Тарас Будзінський

Европейський Союз і проблема трудової міграції

У післявоєнний період у Европі трудова імміграція стимулювалася національними урядами, оскільки існувала необхідність відбудови зруйнованої війною економіки. Іммігранти залучалися до найважчих та найнебезпечніших робіт: розчищення завалів та руїн; зведення будинків і підприємств; працювали в шахтах та на металургійних підприємствах, тощо. Їхня праця в декілька разів була дешевшою за аналогічну працю власних громадян, за іммігрантів не треба було сплачувати внески до пенсійного та соціального фондів. Окремі дослідники вважають, що без т.зв. «gastarbeiteren» чи «guest workers» економічне піднесення у повоєнній Західній Европі не було б можливим.

По своїй суті, порахувати внесок, який здійснює в національну економіку праця трудових мігрантів, неможливо статистичними методами, в той час, як цілі сектори народного господарства – як будівництво, сільське господарство, догляд за літніми людьми і дітьми, комунальні послуги, тощо – розвиваються в ЕС завдяки використанню трудових мігрантів. Показовим можна назвати факт, що в Італії у 1987 році уряд Беттіно Краксі прийняв рішення про перегляд статистично отриманих показників італійського ВВП, підвищивши його на 17,7%. Своє рішення уряд мотивував врахуванням національного доходу від тіньової економіки із залученням іммігрантів з третіх країн. Незалежні експерти стверджували, що італійський уряд дещо занизив економічні показники зростання, а в дійсності всі 25% ВВП країни досягалося завдяки праці мігрантів.

Плани утворення «Европи громадян», як образно називали інтеграцію країн-членів Европейського Економічного Співтовариства (ЕЕС) у соціальній сфері, були зафіксовані у засновницьких договорах Співтовариства. Зокрема, право громадян ЕЕС проживати і працювати у будь-якій країні-члені ЕЕС за їхнім вибором було записане у Римському договорі 1957 р. Країни зобов’язувалися тісно співпрацювати в соціальній сфері у питаннях зайнятости, трудового законодавства і умов праці, професійного навчання і підвищення кваліфікації, соціального забезпечення, права на створення профспілок і підписання колективних договорів між підприємцями і трудівниками, тощо.

Водночас Римський договір не містив жодних положень, які б юридично закріплювали права трудових мігрантів. Так, проголошуюючи в статті 3 право на вільне переміщення осіб, договір паралельно накладав обмеження, поширюючи дію цієї статті лише на торгових і економічних агентів (статті 48-66). Більше того, Договір про заснування ЕЕС заклав основи дискримінації, оскільки положення про вільний рух осіб стосувалися лише громадян країн-членів ЕЕС і абсолютно не поширювалися на мешканців третіх країн (нечленів Співтовариства). І нарешті, в договорі відсутні будь-які регулювання цивільних і соціальних прав іммігрантів, їх культурного та гуманітарного розвитку. Згодом, у 1968 році Рада міністрів (на той час найвищий керівний орган ЕЕС) розширила права працівників – трудових іммігрантів. В резолюції № 1612 / 68, яка вносила доповнення до положень про вільний рух осіб, було вписано право на об’єднання сімей працівників-мігрантів. Це дозволяло дружинам і дітям іммігрантів приїжджати до них і разом проживати. Сім’ї іммігрантів отримали деякі права на задоволення своїх первинних потреб: право на працю – дружина іммігранта могла працювати в місцевості, де працює її чоловік, право на освіту – в загальноосвітніх школах і для  членів сімей – на курсах підвищення професійної кваліфікації, які організовувалися відповідними державними органами.

Однак вторинне законодавство ЕЕС, покликане регулювати механізм виконання положень договорів та резолюцій, не змогло встановити ефективного механізму застосування цих прав і відповідальности за їх недотримання, тобто Резолюція 1612 / 68 була безсилою і залежала від доброї волі місцевих органів влади кожної конкретної країни-члена ЕЕС. На практиці це означало, що для приїзду членів родини іммігранта створювалися різноманітні перешкоди, як-от відмова у наданні візи або обмеження її дії коротким терміном, завищенням тарифів на навчання в школах чи мовних або профорієнтаційних курсах.

В Єдиному Европейському Акті (ЄЕА), прийнятому у 1985 р., було записано, що міграційна політика ЕЕС регулюється в рамках міжурядових договорів. Стаття 13 ЄЕА стверджувала, що для створення єдиного внутрішнього ринку необхідно забезпечити вільний рух осіб (але знову ж таки тільки громадян ЕЕС), а зовнішня міграція перебувала у віданні національних урядів.

Соціальна хартія (повна назва – Хартія основних соціальних прав найманих працівників), яка стала основоположним документом регуляції соціальних взаємовідносин у ЕЕС, була прийнята на засіданні Европейської ради у Страсбурзі 8-9 грудня 1989 р. Хартія проголошувала основні права найманих працівників в межах ЕЕС на: працю у будь-якій країні ЕЕС за вибором; свободу вибору професії та справедливу заробітну плату; покращення умов життя і праці; соціальний захист; професійне навчання; охорону здоров’я і безпеку праці; пенсію і гідне забезпечення старости тощо. По суті, хартія стала урочистою декларацією, що не зобов’язувала країни ЕЕС до виконання всіх її частин. Ці положення стосуються виключно легально працюючих громадян країн ЕС.

Ухвалений в грудні 1991 р. Маастріхтський договір про Европейський Союз не вніс суттєвих змін до принципів здійснення імміграційної політики в рамках об’єднаної Европи. Окремі положення договору (зокрема стаття 3d стосовно візового режиму) перепідтверджують положення Єдиного Европейського Акта. В Шостому Розділі Маастріхтського договору, який регулює співпрацю у сфері внутрішніх справ та правосуддя, декларується, що імміграційна політика є «питанням спільного інтересу», проте поки що залишається об’єктом міжурядового регулювання країн-членів. Стаття К.1 зазначеного розділу визначає, що країни-члени розглядають як сферу свого спільного інтересу (тобто, які підлягають вирішенню на міждержавній основі шляхом досягнення консенсусу) наступні питання:

1. політика надання притулку;

2. правила регулювання перетину особами третіх країн зовнішніх кордонів країн-членів і контроль в середині Співтовариства;

3. імміграційна політика і розробка політики стосовно громадян з третіх країн:

а) умови в’їзду і переміщення громадян третіх країн на території країн-членів;

b) умови надання права на постійне місце проживання на території країн-членів, включаючи об’єднання сімей та працевлаштування;

c) протидія незаконним імміграції, проживанню і працевлаштуванню громадян третіх країн на території країн-членів.

В статті 100с стверджується, що з метою досягнення цілей Евросоюзу будуть застосовуватися «заходи щодо регулювання в’їзду і переміщення людей у внутрішньому ринку». Це означає, що повноваження ЕС реально обмежувалися до регулювання в’їзду і переміщення туристів, запровадженням спільної візової політики. Передбачалося, що країни узгоджуватимуть, на зразок країн-членів шенгенських угод, списки держав, які становлять потенційну «загрозу масової еміграції».

З 90-х років у межах ЕЕС поширюється тимчасове працевлаштування. До неї відносилися сезонна і тимчасова зайнятість згідно з договором на визначений термін. Тимчасова зайнятість особливо поширилася у будівництві, торгівлі, різних видах послуг. Иншим видом тимчасової зайнятости була праця впродовж неповного робочого тижня, котра була найбільш поширена у торгівлі і послугах. У Франції протягом 1990-1999 рр. кількість працюючих за договором на визначений термін збільшилася на 40% (перевищивши 8% всього зайнятого населення), в Португалії – на 46%. Найчастіше безробіття зростало за рахунок тих, у кого завершився термін тимчасового найму. Серед тимчасово зайнятих чимало іммігрантів, що проживали і працювали нелегально, частину їх працевлаштовували нелегальні посередницькі фірми. Багато иноземців зайняті в «чорній» чи «сірій» економіці, тобто працюють нелегально (без штатного оформлення, соціального захисту, обов’язкових відрахувань у пенсійний фонд, без медичного страхування від нещасних випадків на виробництві, без належним чином виділеного й обладнаного робочого місця) або напівлегально, коли лише частина працівників входить до штату і реєструється, а инша залишається неврахованою статистикою, податковими і соціальними органами.

Мешкають іммігранти у складних житлових умовах. Вони стають об’єктами кампаній расизму і шовінізму, терору і переслідування з боку праворадикальних і неофашистських організацій. Праві партії підтримують жорстку соціальну політику щодо іммігрантів, незважаючи на положення Заключного акта Гельсінської наради 1975 р., яке передбачає рівноправність між робітниками-іммігрантами і громадянами приймаючих країн щодо умов життя, найму і праці. Все це створює в ЕС серйозну соціальну проблему, яка призводить до загострення міжетнічних і міжконфесійних протирічь, зменшує лояльність населення та підвищує ризик соціальних конфліктів.

Незважаючи на роботу Еврокомісії у справі усунення внутрішніх кордонів, у питаннях паспортного контролю з’явилася тенденція «двох Європ». Ще у 1984 р. президент Франції Ф. Міттеран і канцлер ФРН Г. Коль домовилися про взаємну цілковиту ліквідацію прикордонного контролю і разом з країнами Бенілюксу, між якими вже існував паспортний союз, у 1985 р. підписали в люксембурзькому місті Шенгені угоду, за якою при перетині кордону між цими країнами повністю ліквідовувалася паспортна перевірка. Великобританія залишилася осторонь, стверджуючи, що пункт Єдиного Европейського Акта стосовно вільного руху людей поширюється тільки на громадян ЕЕС, а подорожуючі туристи повинні підлягати паспортному контролю.

Таким чином, проблема трудової імміграції в Европейському Союзі остаточно не вирішена і потребує подолання негативних тенденцій. Відсутність єдиної імміграційної політики є своєрідною реакцією на феномен міграції, яка апріорі передбачає певну форму дискримінації, оскільки іммігранти, в першу чергу нелегальні, не охоплюються захистом европейського права.