Анастасія Шиманська

Стан свободи слова в Україні: міти і реальність

Міт про вільну пресу у вільному ринковому суспільстві один з найтривкіших. А українська людність – просто неперевершений романтик.
Справді, чи може бути вільним журналіст, за спиною якого стоїть конкретний хазяїн, у котрого він заробляє на хліб насущний? Хто хазяї – ви знаєте.
Борис Олійник

Багато людей вважає, що крім свободи слова, є і більш «важливі» свободи і права – на працю, освіту, охорону здоров’я, на життя врешті-решт. Але справа в тому, що, забравши свободу слова, легко забрати і всі инші права: втративши право говорити, автоматично отримаємо право мовчати і не можемо сказати, де всі инші наші права.

Обов’язковими умовами цивілізованої демократичної держави є довіра і повага до влади, партнерів, самого себе, вміння цінувати і відстоювати свободу слова і права людини. З цими умовами в Україні – дефіцит. Справа не в національному менталітеті, а у «совковому» трепеті перед владою, вихованому у нас з часів торжества тоталітарно-комуністичної ідеології. «Натуру» суспільства не можна змінити раптово. Стара парадигма вмирає разом з її носіями, тоді як нова пробиває собі дорогу разом з молодими поколіннями, всмоктується з молоком матері. З точки зору оптиміста, це означає, що процес видужання українського суспільства (видушення із себе раба) може забрати 25-30 років. Шлях довгий, важкий, але пройти його Україні все ж потрібно.

Свобода слова, як і будь-яка инша свобода, поняття відносне. Якщо порівнювати з минулим, то свобода слова все-таки існує, але в ролі жертви загальнодержавної ситуації і об’єкта маніпуляцій владних і фінансових факторів. Свобода слова вимагає міцної відповідальності і зрілої совісті. Сьогодні ж домінують матеріальні цінності.

У кожній політичній грі (включаючи і вибори) козир незмінний – знов-таки свобода слова. Минулорічні парламентські слухання зі свободи слова показали, що зі свободою у нас проблеми. На всю Україну було заявлено про існування політичної цензури в державі. Правда, віце-прем’єр Д. Табачник у своїй доповіді сказав, «що в Україні цензури де-юре не існує». Так що свобода слова «де-факто» перебуває під патронатом влади. Фільтрують інформацію, зомбують людей і тим самим впливають на громадську думку. «Нагадаю, журналісти є однією з найбільш поінформованих частин суспільства. Ми можемо відрізнити правду від брехні, чорне від білого. Ми вважаємо, що потрібні глобальні і конструктивні зміни, щоб медіа могли працювати незалежно від того, який політик прийде до влади», – заявив журналіст Євген Глібовицький на слуханнях. Тези всіх журналістів звучали коротко і ясно: цензуру потрібно не тільки визнати як існуючу, а й припинити. Можливо, в боротьбі за власне виживання як носіїв професії та творців інформаційного продукту, а також – проти цензури, яку вони щойно пізнали в обличчя, – молоді українські журналісти дізнаються врешті, що свобода слова – це не «четверта влада» і не бізнес, а – «дух святий», без якого, втім, не буває ані бізнесу, ані влади.

Свобода у нас декларована і частково реалізується, оскільки існує плюралізм кланів, які в міру своїх фінансових і політичних смаків формують свої засоби масової інформації. Відокремленість ЗМІ від держави і владних еліт – це один з непорушних устоїв демократичного суспільства. І тому виникає питання: чи можливе формування інституцій громадянського суспільства без ЗМІ і конкретних журналістів, які своїм завданням вбачали б служіння саме громадянам? У нас журналісти мають право висвітлювати тільки те, що їм дозволено»зверху». Щодня ЗМІ отримують вказівки – «що, як і де». І як би там не було, про існування цензури зараз заговорили всі. А диму без вогню не буває. Раніше адміністрація президента не вказувала журналістам, що можна сказати, а про що змовчати. Значить, влада у нас була більш демократична? Нічого подібного. Просто раніше журналісти самі говорили про те, що було вигідно владі: засуджували все совєтське, соціалістичне і підносили на вершини капіталістичне, західне. Але тільки їм здалося, що вони мають свою власну думку, відмінну від думки сильніших, тільки народилось слово критики відносно начальства, журналістам відразу нагадали, «хто в домі хазяїн». Згадайте Михайла Коломійця, Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова. На загал у 1995-2000 роках зареєстровано 12 вбивств та 2 замахи на життя працівників ЗМІ, 3 факти тяжких тілесних ушкоджень зі смертельними наслідками. Професія журналіста нині найбільш небезпечна... Спрацьовують не тільки невидимі руки цензури.

А влада добре знає, що чим нижчий культурний, соціальний і політичний рівень народу, тим легше з нього стригти купони і тим довше цей народ не формуватиметься у спільноту громадян. Без сумніву, народ ні в чому не винен, але у багатьох свобода слова в Україні асоціюється з болем і соромом перед цивілізованим світом.

Достатньо зникло професій в Україні, бо сім (!) мільйонів наших громадян заселили «міста Попелюшок» на правах нелегалів і рабів. А разом із свободою слова можна зникнути ще одна професія – журналіста. Народна мудрість каже, що слово – не горобець. Але це зовсім не означає, що його потрібно тримати в клітці, навіть якщо вона в деяких золота.