Олександра Сорокопуд, Віталій Бохняк

Проблема маніпуляції в топосі політичного

Поняття політичного – відносно нова категорія політичної теорії, що з’явилася у роботі Карла Шміта «Поняття політичного» (The Concept of the Political). Це поняття мало ідентифікувати “вирішальну властивість або фактор, які, якщо існують у загальному, перетворюють кожну річ з “простої речі” у “річ політичну”. Тут може бути тільки одна властивість або фактор (у вигляді відношення, дії або ін.), наявність чи відсутність якого визначає, чи має політичну природу окремі відношення, дія, чи конфлікт”. Агнес Хеллер виділяє два теоретичні напрями, якими можна обґрунтувати філософське поняття політичного. Згідно з першим, політичне визначається як певна “річ” (властивість, фактор), яку поділяють або не поділяють инші “речі”. Згідно з другим – це певна сфера діяльности чи система, що робить політичну природу притаманною для будь-кого, хто вступає у неї, незалежно від часу вступу і тривалости перебування. Те, що покидає дану сферу, перестає бути політичним [1].

На наш погляд, поняття топос адекватно відображає тенденції політичного на сучасному етапі. Воно дозволяє в межах одного поняття говорити про конкретні прояви політичної природи, політичний простір, досвід реалізації політики, дискретність політичних явищ, стан політичного життя чи про можливість здійснення політичного акту. Вжите у певному контексті поняття “топос політичного” набуватиме адекватного йому значення, але у будь-якому випадку означатиме складність політичного буття, множину його можливих проявів.

Маємо зауважити, що топос політичного, в значенні дискретного відкритого простору, у якому та чи инша річ набуває свого політичного сенсу, є витвором новосформованої спільности людства. Якісно нові тенденції розвитку постмодерного світу зумовили принципово нові форми світобачення та світосприйняття. Світ поринув у вир глобальних невідворотних змін, що тотально охопили усі виміри буття людства. Світ опинився перед примусом визнання приречености старих форм співжиття та обов’язкової їх трансформації у новітні уніфіковані, значно “ефективніші” та спрощені патерни. “Глобалізація” – ось що зараз турбує найвизначніших мислителів та викликає блаженний трепет у їх мізках. Процеси глобалізації світового порядку, з одного боку, суттєво інтенсифікують загальнолюдський спосіб життя, оптимізують способи, механізми, ресурси у всіх сферах буття, що дозволяє людині більш раціонально, скоординовано узгоджувати свої стосунки з суспільством, його інституціями та державою.

На даному етапі топос політичного став первинною матрицею для розгортання маніпуляції. Слово “маніпуляція” походить від латинського слова manus – рука, відповідно manipulus – жменя та manus і ple – наповнювати [2]. У словниках європейських мов слово тлумачиться як використання предметів з певними намірами, цілями. Йдеться про те, що для таких дій потрібна вправність та віртуозність. У техніці ті прилади для управління механізмами, які начебто є продовженням рук (важелі), називаються маніпуляторами. У роботі з радіоактивними матеріалами маніпулятором виступає імітація людської руки. У нашому розумінні маніпуляція – вправне обходження з людьми як з об’єктами, речами, або ж “акт впливу на людей чи управління ними з вправністю, особливо з зневажливим підтекстом, як приховане управління або обробка” [3].

Маніпуляція як акт впливу на свідомість не є унікальним феноменом політичного буття, проте, саме у ньому даний феномен проявляє себе якнайповніше. Основним призначенням політики вважається продукування цінностей. (Для Агнес Хеллер сучасне поняття політичного є “практичною реалізацією універсальної цінності – свободи – у суспільній сфері…. Раціональність рівність і мир, як і багато инших цінностей відносяться до арсеналу політично активних цінностей, лише якщо їх конкретизація – прямо чи опосередковано – пов’язана зі свободою” [1]). Засобами духовного виробництва виступають владні відносини. Топос політичного дозволяє виділити відразу три основні виміри і проекції структури влади і впливу, що пов’язані з категоріальними опозиціями, кожна з яких є результатом взаємодії компонентів структури влади (суб’єктів, цінностей, способів, ресурсів)

панування – підпорядкування

управління – тиск

контроль – вплив

Наявність маніпуляції як способу у кожній опозиції є аксіоматичною, оскільки вона є постійною змінною в системі координат заданих вимірів владних відносин і може відбутися як пряма дія чи як зворотній зв’язок, в значенні реагування на дію, що не є прямим виявом маніпуляції.

Макс Вебер визначає владу як будь-яку можливість здійснювати всередині певних суспільних відносин власну волю, навіть попри спротив, не залежно від того, на чому дана можливість базується. Дане визначення інтерпретується як “вольове ставлення”, а акценти у Вебера, так само, як і у Георга Геґеля та Карла Маркса зміщені на трактування влади як певного потенціалу політичного суб’єкта, що володіє особливими субстанційним якостями носія влади. У Мішеля Фуко влада в соціумі являє собою регулятор суспільних відносин чи “відносини відносин”, механізм соціального спілкування, в певній мірі “синергетичний спосіб” людської самоорганізації і принцип колективного саморегулювання.

Хоча Макс Вебер і Мішель Фуко пропонують дві різні за своєю суттю концепції, жоден з них не відділив маніпуляцію від влади. У веберівському варіанті маніпуляція виступає як пряма дія, в той час, як у Мішеля Фуко вона маскується у відносинах. Під цим розуміємо, що воля – відкрита, маніфестована маніпуляція у Вебера замінюється у відносинах Фуко на скриті, приховані механізми маніпуляції.

Таким чином, розгортання маніпуляції у топосі політичного з урахуванням найширшого спектру змін не має внутрішніх, чітко визначених меж. Це не означає, що на сучасному етапі топос політичного може бути підмінений поняттям маніпуляції, адже тоді ми матимемо надміру звужене поняття політичного, яке спрощено визначатиметься через виключення: все, що не є маніпуляцією, не є політичним і навпаки. Це тільки доводить, що природа політичного немислима без маніпуляції і потребує вияву закономірностей її функціонування та специфік прояву у різних царинах людського буття.

Владні відносини не є самодостатніми, оскільки з одного боку – це вираз філософських парадигм, що переважають в соціумі Розгортання маніпуляції у політиці зумовлене концентрацією ідеологічного компоненту. Філософська парадигма проходить апробацію в політичних практиках. Політичні метаморфози потребують виклику філософії задля свого існування. З иншого боку, автономність владних відносин порушується “неповною і неточною інформацією в Полісі” [STOUN] чи то з метою захисту суспільного ладу, чи то ефективного маніпулювання масами. Тобто політичний дискурс вкладається в ідеологічні конструкти для полегшення розуміння масою політики та політичних явищ. Маса – найбільш придатна одиниця для маніпулювання. Ідеологія – найвишуканіший і найскладніший інструмент маніпуляції, втручання в свідомість. Політика скерована на продукування політичних цінностей, ідеологія – засіб їх тлумачення та сприйняття. Розгортання маніпуляції можливе за умови, що філософські парадигми ідеологічно забарвлюються. Тоді ідеологія стає єдиним індикатором політичного виміру

Ідеологія зафарбовує політичний спектр чорно-білими тонами, уникаючи сірих напівтонів у різнобарвній палітрі політичних відносин. Иншими словами, таврує політичне життя поняттями “добре” – “погано”, позбавляючи індивіда можливости раціональних пошуків власної ідентичности.

Абсолютизацію ідеології можемо прослідкувати у нацистській Німеччині, де політику тотально було їй підпорядковано. Так званий “нацистський міф” цілком і повністю домінував у суспільному, політичному та економічному житті Німеччини 1933–1945 рр. Власне міф обмежив політику рамками ідеології, яка в свою чергу розгорнулась до рівня універсального політичного інструменту. Всеохопність ідеології концентрована у відомому гаслі: “Все для держави. Ніщо проти держави. Ніщо поза державою” – у якому закладена суть світогляду “справжнього німецького громадянина”. Нацистська ідеологія пропонувала єдину ідентифікацію – райх, знищуючи усі инші можливі прояви вільнодумства, або зводячи індивідуальну ідентифікацію до служіння вітчизні. Сім’я, мистецтво, промисловість були підпорядковані потребам високої ідеї – домінування арійської раси в світі. Такі параметри притаманні будь-якому тоталітарному суспільству проте саме в нацистській Німеччині було синтезовано ідеологічні конструкти з потребою “малої” людини, перетворюючи її у всесильну “надлюдину”. Масову свідомість було підпорядковано ідеології, а отже відкидалась можливість альтернативної нацистському світогляду ідентичности. Так ідентичність стала об’єктом і водночас суб’єктом маніпуляції.

Проблематика маніпуляції не вичерпує себе у політичному бутті. Однак, саме тут проявляє себе якнайповніше. Політичний режим зумовлює темп економічних відносин та характер економічних зв’язків. З иншого боку, економічні процеси детермінують політику через стан економічного розвитку. Тут маніпуляція посідає чільне місце. Оскільки її природа близька до природи політичного, якщо не ідентична з нею, маніпуляція твориться і легітимізується у вигляді відкритих чи прихованих механізмів саме у царині політики. Ці механізми застосовуються та модифікуються у економічній сфері. Маніпуляційні тенденції в економіці обмежені наявними ресурсами та об’єктивними математичними законами. Вільний ринок зумовлює тяжіння учасників економічних відносин (читай: конкурентів) до надприбутків через обмеженість наявних ресурсів. Монопольний контроль над ресурсами є причиною таких надприбутків. Власники значних капіталів здатні втручатися у розвиток культури проте без можливости тотального контролю над нею. Культура підпорядкована економічним інтересам лише в контексті свого масового прояву. Проте стабільна наявність маргіналів в культурному середовищі нівелює тотальне розгортання економічних інтересів в даному середовищі.

Лише феномен маргінальної культури здатен обмежити поширення вірусу маніпуляції в топосі політичного. Маргінальна культура, як опір масовій світоглядній невибагливості, здатна на рівні індивіда протистояти політичній маніпуляції з огляду на її масову орієнтацію. Поєднання маргінальної культури з ідеологічними конструктами, які адекватні викликам середовища є каркасом синтезу політичної культури нового типу. Таким чином політична еліта вигодована на новій політичній культурі уживатиме менш руйнівний для ідентичности інструментарій реалізації політичної влади.

Сучасне демократичне співтовариство може претендувати на деідеологізацію, що в нашому контексті означатиме обмеження політичної маніпуляції, але сучасні демократичні цінності – це лише новий тип ідеології. Це передбачає нові механізми, маніпуляції, але аж ніяк не спосіб її обмеження.

Використані джерела

1. Хеллер А. Пересмотренное понятие политического. // Д. Хелд. Современная политическая теория. – М., 2001.
2. Shorter Oxford English Dictionary.By William R. Trumble (Editor), Lesley Brown (Editor), Angus Stevenson (Editor), Judith Siefring (Editor), Oxford University Press, 2002.
3. Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием. – М.: Алгоритм, 2000.