії та есеї. Пер. з пол. Ярини Сенчишин. – Львів: Літопис, 2001. – С. 197-198.