Максим Кушнір

Політична вакханалія та етичні метаморфози українського політикуму

Образ політики в країні із виразними рисами перехідного періоду уподібнюється до оркестрової ями перед початком вистави. Звучання інструментів нагадує невпорядкований гамір. Доказ цьому – відсутність раціональної політичної аргументації, яка мала б змогу виправдати недостойні дії політиків. Вони ж не винні, що у їхні руки потрапили настільки грубі інструменти, які були витесані із решток “червоної” політичної системи. Страждає суспільство, яке позбувшись важелів самозахисту, з байдужою достойністю захоплюється цим абсурдом, покірно обравши роль масового споживача.

У наш час зводити політику до відносин, що увібрали у себе образні цілі високоідейного розвитку – недоцільно. Хоча б тому, що існує обурення суспільства, яке стало безпорадним свідком перетину межі етичної поведінки.

Відчуйте містерію, до участи в якій допускаються лише вибрані. Вона наповнена віроломством, виплаканими формами місцин, поміж яких блукає дух вишуканої насолоди та благородних почуттів – тут не має місця для самовираження та праведности, це дія, де примара великодушної геніальности віднайшла себе у закутках давно вже забутих почуттів. Жваві пориви свавілля та нестійких вражень бентежать людей. Боячись втратити останній притулок, вони вірять, що їм дозволять відчути себе причетними до подій, які відбуваються без їх участи. Відчайдушні промови лунають на дзеркальних площах, інколи провокуючи дивування, що сіялось доволі рідко, слова відразу відбиваються від бруківки і, перетворившись на птахів, летять геть, підкорюючи своєю брехнею горизонти. Бажання лише одне – віднайти свій спокій у смолоскипах, що ніколи не згаснуть.

Суть контрасту. Політика й етика

Дотики, які формуються між політикою і етикою в період становлення виваженої та компетентної державної політики настільки не виразні, що вдатися до пошуку сумісности складно. Конфліктний стан цих дотиків є перехідним. Простір політики й етики включає певну кількість взаємних дій, що імітують моральне благородство та високу мужність у сфері політичного. Цій ілюзорності можемо надати ситуативного характеру тому, що тільки політик через необхідність дозволяє собі створити ілюзію синтезу політики і моралі. Це претендує на виняткову майстерність маніпулювати свідомістю громадян. Зрештою, люди самі бажають, аби ними керували у такий ганебний спосіб.

Політика у своїй побудові нездатна вмістити моральні канони сучасности. Старий світ, що торкається до нас східними кордонами, перетворився на величезне шарлатанське місиво. Віками, немов той камінь, він омивався проповідями теологів про високі цінності моралі. Злам цього каменя дав змогу побачити, що мораль створила лише видиму оболонку, не досягнувши середини. Ця трагічність позбавила мрійників романтики, наділивши їх байдужістю, що увібрала у себе розколоте каміння. Традиції християнства, які вдалося частково зберегти, не стали наріжним каменем для витоків етики в політиці. Дріб’язковість впливу релігії на суспільство призвели до акультураційних процесів, які створили простір з гострою кризою самоідентифікації. Думки минулих століть втратили свій сенс і, цитуючи класиків, ми лишень звеличуємо їхні імена, переповідаємо історію, демонструючи нащадкам як робити не варто.

Проблеми суперечности, які є актуальними, відстежуються на ґрунті впливу, що реалізують політики. Вибір, який виникає перед громадянами, змушує їх розрізнити поставлені дилеми, форма яких переважно є тотожною, лишень зміст суперечливий. Перенасиченість політичних інтересів вводить в оману і штовхає до неадекватних дій суб’єктів політичного процесу. Неспроможність осмислити зміст ускладнює процеси сприйняття політичної дійсности, що, в свою чергу, руйнує в зародку політичну культуру посттоталітарної особистости. Вибір, який мав штовхати до прогресу, панічно заклинив механізм, що намагався створити гідного носія політичної культури. Постлюдина у своїй свідомості заклала алгоритм обмеженого стереотипного світосприйняття, дії її стали невизначеними щодо розуміння, здавалось, відмінних категорій добра і зла. Категорії моралі приречені бути такими ж мінливими, як і інформація, яку отримує людина. Відсутність сталих та раціональних думок перестала втомлювати. Утворилось середовище, існування в якому визначене пристосуванням індивіда до державної політики. Ролі індивіда та держави набули інверсійного характеру, зміна ролей відбулась так невиразно, що цього ніхто не помітив. Держава ж набула рис автономности щодо громадян, а концепції громадянського суспільства, що широко пропаґуються – це всього лиш черговий механізм, за допомогою якого можна здійснювати диктатуру західної демократії. Ми проглядаємо часові рамки, в яких актуалізувалось гостре почуття спротиву, що виник тоді, коли стала видима відкрита узурпація влади, реакції еліт та політичних кланів прозахідного орієнтування почали наголошувати на аморальній поведінці державних керівників. Ставши учасником цієї вакханалії, вони мимоволі наділили себе правом діяти безправно, тому неблагородно, коли канони моральности лунають із уст тих, хто на собі відчув несправедливість, діючи так, як инші. Лінія конфлікту, що утворилась між складовими політичних інтересів, протягом останнього часу неспроможна себе вичерпати. Політична система в Україні створила три сегменти владних відносин, що виражені фінансово-політичними угрупуваннями, системними партіями та адміністративними елементами. Задля того, аби між ними зміг відбутися ефективний діалог, потрібно відвести у забуття одну із сторін. Існує неспівмірність інтересів трьох сегментів, вони неспроможні досягти компромісу чи створити коаліцію, до якої можна було зарахувати більшість, яка не буде ситуативною. Охрестивши ці дії глумом над реформаторськими курсами, черговими акціями, опозиція не заручилась активною прихильністю громадян.

Люди перед виставою приречені вислуховувати агонію, що лунає з оркестрової ями. Наші глядачі є незвичними, вони різні. Хтось сидить у дорогому костюмі і п’є ароматну каву, инший у подертих штанях жбурляє камінь у відповідь. Глобально охарактеризувавши і відкинувши історичні нашарування ми отримаємо потік свідомости в одній сфері з політичним. Потрібно дати час, аби випробувати інструмент в дії, підібрати потрібні ноти. Зрештою, це природно, що більша частина громадян не зголосилась на реакційну дію щодо державної політики. Це був наслідок тривалого та штучного виховання здатности завмирати, певна “совєтська” звичка, яка відображає ставлення індивіда до конфліктів, що вирують у державі. До визрілого гострого почуття несправедливости дозволимо собі прищепити літературний авангард Франца Кафки, який у новелі “Перевтілення” показує конфлікт людини з середовищем: “... ні в чому не можна бути певним, бо нічого не можна сказати. Можна тільки кричати, заїкатися, хрипіти. Конвеєр життя несе людину кудись – невідомо куди. Людина перетворюється на річ, на предмет, перестає бути живою істотою...”

У цьому випадку етиці відведено роль скрипки, над якою поглумився недолугий скрипаль, кинувши її на згарище, а до того обірвавши їй струни, аби нею не змогли скористатися достойні.

Метаморфози етики в політиці

Політики часто підмінюють широку етичну проблематику категорією справедливости, отримуючи задоволення від цієї профанації. Справедливість, яку визначає політичний інтерес, уникає необхідности робити вибір між добром і злом. Каузальність інтересу – суспільний контакт обмірковування чесности, який діє за бажанням, а не за необхідністю.

З роками ми всі стали скептиками, тому намагаємося по-своєму проектувати мораль на політику. Існує політика, справедливість та їх взаємодія. Описати її можна так: політика і справедливість діють таким чином, що спочатку вони є, потім їх нема, далі вони знову є і знову нема. Такі собі коливання. Синусоїда.

Недоліки політика можна прикрасити словами, аби їх висміяли чи піднесли на похвалу богам. Політик не може бути надто розумним. Бо коли він дуже розумний, то більшість проблем, які постають перед ним, здаватимуться йому такими, які неможливо розв’язати. Це яскраве означення плюралістичного догматизму. Досягнувши крайньої межі невирішености, політик схиляється перед нею, обравши роль конформіста. Перебуваючи в групі, він схильний наслідувати собі подібних, а згодом цим керуватися для виправдання своїх аморальних дій. Мовляв, діяв так, як инші. Звичайно, це лише окремий елемент механізму взаємодії у політиці, окрім цього існують ще маса инших дієвих інструментів для імітації домовлености.

Політик не може себе порівнювати з плебеями, які є носіями моральности, він не бажає, аби образ його елітарности понівечився. Політик володіє статусом, що аж ніяк не ставить його вище над иншими. Статус переносить політика у инший вимір і дарує йому виключне право не користуватись мораллю. Дуже слабка ідентифікація з народом формує індивіда із ненормованою поведінкою, тоді світ у його інтерпретації втрачає свою людяність. Коли мова йде про стосунки між інститутами, то це мертві, духовно не насичені бюрократичні структури, існування яких виправдане існуванням держави.

Приносячи себе в жертву, ми поділили атрибути влади між сильними і слабкими. Головним засобом політики є насильство і воно навіть може бути моральним. Джон Стюарт Мілль у праці “Про свободу” виправдовує насильство, яке втручається в особисту свободу індивіда і, мотивуючи це втручання сомозахистом, тому “... застосування влади проти будь-якого з членів суспільства всупереч його волі може бути виправданим лише тоді, коли це робиться для того, щоб запобігти завданню шкоди иншим...”. Цей самозахист є адекватним при умові, якщо більша частина суспільства має своїх представників у парламенті, а коли це не так, тоді наруга здійснюється протилежним чином. У проекції українського істеблішменту меншість, що здобула владу шляхом лобіювання інтересів грошових мішків, тероризує більшість. Самозахист перетворився на агресію меншости. Агресія, ініціатором якої виступає еліта, що для захисту своїх інтересів використовує весь набір можливих засобів. Правоцентристська більшість, за яку проголосували шість мільйонів виборців, стала жертвою агресії. Політичний режим тут постав як недосконалий механізм, що спромігся до насилля прищепити моральний принцип та не зміг цим принципом наділити агресію.

Політична криза, що сколихнула суспільно-політичне життя, була виявом недовіри населення до основних інститутів влади. Громадянам намагались допомогти досить швидко сформувати свої переконання щодо перебігу причин політичної кризи. Думка про те, що влада використовує всі засоби для виконання своїх повноважень, ставить під сумнів її легітимність. Державні інститути із чиновниками у дорогих костюмах та модних краватках, де лише одиниці сповнені бажання діяти в межах дозволеного, втратили прерогативу бути моральними. Етика стала протезом, що допомагає змиритися з думкою про прикру перспективу існування людини у період кризи державної влади.