Андрій Рєпа

Нотатки про холод. Війна і телебачення

Якщо війна зіштовхує і консолідує суспільство супроти «зовнішнього» чи «внутрішнього» фізичного ворога, тоді телебачення об’єднує спільноту супроти ворога метафізичного (уявного). Оскільки сучасні війни стають принципово ідеологічними («телевізійними»), жертви і переможені вороги складають надлишковий дериват від політико-економічної «першосцени» (справжнісінького холодильника для «гарячих» емансипаторських ідеологій). Капіталістичну ідеологію війни (буття-для-смерті) можливо здолати не поспішною підміною однієї ідеології иншою – хай навіть пацифістською, – але свідомою побудовою революційного суб’єкта дії та суспільно-історичної тотальности (буття-безсмертним).

Війна як мильна опера

Ми, як не банально це звучить, живемо в суспільстві спектаклю, а тому навіть війна – гіпер-, супертехнологічна і віртуальна – сприймається крізь призму наших кіберестетичних преференцій: «Мортал Комбат» чи «Серйозний Сем», кому як до вподоби. От і теоретик мас-медій Жан Бодрійяр витлумачував чисто телевізійну сконструйованість війни в Перській затоці. Виявляється, її просто «не було», натомість на екранах ТБ розгорталося щось моторошне й незрозуміле: неякісні «польові» зйомки нічних бомбардувань, де поміж засніженої крупнозернистої відео-мряки зблискували вогники і яскраві плями вибухів, техніка ревіла, солдати кудись бігли, прибори велично функціонували. Комп’ютерна гра, та й годі.

Зовсім не такою виглядала війна в Іраку. Світове ТБ-товариство призвичаїлось до иншого режиму сприйняття. 90-ті рр. розтиражували масовий продукт нової темпоральності: reality show, що тривають 24 години на добу. Саме так «монтували» цю війну «за склом». Я й сам дивився спеціальні – «органічні» – репортажі CNN про те, як годують американських вояків на їхніх базах: вочевидь, журналістів цікавила лише ця вузька тема, непоспіхом вони вештались казармою, нишпорили в казанках, чіплялися до капралів з ідіотськими запитаннями про солдатську дієту. Якщо війна, економіка, політика та медії глобалізуються у просторі, то це неминуче призводить і до трансформацій у ставленні до часу – технології нікуди не поспішають (в якомусь метафізичному сенсі), переходять в режим чистого тривання. Час застиг. Все давно вже сталося – демократія, перемога, справедливість, гнів, біль, спокута...

Тому війна як видовище не може бути «гарячою», її можна приготувати лише в «холодному» виді (війна на ТБ – це завжди «холодна» війна). Після Другої світової війни народився абсолютно новий тип політико-культурної («ідеологічної») війни, результатом якої стала «безкровна» (холодна) поразка Совєтського Союзу. «Холодна» поляризація світу на Захід та Схід – після перемоги Заходу – переорієнтувалась на иншу температурну градацію: Північ та Південь. Будемо вважати її (але тільки для позірної зручности) породженням постіндустріальної цивілізації, історичним «вирішенням» якої став спектакль (за Гі Дебором, спектакль – це капітал на тій стадії накопичення, коли він перетворюється на образ).

Холодні закуски історії

Таким є принцип нульового рівня пропаґанди: подібно селянину з байки Лафонтена, війна як видовище одним і тим самим подихом розпалює серця гнівом і спрагою до справедливости, а відтак – застуджує їх апатією і безпорадністю. Сатир проганяє геть селянина, обурившись його лицемірству і безпринципністю. Умберто Еко ніби-то також має на увазі такий амбівалентний «холодний» ентузіазм медій стосовно війни: «Війни споконвіку призводили до психологічного зчеплення з ворогами. (...) У всіх війнах, що відомі історії, народ, уважаючи свою війну справедливою, горів бажанням знищити ворога. Тепер же безмежна інформація не лише розхитує ідеологію громадян, але й робить їх уразливими перед видом страждань супротивника: смерть ворога перестає бути далекою і неясною подією, а перетворюється в конкретне і цілком нестерпне видовище» [1]. І чим нестерпнішим (гарячішим) воно буде, тим інтенсивніше воно розповсюджуватиметься в «холодному» виді.

Дике «сире» насилля в процесі історичного розвитку завдяки релігії та державі стає ритуалізованим і політично вмотивованим; воно стає, за виразом Леві-Строса, «вареним». Однак, відтоді як медії перетворюють його у видовище, «приготовлена» природа насилля в нашій культурі перетворюється знову на «сиру», оскільки її можна споживати лише в «охолодженому» вигляді. Маркс говорив, що повторення певної події в історії відбувається в формі фарсу, на що Бодрійяр відказував, що повторення фарсу відбувається у формі історії. Себто фарс починає виконувати роль логіки історії.

Запропонуємо два приклади з царини популярного кіно (будемо вважати фільмоіндустрію виразником колективного несвідомого): «Вбити Білла» та «Дзвінок». Крізь увесь фільм Квентіна Тарантіно червоною (кривавою) ниткою проходить головна ідея: «Помста – це страва, яку найкраще подавати холодною» (це – «стара примовка Клінтона», однак, вочевидь, запозичена з «Небезпечних зв’язків» Шодерло де Лакло). Все у цьому фільмі холодне: зброя (самурайські мечі), люди (холоднокровні вбивці), змішання американської та японської культури (фригідні жінки на фоні засніженого пейзажу), мовчазне безсилля дітей, які витріщаються на звірячу жорстокість дорослих, а потім виростають з однією нав’язливою жагою: помститися і примножити насилля. Справа, однак, в тому, що таке насилля «заворожене» знаками, обставлене стилістично, приносить естетичне задоволення (коли джерело прекрасного – зло). А що як нестерпне – реальне – жахливе буквально «вихлюпується» (як у японському та американському «Дзвінку») з екрану просто до нас в оселю, а естетична дистанція зникає в ситуації на кшталт «воно нас дивиться, а не ми його (як гадалося)», «воно нас фільмує, а не ми його»? Єдино можлива і морально вмотивована захисна реакція на експансію Реального – розтиражувати його до безкінечності і змусити подивитись те, що мало б бути табуйоване для ока, усім, хто очі має. Реальність має стати відео-реальністю.

Капіталізм загниває? Його треба заморозити!

Отож, хоч запобіжні табу знято (сиріч скасовано й зафільмовано), а отже, і дистанції подолано, інтимність відпубліковано, далекі біль і нещастя, хай естетично (за Річардом Рорті, наративно), але відчуто та інтерналізовано, чи долає суспільство таким чином фундаментальне відчуження і духовне розпорошення? Так, люди можуть чесно сказати: війна і телебачення – це останнє «все», що нас консолідує і дарує відчуття солідарності. Ми не можемо тепер, аби залишитись хоча б соціологами, мислити їх окремо. Вільям Ворнер мовить: «Інтенсивне відчуття приналежності, задоволення, що отримується від колективного зштовхування зі смертю та долання страху перед нею, а також відчуття підйому та ейфорії, породжувані війною, зміцнюють бажання зберегти її впливи і у мирний час. Намагаючись здійснити це, ми організовуємо асоціації, які висувають на передній план демократичні догми, та творимо культи, які дають повторний драматичний вираз почуттям, які були перенесені в часи минулих воєн» [2]. Війна та телебачення – інтегративний фактор, запорука вітальності та життєвого тонусу колективного тіла сучасного суспільства. Однак, на жаль, цей труп просто заморозили.

То що, воєн більше не існує, телебачення знищує будь-який символічний обмін? Бізнес-проекти та нові хвилі поширення імперіалістичної експансії капіталу (чим і є сучасні війни початку ХХІ століття) настільки цинічно скалькульовані, що доводиться порівнювати «гаряче» винищення «вогнем і мечем» виключно з неминучими «опіками» холодних технологій. Щодо масмедійного простору, маємо яскравий розвій диктатури опінії, яка нейтралізує будь-які радикальні ідеї та спроби суспільної ініціативи (непокори, бунту, протестних дій) демонстративними інфінітивними та самодостатніми контраргументами або позірним консенсусом. Телевізійне ток-шоу – це виповнене l’art pour l’art. Революційний активізм заздалегідь стигматизовано під маркером «старих пісень про головне» (з одного боку, шоу, з иншого – залякування концентраційними таборами), хоч сталінізм лише для пенсіонерів залишається дієвою товарною формою для політичних ідентифікацій. Для молоді Ліву ідею просто ховають (хто серйозно може говорити про те, що инший світ – світ без капіталізму – можливий?). Проте війна триває. Капіталістична система продукує війну, аби самовідтворюватись в перманентному зведенні рахунків. Несвідомий потяг її зупинити – це вже перший крок до усвідомлення необхідності власної участі у зміні цього світу. Або принаймні усвідомлення краси своєї душі. Перефразовуючи імператив Фройда «там, де було несвідоме, має постати Я», сьогодні можна ствердити: «Там, де був телевізор, має постати инший».

Ера без відповіді, військовий пацифізм, сором телебачення

Не варто, мабуть, викидати свій телевізійний ящик з вікна чи перерізати кабель собі та сусідам. Ми все одно його не дивились і не дивимося. Телебачення дивиться нас. По-перше, вже класик Бодрійяр добре пояснив цю ситуацію: ніякого обміну чи абиякої активної взаємодії між глядачами та акторами телевізійного задзеркалля не відбувається: «телебачення породжує некомунікацію» [3]. Симулятивна відповідь підтримується лише структурно, за допомогою заздалегідь передбаченого feedback’а, який не дозволяє розгорнутися справжньому діалогу: листи, дзвінки у студію, «народна платформа», це все вбиває «мистецтво символічного обміну». «Було створено формальний апарат для циркуляції та просування симулятивної комунікації, з якої постали усі інституції, технології, техніки, наукові системи та теорії комунікації». «Люди більше не спілкуються один з одним... Вони остаточно ізольовані в ситуації мовлення без відповіді». Це – «ера невідповіді». Ця модель відтворюється (реплікується) у міжлюдських стосунках, у виборчій системі, в економіці, у відношеннях з технологіями.

Ба більше, обмін за умов капіталізму може відбуватися тільки поміж тим, що улягає калькуляції, накопиченню чи відтворенню. Щось принципово необчислюване, трансцендентне або безкінечне, як-от людина та її випадкові «особисті проблеми», капіталізм просто не помічає. В кращому випадку зводить статистичні графіки (на пару-трійку мільярдів пролетарів на заводах, фабриках чи школах, які мовчазно цей світ «обслуговують» та «матеріалізують»). «Статистично вимірюваний» світ породжує некомунікацію. Це також «глобальний» досвід й нашої країни: міграція праці (hard slavery) відбувається лише в один бік, обмін студентами або «нареченими» – також (soft slavery). Світом вільно подорожують лише представники деяких країн; війни відбуваються на території лише загарбаних держав; відповісти інформацією на інформацію про поточні події практично неможливо, так само як запропонувати щось еквівалентне «голлівудській» індустрії розваг; інтелектуали отримують критерії репрезентації, ресурси натхнення або згори, або «з-за бугра»...

По-друге, ліберальні ідеологи – офіційні представники «здорового глузду» на публічній арені опінії – намагаються створити образ безкровних конфліктів, війни без війни. Шумпетер, наприклад, вочевидь, полемізуючи з Леніним, стверджував, що імперіалізм як форма державної експансії та організованого насилля не є кінцевою стадією капіталізму, а капіталістичні інтереси насправді мають пацифістську, миролюбну природу. Адже війна та насилля гальмують вільний розвиток ринку та процес капіталістичного накопичення, котрий декому, можливо, приносить прибуток, проте в цілому найліпше розвивається за умов відсутності насилля. Поважний економіст робить висновок, що війна в умовах ринкової економіки – це архаїчний залишок, а тому поступово зійде нанівець. Від Бенжамена Констана до Норберта Еліаса такі ідеї нікуди не зникають, навіть якщо історія постійно надає зовсім протилежні факти.

На рівні ідеології визначати демократію за допомогою об’єднання керуючих верств та верств керованих, скажімо, в інтегральних, об’єднавчих цілостях політичного суверенітету, – в категоріях загального виборчого права, Нації, Держави тощо, – стає все більш проблематичніше. Операціональнішим буде аналіз їх конфліктних меж, які й конституюють спільний публічний простір (Габермас, між иншим, не враховує конститутивний елемент конфліктів в теорії комунікативного простору). Як доводить Ж.-Кл. Мільнер, між керуючими та керованими підтримувалася єдина інституція, що структурувала їхню взаємодію – це була смерть. «Ідентитарна суверенність керуючих та керованих здійснювалась у рамках двох симетричних можливостей.

– Те, що перші мали владу штовхати других, як таких, в руки загальної смерті. Це становить фігуру війни, з якої світові війни ХХ століття склали лише певний тип.

– Те, що другі мали владу штовхати перших, як таких, в руки загальної смерті – в Революцію, для якої Октябрьська революція 1917 року склала лише певний тип. Демократіям, звісно, вдавалося її уникати, проте боязнь була завше присутньою, оскільки революція торкалася самої серцевини ідентитарної суверенности. Певна річ, ці дві взаємні фігури вимагали цілісних і обмежених тотальностей: національних позначників, державних апаратів, соціальних класів тощо. Необхідна вимога, оскільки важіль опозиції володів рисами абсолютної межі» [4].

Разом із поступовою трансформацією обмежених та цілісних категорій політичної тотальності, таких як Держава, Нація, Клас, та поширенням необмежених (по суті, статистичних) калькульованих тотальностей, які сьогодні прийнято називати «глобалізацією», змінюється структурний статус смерті. На її місце підставляється життя як нова форма необмеженої (статистичної та «біополічної») влади: за Мішелем Фуко, більше не змусити ворога померти або подарувати йому життя, а навпаки – змусити його жити або подарувати йому смерть.

Тому сьогодні поширюється парадоксальний воєнний пацифізм. З одного боку, війни не зникають, а примножуються, проте ідеологічно домінує тематика «чистої»війни. Йдеться про переконання, що, буцім, керуючі більше не штовхають керованих на смерть, що це сама демократія провадить війну зі злом (варварами, терористами, диктатурами). «Брудна» війна, таким чином, підкреслює опозицію керуючі/керовані, нагадує про те, що вони не просто відмінні, а покликані штовхати один одного на смерть. З иншого боку, аби підтримати структуруючий для ліберального ладу розподіл між експертами та простолюдом, культивується, як висловлюється Ж.-Кл. Мільнер, «пацифістський варіант» смерті – сором [5]. У руках керуючих сконцентровані усі важелі, аби роз’ятрювати у керованих почуття неповноцінності та сорому. Останні, виявляється, надміру піддаються емоціям, агресивно втручаються у політику або взагалі нічого про неї не відають, не знають, де і хто їх обдурює, занадто швидко водять авта, багато п’ють і палять тощо. Натомість створюється благородний образ керманичів, перенесений на них самими керованими. Водночас керовані не перестають звинувачувати «сильних світу цього»в усіх можливих і неможливих гріхах. Навіть «високочола»критична теорія, зрештою, найчастіше обмежується тим, що просто соромить керманичів і вказує на їх недоліки.

У ХХ столітті домінуючим джерелом афектації сорому був вже не релігійний, а національний позначник (що концентрував навколо себе любов, зраду, персональне та історичне задієння). Проте політика сорому також вимагає дотримання певних меж. А зі зняттям обмежених тотальностей політики, сорому залишається єдине можливе джерело натхнення – невичерпний ресурс лицемірства. Телебачення відіграє в цьому неабияку роль. Не гребують нічим (від демонстрації сороміцьких місць тілесного низу до присоромлюючих проповідей), все знадобиться, технології опанували артистичний бриколаж. Технології є справжнім («холодним») витвором мистецтва після того, як воно перестало бути «сирим»чи «вареним». Бодріяру більше не допоможе віра у звільняючу силу символічного обміну, агональний ланцюг обміну дарами мовлення та контр-дарами перехресних відповідей. Тому що некомунікація також є моментом творення «холодної» комунікації, від якої ніхто нічого не очікує. Телебачення – це місце, де нічого не відбувається.

Повернення иншого

«Холодною» комунікацією ми називаємо ситуацію гіперконсенсусу, що панує не тільки в країнах «першого світу», але й серед сучасних диктаторських режимів. Щодо цих останніх, саме практикування такого «консенсусу» дозволяє їм називати себе демократичними державами, а західним демократіям – розводити руками й говорити вустами Черчіля, що демократія недосконала, проте залишається єдиноможливим способом співіснування.

Уніфікуючою моделлю для такої ситуації є спосіб капіталістичного виробництва, принципом котрого є необмежене накопичення і нагромадження капіталу. Так, Владислав Софронов це пояснює наступним чином: «Якщо економіка є безкінечно складним механізмом безкінечного числа товарів (які задовольняють навіть протилежні потреби), природно, що цей надскладний, а тому нестійкий апарат (ще з механіки відомо – чим складніша машина, тим більше ризикує зламатись) може існувати лише без «різких рухів». Перевиробництво передбачає задоволення усіх потреб (в рамках, що встановлює система), а це неуникно пов’язано з компромісом. Задовольнити усіх і в усьому можна лише на основі компромісу. Тому компроміс, його ідея, його ейдос, вбудований у саме посуття пізньокапіталістичних соціально-економічних механізмів, є «душею» капіталістичної системи. А її, Системи, «вустами» опиняється академічна наука, яка на правах експерта проголошує компроміс «досягненим ідеалом», знаменуючим собою кінець Історії та кінець Критики» [6]. Такий от штучно підтримуваний, безкінечно розтягнений Апокаліпсис вимагає рухливого гомеостазу, де взаємно знімаються аргументи та контраргументи, заглушуються сили та контрсили в перехресному нагромадженні демократичних опіній та ринкових товарів. Можна дійти висновку, що мрія Бодрійяра про символічний обмін дарами в сучасних суспільствах здійснилась в нестримному продукуванні капіталістичного компромісу. Однак це є утопія і секрет Полішинеля. Як для соціалізму дорогою була ідея гармонійного планіфікованого суспільства, так ліберальні ідеологи сповідували переконання про «миролюбне» регулювання ринку та задоволення потреб за рахунок перевдягнення Левіафана в «овечу шкуру».

Мовлячи про некомунікацію або про компроміс, і Бодрійяр, і Софронов підкреслюють, що ці принципи структурують усі сфери капіталістичної системи – від економіки та політики до мас-медій включно. Видається так, що у першому випадку йдеться про те, що капіталістична система в процесі товарного перенакопичення витісняє й нищить будь-які людські стосунки, усе людське, у другому випадку підкреслюється, що капіталістичний «принцип продуктивности» не гребує нічим, що можна перетворити на товарну форму. Ще у 1920 році Георг Лукач наголошував на викривленості «людського фактору»в умовах тотального оречевлення суспільного буття за умов капіталізму: «Внаслідок раціоналізації трудового процесу людські якості та властивості робітника усе більше постають лише як джерело погріхів стосовно до заздалегідь розрахованого функціонування цих абстрактних осібних законів. Людина ні об’єктивно, ні у своїй поведінці в трудовому процесі не є його дійсним носієм; як механізована частина вона вводиться в механічну систему, що вона заздалегідь віднаходить готовою та функціонуючою незалежно від неї, – систему, законам котрої вона має беззаперечно коритись» [7]. Відразу Лукач додає, що робітнича діяльність, максимально раціоналізуючись та відчужуючись від кінцевого продукту своєї праці, перетворюється на контемплятивну настанову [kontemplative Haltung]. Справді, з’ява людини на телевізійному екрані під час військових дій видається чимось непристойним і скандальним. Хіба – після величних вибухів і маневрів найсучаснішої техніки, військових одностроїв та пафосних виступів головнокомандуючих – є «нормальною»глибоко терористичне втручання відзнятих кадрів з очманілим від жаху мирним населенням, горами трупів, скривавлених шматків людського м’яса та покалічених дітей? Хіба так само механічні та монотонні порнофільми не є відразливими і неможливими через те, що в цих акторах-автоматах (цих «органах без тіла» капіталізму) раптом «проглядаються» звичайні люди? А що як у ворога, якого треба подолати, угледіти дещо инше, ніж його «ворожу» сутність? І чи не є конструювання образу ворога та «ворожого» чисто внутрішньою проблемою розподілу цінностей та політичних преференцій всередині «нашого»суспільства?

Війни виграються чи програються не з зовнішнім примарним ворогом, а на полі економічного, політичного і культурного самовизначення тут і зараз, в своєму суспільстві. Здається, щоб це зрозуміти, нам наново треба винайти людину поза межами буття-для-смерті та капіталізму. Не людину як жертву, а революційного суб’єкта, що каже смерті «ні», хай навіть ціною власного життя.

«Дикунську» неісторичну свідомість свого часу заступили «гарячі» надісторичні ідеології буття-для-смерті (людина як жертва ідеалу чи інструмент його досягнення). Ці властивості розвинула цинічна епоха (відкинула – «захолодила»– ідеологічні поривання та упевнила себе, що зупинила історію), проте разом з тим максимізувала віктимізуючу та інструменталізуючу роль буття-для-смерті в спектаклі (крайній вираз – порноіндустрія) та капіталізмі. Отож революційна свідомість сьогодення має бути спрямована на творення усвідомленого буття-безсмертним, виступити проти егоїстичного цинізму та калькульованих, хоч і пафосних, ідеологій.

---

1. Эко, Умберто. Пять эссе на темы этики. – СПб.: Сипозиум, 2000. – С. 37.

2. Уорнер, Уильям. Живые и мертвые. – СПб.: Университетская книга, 2000. – С. 309.

3. Бодрияр, Жан. Реквием по масс-медиа // http://www.highbook.narod.ru/philos/bodr_mm.htm

4. Milner, Jean-Claude. Le Prince au miroir // Les Temps Modernes, 2000, №610, p. 404.

5. Іbid. – p. 406.

6. Софронов-Антомони, Владислав. Положение вещей, которое будет // www.ruthenia.ru/logos/number/2001_5_6/05.htm

7. Лукач, Георг. История и классовое сознание. Исследование по марксистской диалектике. – М.: Логос–Альтера, 2003. – С. 185.

8. Там само. – С. 167.